Кількатижневе перебування та годування багатотисячного війська кочівників у володіннях Романовичів призвело до тяжких господарських наслідків. Країна, з одного боку, знову відчула «важку руку» монгольського сюзерена, і з іншого — провальність ідеї хрестового походу проти Чингізидів. Не те, щоб папа не дотримав слова, зовсім ні. Одразу ж після коронування Данила він оголосив мобілізацію, передусім військ центральноєвропейських володарів, заохочуючи тих підтримати молоде королівство Русі. Але в середині XIII ст. «люди меча» вже були вельми далекими від намірів воювати в ім’я Христа не тільки на сході континенту, а й навіть у Святій Землі. Доба екзальтованих релігійних фанатиків поступово відходила в минуле. Лицарство поступово збагачувалося за рахунок розвитку міської торгівлі та феодального землеволодіння. Для самої ж папської курії привабливішими виглядали екуменічні перемовини з патріархатом у Нікеї, які обіцяли стати набагато продуктивнішими за уніатські наслідки коронування старшого Романовича.
Місцева нікейська імператорська династія Ласкарисів, а згодом Палеологів готова була укласти унію між церквами, що фактично й відбулося 1274 р. в Ліоні. Проблеми взаємин Романовичів із монголами на цьому тлі відходили на другий, а то й третій план. Руські володарі залишилися фактично сам на сам із грізним східним сусідом.
Король Данило після повернення з Угорщини додому втратив силу духу й енергію, хоча ще не подолав 60-річного віку. Хвороба очей давалася взнаки, та й фізичні сили, систематичні навантаження й випробування безперервних військових кампаній щоразу забирали здоров’я. На короткий час з невідомих причин монголи облишили його в спокої. Можливо, літописець не хотів укотре описувати чергову ганьбу свого володаря. На початку 60-х років XIII ст. руський король зумів вирішити старе прикордонне непорозуміння з краківсько-сандомирським князем Болеславом Сором’язливим, продовжував підтримувати стосунки із мазовецькими родичами, вже понад десятиліття зберігаючи спокій у взаєминах з Арпадами. Ті ж, очевидно, контактували зі своїми руськими сусідами, принаймні ціла низка знайдених сучасними «чорними археологами» предметів придворного вжитку дозволяє нам про це сміливо стверджувати. Серед них — фрагмент маєстатичної королівської печатки Бели IV, розкопаної на території літописного Галича. Столиця Романовичів, попри напади татар, продовжувала розбудовуватися, перетворившись на «візитку», своєрідну «вишеньку на торті» їхніх володінь. Саме тут 1264 р. король Русі спочив у мирі, а літописець за політичну мудрість та військові звитяги ушанував його словами «другий після Соломона».
Зі смертю суверена королівство Русі, за документами західноєвропейських країн, продовжувало існувати саме під такою назвою. Королівська традиція, стала статусна величина, не могла так різко зійти нанівець, навіть якщо в останні роки життя Данила Романовича його стосунки з папством, а особливо Олександром IV, були вкрай напруженими. Брат Василько, сини Лев, Шварно, Мстислав, племінник Володимир, онук Юрій успадкували велетенську державу, що сягала від прибалтійських теренів на півночі до Пониззя на півдні та від Карпат на заході до пристепової зони на сході. В іноземних документах більшість названих осіб титулувалися як rex або kunig, тобто король. Вони брали участь у вирішенні складних міждинастичних конфліктів, у яких, як правило, були замішані вінценосні родичі з Угорщини, Чехії, Польщі, Болгарії. Це створювало відповідний образ руських володарів за кордоном, приваблювало до їхніх земель поселенців-госпітів та й загалом сприяло розвитку нових ремесел, торгівлі, освоюванні необроблюваних теренів.
Містобудівельна діяльність Романовичів, зручні умови для іноземних купців та міських громад створювали сприятливий клімат для розвитку господарства, налагодження відповідних стосунків із «містами-партнерами» Пруссії, Польщі, Угорщини, Австрії, Німеччини, Болгарії, держави Німецького ордену тощо. Поступово до їхніх земель проникало міське самоврядування, а разом із тим — громади колоністів, які своїм життям і діяльністю надавали містам західноєвропейського поліетнічного тла, не схожого на міські центри інших руських земель, особливо тих, які потрапили під монгольський «чобіт». Разом із тим чимало руських переселенців упродовж XIII ст. виїхало під різним приводом за кордон, знайшовши собі помешкання і зробивши нову кар’єру при дворах ясновельможних династій і родів.
Лише до Угорського королівства із тих, що піддаються обліку за допомогою опрацювання писемних джерел, упродовж доби Романовичів виїхало кілька десятків знатних родин, почасти з Галицької землі. Тут чимало і колись відомих бояр — Володислав Кормильчич, Судислав, Жирослав, Володислав Юрієвич та інші. Вочевидь, це могли бути особи, які доводилися родичами угорським нобілям або підтримували з ними партнерські торговельні стосунки. Звісно, до таких слід віднести й незгідних із політикою Романовичів, їхніх принципових ворогів, що не могли й далі мешкати в підвладних королям Русі землях, з огляду на небезпеку для свого життя та життя родин. Зрозуміло, що умовний кордон, який розмежовував землі Арпадів і володіння за Карпатським хребтом, не був обтягнутий колючим дротом, тут не існувало постійних прикордонних пунктів пропуску, на яких обов’язково слід було показати закордонний паспорт і візу. Тож міграційні потоки як зі сходу на захід, так і навпаки мало що чи хто міг стримувати. Від середини XIII ст. угорські королі проводили таку саму політику заохочення залюднення підвладних їм земель, як це робили зі свого боку Романовичі. У випадку Угорщини йшлося передусім про найближчі, розташовані на сході комітати Унг, Угочі, Берег, Марамарош, Бистриця, Шариш, Земплен, які вимагали додаткового господарського освоєння.
Для мешканців Галицької землі, споріднених в етнічному плані зі своїми сусідами за Карпатами, такий переїзд виглядав доволі легким і безболісним, адже на нових землях діяла дещо інша система прав і привілеїв, ніж на Русі. «Золоті булли» регулярно підтверджувалися всіма володарями після Андрія II, що давало принаймні мінімальні гарантії безперешкодного життя і праці.
У схожий спосіб із другої половини XIII — на початку XIV ст. міграційні потоки з руських теренів спрямовувалися до володінь П’ястів, Пшемислідів та далі до Німеччини й навіть Франції. Польські князі й королі від початку XIII ст. всіляко заохочували переведення міст на самоврядування, знімаючи з себе значний грошовий тягар щодо забезпечення міського життя, порятунку його від пожеж, епідемій, наслідків війни тощо. Носіями таких традицій були в основному німці, але до міст П’ястів охоче прибували не тільки вони, а й вихідці з Русі, які брали активну участь у міському житті та управлінні Кракова, Вроцлава, Сандомира та інших. Особи руської ідентичності посідали єпископські кафедри (Прокоп за походженням руський, владика Кракова упродовж 1293—1295 рр. син руського князя Ростислава Михайловича, зятя угорського короля Бели IV, були наближеними до двору польських князів і княгинь, королів та королев, особливо від початку XIV ст.
Руські купці й мандрівники, а від другої половини XIV ст. й студенти регулярно відвідували країни західної Європи, здобуваючи там не лише нові враження, а й освіту. Про них загалом відомо мало. Мабуть, найвіддаленішим на заході місцем перебування якогось з етнічно «руських» паломників чи мандрівників став Семко Нінославович, який на стіні Верхньої церкви абатства Сен-Жиль-дю-Гар на півдні Франції у містечку Сен-Жиль залишив красномовний кириличний запис: «Господи, поможи рабові Твоєму Семку Нінославовичу».
Незадовго після смерті короля Данила 1269 р. помер його молодший брат Василько. Спадщину по батькові й дядькові взяв князь Лев Данилович, одружений із донькою Бели IV Констанцією. Людина важкого характеру, запальна, але водночас хоробра й відчайдушна опинилася перед тими ж викликами, що і його попередники.
Остання третина XIII ст. ознаменувалася посиленням монгольського тиску на країни Західної Європи, й уже не молодий князь мусив зайняти в цьому питанні свою принципову позицію: з ким він і проти кого. Вочевидь, більше воїн, ніж політик чи дипломат, Лев Данилович обрав на той момент найзручніший для себе варіант. Він зі своїми братами хоч-не-хоч погодився брати участь у кампаніях кочівників проти литовських, польських чи угорських володарів, тим самим відносно зберігши свої терени від пограбування та маючи змогу розширювати їх за рахунок пригнічених систематичними нападами сусідів.