Проте Романовичі також не пасли задніх. До їхніх союзників уже під Ярославом входили окремі половецькі загони, які, вочевидь, після приходу монголів перейшли до волинських князів на службу. Очікувалася значна допомога й із Мазовії та Литви.
Ростислав, якому на час битви було вже за двадцять, вирішив влаштувати перед стінами обложеного Ярослава лицарський турнір — він їх, очевидно, полюбляв, бо був чудовим вершником і бійцем. Але в сутичці з сандомирським вельможею Воршем він не втримався у сідлі, впав та вибив плече. Із цією травмою наступного дня він пішов у бій проти свого рідного дядька. Попри особисту хоробрість, сили, керовані ним на полі бою, не змогли здобути перевагу. Крок за кроком війська Романовичів відтіснили та змусили втікати угорсько-польські підрозділи, чимало іноземних вельмож потрапили в полон та були страчені в пориві люті. Серед убитих полонених виявився і Філя, якого заколов особисто Данило Романович, розірвавши перед тим його корогву. Полонених на полі бою вбивали й з угорського боку. Ростислав Михайлович особисто був свідком таких екзекуцій, що суперечило всім відомим на той час кодексам лицарської честі. Але ціна питання була надто високою, тому з лицарською мораллю жодна зі сторін не рахувалася.
Королівський зять сам ледве уник полону, бо у вирі бою опинився на землі й, мабуть, був би затоптаний кіньми або схоплений ворогом, якби не вчасно надана магістром Лаврентієм допомога. Угорський нобіль віддав князеві свого коня і цим урятував його життя.
Данило Романович святкував повну перемогу. Його брат Василько фактично добив польські сили, а дружинники почали поділ трофеїв. Взятих у полон князі доправили до Холма, де ті, ймовірно, взяли участь у будівництві нової столиці. Але перемога виявилася «Пірровою», бо татарський чамбул, який уважно стежив за перебігом подій під стінами Ярослава, одразу прислав послів із вимогою «віддай Галич». Що це означало на практиці? Якщо кілька років тому Данило та Василько Романовичі визнали монгольський сюзеренітет над Волинню, хай тоді ще в прихованій, завуальованій, не до кінця зрозумій формі, то тепер поступитися слід було й Галичем, доля якого після Ярославської битви була зрозумілою. Він знову опинявся в руках волинських володарів. «Віддай Галич» звучало й з іншим підтекстом. Данилові, як старшому з братів, варто було з’їздити на поклін до свого нового сюзерена — хана Батия. Не всі з Рюриковичів, які на той час відвідали ставку онука Чингізхана, повернулися живими, і при дворі Романовичів це добре знали.
Їхній родич та давній супротивник Михайло Всеволодович, не отримавши від одруженого й оселеного в Угорщині сина Ростислава притулку, змушений був виїхати до Батия, просячи уділу в Руській землі. Але ж якби лише цим проханням обмежувалася зустріч! Від князя вимагали поклонитися язичницьким символам кочівників, узяти участь у їхніх релігійних ритуальних практиках, на що той не погодився, прийнявши мученицьку смерть. Схожа доля спіткала й інших вінценосних володарів, з яких чимало полягло ще на полях битв із номадами наприкінці 30 — на початку 40-х років XIII ст.
Данило прийняв виклик і з’їздив до Батия, дуже хвилюючись за своє життя. Чи не вперше літописець відзначав живі сльози князя, сльози страху та приниження. «Зліша від зла честь татарська», — говорить він, розуміючи, що старшого Романовича зустріли відповідно до князівського статусу, але наслідки були сумні. Волинський володар отримав ярлик на правління Волинською і Галицькою землею, не набув Києва, де-факто визнавши себе цього разу васалом Чингізидів. Володіння братів «моніторили» татарські баскаки, а самі вони були змушені тепер шукати виходу з дуже складної ситуації.
Але такий вихід знайшовся. Візит Данила Романовича не залишився поза увагою добряче наляканих ще на початку 40-х років сусідніх католицьких володарів, особливо угорського короля. Той розумів, у яку «кабалу» потрапив його давній суперник і до яких наслідків це може призвести щодо самої Угорщини. Ще одного спільного монголо-руського походу до Європи найближчим часом країна б не витримала. А інакше й не могло бути, бо новий статус Романовичів зобов’язував їх надавати в розпорядження Чингізидів свої війська в разі потреби.
Бела IV, який за все своє життя не виграв жодної битви, все ж ушанований угорцями XIX—XX ст. гідною пам’яттю і занесений до сонму історичних героїв насамперед завдяки геніальному дипломатичному хисту. Народивши більше доньок, ніж синів, він уміло використовував насамперед перших у своїх політичних цілях. Довго не чекаючи, король сам запропонував одружити Данилового сина Льва зі своєю дочкою Констанцією, на що руський князь ще кілька років тому не міг і сподіватися. Таке одруження було для Арпадів невигідним, але для безпеки їхніх володінь — вкрай важливим. Бела тепер мав свої «вуха» при дворі Романовичів і добре знав про всі обговорювані там справи. А серед справ було можливе інтенсивне налагодження стосунків із папським столом.
У будь-якому разі Данило Романович чудово розумів, які на той момент цінності були для нього та його сім’ї важливішими. Однозначно це не були кочові традиції, оперті на засади східної деспотії, в системі якої він, самодостатній руський володар — потужніший від будь-яких інших, був по суті ніким. У Європі ж про нього знали. Його родичі по материнській лінії, попри захоплення у квітні 1204 р. Константинополя хрестоносцями, все ж таки мешкали в Австрії, Німеччині, Угорщині, Польщі. Батько князя Данила по материнській лінії був напівполяком, неодноразово відвідував німецькі герцогства, давав місцевим західним монастирям кошти на розвиток, всіляко підтримував західну культуру. Сам волинський володар у дитинстві сповна відчув ефект західного виховання, і воно не було для нього чужим, на відміну від того, що крив у собі постійно підозріливий монгольський правитель.
Брати чітко усвідомлювали, що в Європі співіснує певний дуалізм влади, де претензії на світське верховенство однаково успішно висувають лише дві особи: римський папа й німецький імператор. Лише вони володіють правом підвищити або понизити будь-кого з католицьких володарів, накласти покарання, усунути від влади тощо. Право надання королівської корони після падіння Константинополя й подрібнення колишніх імперських земель між кількома вінценосними, але вже доволі слабкими родинами, тепер зберігали також лише ці дві особи. Статус руського князя, попри його самодостатність і впливовість, багатство та гонор, для світу латинської культури в більшості випадків був нижчим від статусу короля — суверена своїх земель із відповідними титульними традиціями й честю. Носії такої традиції добре знали, чого коштує титул і яку таємну силу він має. Лише на прикладі угорських королів Бели III, Андрія II, герцога Коломана (галицького короля) та його дружини галицької королеви Соломії, галицького князя Андрія (померлого в Галичі навесні 1234 р.), галицького князя Ростислава Михайловича та його дружини, галицької княгині Анни, а також багатьох інших наступників, які успадкували перелічені титули, Романовичі добре переконалися, як важко боротися з легітимними правами на, здавалося б, твої землі, визнаними римським папою та іншими католицькими сусідами.
Тому пропозицію Бели IV про одруження дітей та його посередництво в діалозі з тогочасним понтифіком Інокентієм IV князь Данило сприйняв схвально. Льва й Констанцію одружили у фортеці міста Зволена, а папські легати почали систематично відвідувати двір руських володарів. Головну роль у переговорному процесі другої половини 40 — початку 50-х років XIII ст., який мав завершитися коронуванням старшого Романовича й підпорядкуванням церковних й монастирських інституцій папству, відігравали ченці орденів францисканців і домініканців, які якнайкраще підходили для таких завдань, були добрими, кваліфікованими теологами й богословами та непогано проповідували. Ефект від системних перемовин із позитивно налаштованим до руської справи Інокентія IV виявився негайним. Головна умова, якої домагалися Романовичі, — збереження грецького обряду (ritus orthodoxi), не викликала заперечень. Міста, до яких знову після татарських лихоліть поверталося життя, заселялися вихідцями й із заходу — німцями, угорцями, поляками, євреями. Частина з них залишалася адептами католицької традиції, а тому вимагала своїх храмів, священиків, цвинтарів тощо. Унія виглядала абсолютно реальною і поступово втілювалася в життя.