Принцеса наказала кістякам повернутися в скриню, після чого сказала:
— Пам’ятай, Роматі, щоб ніколи в житті не забував того, що тут бачив.
І в ту ж мить вона стиснула мені руку, я відчув, як мене щось обпекло аж до кісток, і зомлів.
Не знаю, як довго я залишався в такому стані; врешті-решт пробудився й почув десь неподалік побожні співи. Я виявив, що лежу серед великих руїн; хотів із них вибратися й опинився на внутрішньому подвір’ї, де побачив каплицю й монахів, які співали утреню. Скінчивши молитви, пріор запросив мене до своєї келії. Я пішов за ним і, намагаючись якось оговтатись, розповів йому все, що я бачив цієї ночі. Коли я закінчив свою розповідь, пріор сказав:
— Сину мій, а ти не дивився, принцеса не залишила в тебе на руці якихось слідів?
Я підкотив рукав — і справді побачив, що рука обпечена, а на ній відбиток п’яти пальців принцеси.
Тоді пріор відкрив скриньку, що стояла біля його ліжка, і вийняв з неї старий пергамент.
— Ось, — сказав він, — булла про наше заснування; можливо, вона пояснить тобі твої сьогоднішні пригоди.
Я розгорнув пергамент і прочитав:
Року Божого 1503, в дев’ятий рік панування Фрідріха, короля Неаполя і Сицилії, Ельфріда Монте-Салерно, посунувши безбожність свою до крайніх меж, голосно хвалилася, що володіє справжнім раєм, і виразно зреклася того, який чекає нас у житті вічному. Тим часом однієї ночі з четверга на Велику П’ятницю землетрус поглинув її палац, руїни якого стали пекельною садибою, яку сатана, ворог роду людського, населив сонмом злих духів, які непокоїли й досі ще непокоять тисячами оман тих, хто насмілюється наближатися до Монте-Салерно, і навіть побожних християн, які живуть у тих околицях. З цієї причини ми, Пій III, слуга слуг Божих і т. д., даємо дозвіл закласти каплицю в самій середині згаданих руїн…
Я вже не пам’ятаю кінця булли, пам’ятаю тільки, як пріор запевнив мене, що наслання стали тепер значно рідшими, але часом все одно трапляються, особливо вночі з четверга на Велику П’ятницю. Водночас він порадив мені, аби я замовив відслужити кільканадцять мес за душу принцеси й сам їх вислухав. Я пішов за його порадою, а потім вирушив у дальшу подорож, але пам’ять про ту нещасну ніч, залишила у мене неясне враження, якого я не можу позбутися. Ще й рука постійно мені докучає.
Тут я перервав ватажка, сказавши, що переглядав у кабаліста оповідання Хаппеліуса і знайшов там пригоду, яка дуже нагадує цю.
— Цілком може бути, — сказав ватажок, — що Роматі узяв свою історію з тієї книжки або й узагалі вигадав її. Однак його розповідь ще більше посилила у мене жагу подорожей, а особливо надію самому пережити такі ж незвичайні пригоди, що, зрештою, так і залишилось надією. Але така вже сила вражень, отриманих у молодому віці, що ті марення надовго закручують голову, і я так ніколи й не зміг повністю їх позбутися.
— Сеньйор Пандесовна, — сказав я на це, — чи ж не ти сам дав мені зрозуміти, що відколи живеш у цих горах, ти бачив речі, які також можна би назвати чудесними?
— Я й справді бачив певні речі, які мені нагадали історію Джуліо Роматі…
Тут один із циган перервав нашу розмову, а оскільки виявилося, що Пандесовна має багато справ, я узяв рушницю й пішов на полювання. Коли я перебрався через кілька пагорків і кинув погляд на долину, що розкинулась під моїми ногами, мені здалося, що я пізнаю здалеку нещасну шибеницю двох братів Зото. Цей вид пробудив мою цікавість, я спішно рушив уперед і дійсно опинився біля входу до шибениці, на якій, як і раніше, висіли обидва трупи. Я з жахом відвів очі й пішов, пригнічений, назад до нашого табору. Ватажок запитав мене, куди я ходив; я відповів, що добрався аж до шибениці двох братів Зото.
— І застав їх обох підвішених? — запитав циган.
— Як це? — перервав я його. — Хіба вони мають звичку часом відчіплятися?
— Дуже часто, — сказав ватажок, — особливо вночі.
Ці кілька слів знову викликали у мене душевний розлад. Отже, я знов опинився по сусідству з двома клятими страховидлами; я не знав, чи то упирі, чи вигадані для мене страхи; однак у будь-якому випадку їх слід було боятися. Я був засмучений до самого вечора, спати пішов без вечері, і всю ніч мені снилися самі тільки привиди, упирі, духи, нечиста сила й повішеники.
День чотирнадцятий
Циганки принесли мені шоколад і сіли зі мною поснідати. Потім я знову взяв рушницю, і не знаю, яка нещаслива неуважність привела мене до шибениці двох братів Зото. Знайшов я їх відчепленими. Я увійшов під шибеницю й побачив обидва трупи, які лежали вздовж на землі, а між ними молода дівчина, в якій я пізнав Ребеку.