В. Горобець та ін. Русь «після Русі». Між короною і булавою. Українські землі від королівства Русі до Війська Запорозького
Вступ
Чим могла бути «Русь після Русі»? У цьому дивному словосполученні насправді міститься ціла купа прихованих сюжетів — не лише історичних, а й ідеологічних. Частина з них набула раптом актуальності 2014 р., коли чимало з українців знову замислилися про витоки своєї держави і народу, стосунки з давніми сусідами.
Тому для чергового тому серії «Історія без цензури» ця назва є невипадково провокативною. Для істориків та загалу віддавна дражливими є питання (і це лише частка з них):
— Коли закінчилася Русь і почалася Україна?
— Коли закінчилася Київська Русь?
— Чи існувала Галицько-Волинська держава?
— Чи була литовсько-руська доба періодом бездержавності українців?
— Чи була Річ Посполита «польським завоюванням»?
І з приводу кожного зі згаданих питань можна навести аргументи з товстелезних монографій, сотень наукових статей, поважних академічні шкіл і навіть цілі «національні історичні гранд-наративи». І це ми ще не говоримо про державні чи політичні ідеології останніх двохсот (якби лише двохсот!) років у Росії, Польщі, Австро-Угорщині, Литві, Білорусі, не кажучи про наші невтомні пошуки «української національної ідеї». Остання, як відомо, повинна мати якесь корисне і зрозуміле нашим сучасникам бачення минулого української спільноти.
Кожна генерація ставить минулому свої важливі та актуальні запитання. Тому, попри те що історію не можна змінити (минуле вже відбулося), її можна інакше інтерпретувати, оцінити чи, як то кажуть, «переписати». Запитання живих українців до «історії України» були одні у XIX ст., інші — у 1917 й 1991 рр. і вже наші — 2016 р. Щоразу ці відповіді були у чомусь подібними, а в чомусь відмінними. Одні відповіді задовольняли, інші — ні. Коли історія тебе «не задовольняє», існує два шляхи. Один — вигадати її, а другий — дізнатися краще та зрозуміти, як усе відбувалося. Це багато чого спрощує, але потребує уваги та зусиль, прагнення до знань, а не до скороминущих сенсацій та «смажених» фактів. Пошук істини потребує певної сміливості, бо світ минулого не ідеальний і до того ж його прагнуть поділити між собою політики, демагоги, науковці, пересічні «культурні» і «некультурні» громадяни різних країн, бо минуле різних народів перетинається. Тут існує чимало «історичних фронтів», реальні криваві бої за які подекуди припинилися, а десь відбуваються й сьогодні.
Тому ми свідомі того, що цей том серії є строкатим і суперечливим. Автори проекту «Історія без цензури» є самостійними науковцями, знаними фахівцями у своїй тематиці. Але кожна тема нині є політично «ковзкою». Утім, це нас не лякає, оскільки ідеологія нашого проекту — «без цензури». Тому те, що тут написано, може не сподобатися комусь — в Україні, Росії чи десь поруч із нами. Але ми — науковці з власним професійним сумлінням.
Чому цей том охоплює час від середини XI ст. до 1648 р.? І чому «Русь після Русі» починається ще «за Русі»? Тому що у початках удільної роздробленості Руської держави кореняться майбутні осередки державності України, Білорусі та Росії, частково Литви. «Київська держава» чи «Київська Русь», вочевидь, існувала в якихось формах (як «спільний політичний простір») до умовного 1240 р., коли Монголи змінили політичну систему Східної Європи. Але й останні двісті років «Київської Русі» вже були не зовсім «київськими». Тому варто було після її класичного розквіту часів Ярослава Володимировича Мудрого трохи змінити ракурс. Такий підхід не робить цю добу якоюсь «неукраїнською». Як ми вже знаємо з попередніх томів серії, на території України жили ті самі люди, наші предки, тільки політичні назви, форми й кордони ще не окреслювали їхнє життя у звичних нам термінах і поняттях. Це були русь-русини, які згодом оберуть собі назву «українці». Але поки вони були русинами й жили на Русі, «Русь» не закінчувалася і вони цілком спокійно могли бути «козаками на Русі», жити на «Україні нашій Руській». Тому хронологічно том сягає того часу, коли «Україна» почала переводити «Русь» в історичні присмерки. А це відбулося у XVII ст. (докладніше ви могли про це прочитати у томі серії «Народження країни»).
Класична схема української історії Михайла Грушевського передбачала рух осередку української державності від Києва до Галича, Холма та Львова. Тому в школі зараз вчать про Галицько-Волинську державу, яка була спадкоємицею Київської Русі. Проте такі межі є зручними для певних історичних схем. За Середньовіччя люди жили в світі інших політичних звичаїв та понять, і відповідний розділ книги покаже чимало цікавих подробиць політики галицьких і волинських князів, які щось для нас розмиють зі звичного, а в чомусь, навпаки, упевнять.
У частині про литовсько-руські часи ми зіткнулися з тим, що чимало з тем цього періоду вже були висвітлені у попередніх томах «Поле битви — Україна» та «Лицарі Дикого поля». Тому тут ми уникали термінологічних дискусій і лише показали, як відбувалася боротьба за Україну у другій половині XIV та першій половині XVI ст., оскільки це мало відоме широкому загалу. Нарис політики першої половини XV ст. має довідковий характер. Виправдовує нас також те, що ми сподіваємося зробити окремий випуск серії про Україну у складі Великого князівства Литовського, де й порушити всі дражливі проблеми.
Остання частина книги — про українські землі у складі Речі Посполитої — прибере чимало стереотипів, які ще з російсько-імперських та радянських часів закладалися у нашу свідомість, аби виправдати подальше «доленосне возз’єднання» 1654 р. Річ Посполита не була раєм для русинів, тим більше у конфесійному та соціальному сенсах, але політична культура українського козацтва, православної шляхти та чимало традицій наших «одвічних прав та вольностей» походять саме звідти.
Тому запрошуємо читачів до осмислення чергового тому «Історії без цензури».
Русь: Від зеніту до заходу (друга половина XI — перша половина XIII ст.) (А.Плахонін)
Добу після смерті Ярослава знаменувала подвійна капітуляція Рюриковичів — і в змаганнях за рівний з імператорами політичний статус у візантійському світі, і у спробах подолати руйнівні для політичної системи наслідки розмноження князівського роду. На знак примирення з Константинополем одразу після смерті Ярослава русина Іларіона позбавили митрополичої кафедри, на яку знову було посаджено митрополита-грека, а землі Русі (у широкому та вузькому значеннях) були більш-менш рівно поділені між його синами, аби вже ніколи не об’єднатися під владою єдиного володаря. Залежно від того, чи розуміли історики феодалізм як систему політичних чи поземельних відносин, вони називають цей період добою удільної або феодальної роздробленості. Альтернатив децентралізації влади не було, адже Русь не мала розгалуженої бюрократичної системи, яка могла ефективно контролювати величезні простори підвладної Рюриковичам Східної Європи. Як поступово розгалужувався на окремі династії князівський рід, так само дрібнився на частини спадок його прабатьків — Володимира та Ярослава. Русь, як і всі інші тогочасні європейські ранньодержавні утворення, була приречена на дезінтеграцію. Відмінність з усією іншою Європою полягала лише в тому, що тут ще довго зберігалася монополія одного князівського роду на верховну владу, що разом із єдиною церковною структурою, підпорядкованою київському митрополиту, а через нього Константинополю, ще кілька століть дозволяло зберігати в колишніх межах держави Володимира єдиний політичний, економічний та культурний простір.
Брати та племінники (1054—1093)
Політичну систему, яку встановив на Русі заповіт Ярослава, історики називають «системою старшинства», або «лествичною системою». Більш-менш рівно розділивши свої володіння між п’ятьма синами, Ярослав заповів їм слухатися, як батька, старшого з них — Ізяслава. Тож Ізяслав Ярославич отримав батьківський Київ, Святослав — Чернігів, Всеволод — Переяслав (у давньоруських джерелах Переяславль), Ігор — волинський Володимир, Вячеслав — Смоленськ. Три старші брати отримали у володіння частини Руської землі, тож із самого початку мали дещо престижніший політичний статус. Двоє молодших — Ігор та Вячеслав — швидко померли, тому історики часто називають добу співправління трьох старших Ярославичів «тріумвіратом», як іронічну паралель із політичними союзами, що виникали між полководцями Давнього Риму доби Пізньої Республіки. У чомусь ця паралель є слушною, адже, судячи з джерел, попри батьківський заповіт, Святослав та Всеволод почувалися рівними щодо старшого брата і діяли спільно з ним доти, доки це відповідало їхнім інтересам.