Волинські землі на початку XIII ст. також були далекі від централізації. Тут функціонувало кілька князівських центрів (Володимир, Пересопниця, Белз, Луцьк та ін.), де правили представники династії Мстиславовичів (походили від сина Володимира Всеволодовича Мономаха — Мстислава). Формально до того часу, як Романовичі почали збирати батькові отчинні землі у 20-х роках XIII ст., проблема сюзеренітету над усіма цими теренами залишалася відкритою. Західна частина Волині традиційно вабила краківсько-сандомирських володарів, зокрема Лешека Білого, аж до його смерті 1227 р.
Андрій II зберігав за собою право розпоряджатися галицьким столом не лише за титулатурою, а й виховуючи, очевидно, при своєму дворі молодого Данила Романовича, поставленого за волею короля та за підтримки проугорської групи знаті на стол покійного батька восени 1210/1211 р. Особливий характер відносин із сюзереном малолітній князь зберігав до 1213 р., об’єктивно залишаючись у тіні вельможного і впливового не лише у Галичі, а й при королівському дворі боярина Володислава Кормильчича. До осені 1214 р. угорські впливи в Галицькій землі зберігалися завдяки цьому нобілеві, який так само володів землями й в Угорському королівстві. Попри свій самодостатній статус та навіть пізніше історіографічне кліше-звинувачення в узурпації князівської влади, на нашу думку, Володислав усе ж користувався важелями влади на зразок хорватських банів.
Невдачі боярина у військових зіткненнях із польським князем Лешеком Білим змусили Андрія II переглянути політику династії в Галицькій землі, поставивши на місцевий стол свого другого сина Коломана, для якого 1215 р. король випросив від папи Інокентія III королівську корону і титул галицького короля. Часто щодо нього вживали титул «короля русі» (Ruthenorum rex). Угорсько-польська Спішська угода 1214 р. завершилася короткотерміновим переходом до рук краківського володаря у межах історичної Галичини — міст Перемишля і Любачева. Утворення та розвиток Галицького королівства суттєво змінювали статус землі в міждинастичних відносинах до 1221 р., поки угорців та їхніх союзників поляків не вигнав зі столиці князь Мстислав Мстиславович — претендент на галицький князівський стол «за кужелем». Коломан не зрікався титулу короля Галичини до самої смерті 1241 р., але де-факто більше до Галича не повертався.
Повернення представників династії Рюриковичів до Галицької землі між 1217—1219 та впродовж 1221—1227 рр. реанімувало Галицьке князівство не лише в його історичних межах, а й на Пониззі, яке реально не було історично Галицькою землею. Князь Мстислав володів містами і селами також у Київському князівстві, зокрема Торчеськом, де раніше тримав певний час в ув’язненні угорського короля Галичини молодого Коломана з його дружиною Соломією. Однак синхронно з правлінням князя у столиці за результатами переговорів із Арпадами між 1222—1224 рр. Перемишльське князівство близько 1224/1225 р. отримав третій син Андрія II — Андрій, з часом титулований як Galitiae Dux (князь Галичини). Отже, в колишній отчині Ростиславовичів водночас правили угорський і руський володарі. Поняття Галицького князівства в такому разі територіально звузилося лише до земель, адміністративно підпорядкованих Галичу. Зрозуміло, що в широкому політичному сенсі Галицько-Волинське князівство було володінням на чолі з представниками династій Арпадів, Романовичів та смоленських Ростиславовичів. Тобто некоректність використання цих термінів, які домінують у літературі, більш ніж очевидна.
Після смерті князя Мстислава 1228 р. за його заповітом, відомим із літопису, Galitiae Dux (князь Галичини) Андрій здобув столицю, об’єднав дві князівські резиденції, утримуючи їх із перервами до весни 1234 р. Підконтрольні йому землі, безумовно, тяжіли до Угорського королівства, характер взаємовідносин з яким, утім, доволі дискусійний, бо немає про це жодних джерел — ні наших, ні угорського походження. Проте міждинастичний статус Галичини, королем якої де-юре залишався Андрій II, змінився.
Натомість на Волині відбувався процес централізації під протекторатом Романовичів, де останнім супротивником братів до 1234 р. залишався белзький князь Олександр Всеволодович — двоюрідний брат Данила й Василька. Черговим відновленням «Галицько-Волинського князівства» на чолі з Данилом Романовичем можна вважати лише 1234—1235 рр., коли той, усунувши всіх конкурентів (принц Андрій помер в обложеному Галичі, а Олександра Всеволодовича було схоплено, після чого його доля не відома), зумів на короткий час стати історіографічно галицько-волинським князем, що достеменно в тогочасних джерелах не зафіксовано.
У такому ж винятково історіографічному суперечливому сенсі його вважали галицько-волинським князем напередодні монгольського нападу 1238—1241 рр. Контроль від 1240 р. Києва суттєво розширив межі повноважень Данила Романовича, як це колись сталося і з його батьком. Не могло йтися про існування Галицько-Волинського князівства й під час утримання Галича представниками династії Ольговичів — Михайлом Всеволодовичем та його сином Ростиславом між 1235—1238 рр., бо батько при цьому зберігав право на чернігівську отчину. Землі, ще донедавна де-факто підконтрольні угорському королеві, повернулися до володінь представників династії Рюриковичів, які, однак, не залишалися володарями винятково Галицької чи Волинської земель. Відсутність документально зафіксованої їхньої титулатури суттєво ускладнює наші розмірковування над темою.
Ревізія влади Романовичів у межах підконтрольних їм на рубежі 30—40-х рр. XIII ст. володінь відбувалася поступово. До 1243 р. князі повернули більшу частину Волині й лише після Ярославської битви 17 серпня 1245 р. — Галичину. Візит князя Данила до хана Бату 1246 р. увінчався визнанням сюзеренітету Чинґізидів, які, проте, не затвердили за ним права на Київ. Після 1246 р. де-юре Галицько-Волинське князівство відновилося під протекторатом монголів, і лише коронування старшого Романовича наприкінці 1253 р. у Дорогичині, перманентне листування з римськими понтифіками від другої половини 40-х років XIII ст. дають підстави називати Данила Романовича королем Русі (Russiae Rex), а підвладні династії володіння — Королівством Русі. Міжнародний статус, чіткіший і зрозуміліший, із незначними термінологічними видозмінами проіснував до XV ст., поки представники династії Ягеллонів унаслідок адміністративної реформи 1434 р. не запровадили в межах колишніх володінь Романовичів воєводств: Руського, Подільського, Белзького, а згодом — Волинського.
Як маємо називати: «Галицько-Волинське князівство» чи «Галицько-Волинська держава» за мовою джерел?
Тож бачимо всебічні активні державотворчі процеси, що відбувалися в землях, які ми досліджуємо. Учасниками цих подій були не тільки представники династії Рюриковичів (Романовичі, Ольговичі, галицькі чи смоленські Ростиславовичі). Теж причетні до цього угорські королі з династії Арпади та польські П’ясти, яких досі в науковій літературі здебільшого розглядали винятково як ворогів, «зайдів» і т. д. Не без того, що часто так вони й поводилися. Але не враховувати їхньої присутності суто з точки зору термінології не можна. Їхнє тривале правління у Галицькій та окремих волинських землях суттєво ускладнює методологічне сприйняття історичності концепції існування як Галицько-Волинського князівства, так і Галицько-Волинської держави. Не тільки географічно, а й політично впродовж досить тривалого часу немає, як ми вважаємо, підстав говорити про існування такого роду державних організмів аж до часу коронації Данила Романовича й утворення Королівства Русі.
Усі учасники подій представляють сторінки саме української історії, навіть якщо це угорці, поляки, кочівники та ін. Однаково, як наші предки активно впливали на розвиток Угорського королівства, володінь П’ястів, Пшемислідів та інших теренів латинської цивілізації, стали частиною її історичного минулого, вихідці з іншого кінця континенту в різні епохи долучалися до становлення історичного образу української середньовічної минувшини, формування ментальності місцевих мешканців, елементів побуту, звичаїв тощо. Це був світ постійних міграцій, дуже поліетнічний, тісно пов’язаний загальними на той час європейськими цінностями, в основі яких було християнство східного (православні) і західного обрядів (католики) — часто ворожих одне до одного.