Чому Андрій так легко відмовився від свої колишніх планів? Річ у тім, що 1168 р. він втрутився в усобицю за Київ між волинським князем Мстиславом Ізяславичем з одного боку, та смоленськими Ростиславичами і чернігівськими князями — з іншого. Андрій підтримав коаліцію, що склалася проти Мстислава Ізяславича, та надіслав на Південь військо на чолі з сином Мстиславом Андрійовичем. 12 березня 1169 р. об’єднане військо смоленських, чернігівських, володимиро-суздальських, муромо-рязанських князів узяло Київ та піддало його страшному розгрому. Андрій, попри реальні права на старшинство чернігівського князя Святослава Всеволодовича, отримав Київ, де посадив свого молодшого брата Гліба Юрійовича, і здобув фактичну першість серед руських князів (але її так і не визнали волинські та галицькі князі). Більше того, вперше в історії Русі першість у роді — старшинство, не було пов’язане з фізичним старшинством згідно з лествичною системою, та безпосередньо з перебуванням на київському столі. Тож відокремлюватися від Києва шляхом створення власної митрополії стало не потрібно, адже Андрій знайшов механізм, як із заліського Володимира за допомогою князів-маріонеток контролювати київські справи. Андрій Боголюбський був лише першовідкривачем, надалі цим принципом користувались чернігівські, смоленські, волинські та галицькі князі. Нарешті, коли 1240 р. Київ обложили монголи, формально київський князь Данило Романович був далеко від міста, переклавши свої обов’язки навіть не на іншого, підлеглого князя, а на звичайного посадника боярина Дмитра.
Однак цей тріумф Андрія був недовгим. По-перше, проти нього збунтувалися учорашні союзники, смоленські Ростиславичі, і взимку 1170 р. разом із новгородцями під стінами Новгорода розбили військо на чолі з Мстиславом Андрійовичем. А 1173 р. величезне, якщо вірити літопису, 50-тисячне військо з усіх підлеглих Андрієві князів вирушило на Київ, який було захопили Ростиславичі, та зазнало повної поразки під Вишгородом від коаліції волинських і галицького князів. У результаті вплив Андрія на київські справи, що після 1169 р. й так похитнувся, цілком зійшов нанівець. А в червні 1174 р. внаслідок змови найближчого оточення князя Андрія Боголюбського було вбито. У війні за його спадщину, що спалахнула одразу після його смерті, переміг молодший брат Андрія — Всеволод Юрійович, якого за надзвичайну «плодючість» прозвали Велике Гніздо. Нащадки ж Андрія більше ніколи не княжили — ні у Володимиро-Суздальській землі, ні десь на Русі.
Всеволод Юрійович досяг успіху там, де зазнав поразки його брат. Він довгі 36 років прокняжив у Володимирі, «додушив» боярську опозицію у старих центрах землі, його старшинство визнавалося майже у всіх руських князівствах. Але злет Володимиро-Суздальської землі з його смертю 1212 р. обернувся занепадом, у якому винне прізвище Всеволода, і вона розпалася на численні уділи, які отримали його сини: Суздальське, Переяславське (Переяслав Заліський), Ростовське, Ярославське, Углицьке, Юр’ївське, Стародубське князівства. А через покоління уділів стало ще більше. Хоч Володимирський стол надалі зберігав свою першість, Володимиро-Суздальська земля втратила навіть свою церковну єдність — крім Ростовської, тут було засновано ще й Володимирську єпархію. Сини Всеволода вже не цікавилися Києвом, змагаючись переважно за вплив на Новгород та Рязанське князівство.
Тмуторокань
Історики досі не дійшли згоди, коли Тмуторокань — давнє, засноване на Таманському півострові грецькими колоністами в VI ст. до н. е. грецьке місто — потрапило під владу руських князів. За різними версіями, це сталося чи в часи Ігоря Рюриковича, чи Святослава Ігоревича, чи тільки в 988—990 рр. під час походу Володимира Святославича на візантійський Херсонес. У різні часи Тмуторокань під різними назвами входила до складу Боспорського царства, Тюркського каганату, Хазарського каганату, Візантії, Золотої Орди, Генуезької держави, Османської імперії. Під владою Рюриковичів Тмуторакань перебувала до рубежу XI—XII ст., хоча на пізньому етапі вони виступали тут як візантійські намісники-архонти. Стратегічне значення для візантійців цього міста полягало не тільки в тому, що воно було ключем до торговельних шляхів до Дону, Північного Кавказу й далі на схід, а й у тому, що неподалік розміщувались витоки на поверхню нафти, яка використовувалася для виготовлення головної зброї візантійського флоту — грецького вогню.
Окремо слід зауважити про написання назви міста. У російській, а за нею і в українській історичній літературі затвердилася пізня помилкова форма «Тмутаракань», тоді як джерела — давньоруські літописи — називають місто «Тмуторокань», або «Тмуторакань». Що ж до інших періодів історії міста, воно мало інші назви — Гермонасса, Тумен-Тархан, Та Матарха, Матраха, Самкерц, Матрика, Матрега, Таман.
Тмуторокань була багатонаціональним торговим містом, у якому мешкали грецька, єврейська, тюркська, вірменська громади. У XI ст. неподалік Тмуторокані був заснований Никоном руський монастир. На початку XI ст., за князювання Мстислава Володимировича, розпочалося розширення території Тмуторокані за рахунок хозарів (західний рудимент Хозарського каганату) та касогів-адигів. Оскільки після битви під Лиственом 1024 р. Мстислав став чернігівським князем, і пізніше Тмуторокань вважалася чернігівською волостю, і коли в ній не панували князі-ізгої (такі, як Ростислав Володимирович чи Олег Святославич), у ній, як правило, урядували або родичі, або посадники чернігівських князів. Щодо територій, на які поширювалася влада князів та посадників Тмуторокані, тут історики не можуть дійти згоди. Крім власне Таманського півострова та підкорених касозьких племен, до території Тмутороканського князівства інколи зараховують ледь не половину Північного Кавказу та Нижнє Подоння, де розташовувався степовий форпост Русі — Біла Вежа (колишня хозарська фортеця Саркел), а також Керченський півострів і навіть степовий Крим. Втім, ці сміливі припущення не підкріплюються жодними археологічними матеріалами — навіть на Керченський півострів юрисдикція правителів Тмуторокані не поширювалася.
Коли на початку XII ст. під тиском, з одного боку, візантійців, а з іншого — половців руси були змушені відмовитися від контролю на Тмутороканню та Білою Вежею, ностальгічні згадки про ці руські анклави збереглися в топонімічних назвах Наддніпрянщини, де в XII—XIV ст. джерела згадують Білу Вежу, Тмуторокань і навіть Корсунь, назва якого збереглася і до наших днів.
Переяславське князівство
Переяслав — одне з трьох головних міст Русі (у вузькому розумінні цього терміна), що було ключем до циклопічної системи укріплень проти кочовиків, побудованих на дніпровському лівобережжі в роки правління Володимира та його сина Ярослава. Уперше центром окремого князівства Переяслав став 1054 р. за заповітом Ярослава — його отримав Всеволод Ярославич. Географічно територія Переяславського князівства охоплювала Лівобережжя Дніпра по його притоках — Трубежу, Сулою, Сулі, Пслу до Ворскли й Орелі, а також Городець-Остерську волость на лівобережжі Десни. У першу половину XII ст. до складу Переяславського князівства входило Посейм’я з Курськом, яке з часом відійшло до новгород-сіверської гілки чернігівських князів.
Але попри важливе політичне, військове та економічне значення Переяславське князівство так ніколи й не набуло того статусу незалежності, який отримали інші землі Русі. Різні клани Рюриковичів довго дивились на Переяслав як на зручний місток до Києва, тож тут так і не з’явилася своя місцева князівська династія. Хіба що протягом 1154—1187 рр. у Переяславі почергово правили син Долгорукого Гліб Юрійович та його син Володимир Глібович, останній з яких доклав надзвичайних зусиль до оборони кордонів князівства від нападів половців і про смерть якого літописець писав: «о нем же оукраина много постона». У роки їхнього правління усталився політичний зв’язок між Переяславським князівством та Володимиро-Суздальською землею, і надалі до самої монгольської навали Переяслав залишався форпостом володимиро-суздальських князів у Середній Наддніпрянщині, у якій правили молодші представники династії. Втім, у 30-х роках XIII ст. джерела не згадують жодного переяславського князя, і навіть оборону міста від монголів 1239 р. очолював не князь чи посадник, а єпископ.