Правління короля Юрія І було схожим на кардіологічну криву, коли життя і смерть пацієнта балансує, як акробат на канаті, причому без страхування. З одного боку, в перші ж роки Романовичі втратили Люблінську землю, до якої їхня увага більше ніколи не поверталася. З іншого — відкривалася реальна можливість посісти угорський стол, на який руський володар «за кужелем» мав право, бо його матір’ю була Констанція — донька Бели IV. Справу підживлювали систематичні запрошення з боку угорської сторони, в яких неабияку роль дещо пізніше відіграв вельможний Петро Петене, комес Земплена, магістр і наближений до королівського оточення нобіль, імовірно, руського походження. Таких лобістів інтересів Юрія І, певне, не бракувало й серед нижчих верств нобілітету, здебільшого зі східних та північно-східних комітатів, де від XIII ст. поступово укріплювався руський етнічний елемент, уміло конкуруючи із саксами-переселенцями, угорцями чи іншими слов’янами, оселеними тут на правах вільних госпітів.
Безумовно, руський король мав шанси розширити свою титулатуру, приміром «Russiae, Hungariae, Dalmatiae, Croatiae, Ramae, Seruiae, Galitiae, Lodomeriae, Cumaniae, Bulgariaeque Rex et Dux». Це б зняло багаторічну проблему титулярних претензій угорців до Галицької землі де-факто та Волині де-юре, які з новою силою проявили себе після згасання династії Романовичів 1323 р., а остаточно — після 1340-го. Втім, реалізувати намір не було шансів. Близько 1306—1307 рр. один зі значно впливовіших претендентів на корону Карл Роберт, добре знаючи й про права його конкурентів із династії Романовичів, вирішив завдати «м’якого превентивного удару», попросивши руки в сестри Юрія І — Марії Львівни. Відмовити було б нечемно, тому Анжуйська династія могла тепер спокійно зосередитися на придушенні внутрішньої опозиції, відтягнувши реальну війську участь Романовичів у боротьбі за стол Угорщини.
З іншого боку руський король активніше зайнявся налагодженням стосунків із константинопольським патріархатом, домігшись від архієрея Афанасія та імператора Андроніка II 1303 р. створення в Галичі окремої митрополичої кафедри, другої після київської, владики якої від другої половини XIII ст. перебралися до Владимира-на-Клязьмі — у цивілізаційно зовсім інший світ. Масштабна за своїм значенням подія на початку XIV ст. логічно мала на кілька позицій укріпити міжнародний та міждинастичний авторитет Юрія І і його нащадків. До складу митрополії, попри шалені протести з боку київського митрополита та його князя-сюзерена Михайла Ярославовича, увійшли Галицька, Перемишльська, Володимирська, Холмська, Туровська та Луцька єпархії, які очолив спеціально присланий для цього грек Нифонт.
Функціонування, з одного боку, висококваліфікованого церковного осередку, а з іншого — королівського двору типово західноєвропейського типу мало сприяти продовженню літописання. Але з тих матеріалів, якими ми володіємо наразі, випливає висновок, що така традиція припинилася десь наприкінці XIII ст. Звісно, важко навіть уявити, що так насправді й було, адже зі значно суворішими військовими випробуваннями XII—XIII століть у князівських скрипторіях завжди кипіла робота. Центрами літописання були не тільки столичні резиденції у Львові, Холмі, Володимирі, можливо, Галичі, Перемишлі або й Луцьку, Пересопниці чи старих центрах — Звенигороді й Теребовлі. Це відбувалося й у монастирях, не обов’язково східного обряду. Лише на сьогодні завдяки титанічній праці прикарпатських учених встановлена майже безперервна традиція функціонування лише в басейні річок Дністра і Прута близько 140 таких менших чи більших осередків, переважно василіанського чину, часто анахоретського (єремітського) але й киновійного (кенобітського) типу. Куди ж поділися цілі сувої й кодекси рукописів з XIV ст., зараз вкрай важко встановити.
Юрієва смерть 1308 р. не віщувала нічого поганого для його земель. У короля Русі залишилося двоє народжених від польської княгині Євфимії дорослих синів — Андрій та Лев II, які прибрали до рук керівництво землями династії. Спадщина обох виглядала солідно й відносно спокійно. Польське коріння королів Русі (титулатура залишилася незмінною) та тісні контакти з двором претендента на об’єднання володінь П’ястів під королівською короною Владислава Локетка дозволяли органічно вплітатися у перипетії європейської політики, певним чином дезорієнтованої з переїздом папства 1309 р. до Авіньйона. Руські володарі сумлінно продовжили союзний договір із Тевтонським орденом, успішно підтримуючи високі темпи товарообігу з містами Ганзейського союзу. До їхніх міст прибували товари, опечатані пломбами не лише добре відомих міст країн-сусідів, а й віддалених французьких та фламандських, зокрема Турне. Кілька з них, датованих якраз XIV ст., було знайдено в Галичі й Червені.
На відміну від свого діда Лева Даниловича, Андрій та Лев II обрали відверто прозахідний вектор у власній діяльності. «Сидіння на двох стільцях» припинилося, для цього трапилася нагода — партнерські стосунки з польськими володарями й тевтонськими лицарями дозволяли на таке сподіватися. Активізувалися зазіхання королів Русі на угорський стол. Десь 1315 р. до якогось із них (із джерел не відомо, до кого саме) із чіткою пропозицією зайняти землі Арпадів звернувся вельможний Петро Петене. Пропозиція, яка виглядала доволі переконливо, бо, вочевидь, нобіль гарантував підтримку частини знаті, привабила Романовичів, які відрядили до прикордонного, колись королівського замку в Маковиці свій військовий підрозділ. Фактично до початку 20-х рр. XIV ст. ці сили, систематично здійснюючи напади на інші землі Карла Роберта, віддзеркалювали участь королівства Русі в цій непростій династичній суперечці. Королева Марія, донька Льва Даниловича, на той час уже померла (приблизно 1309 р.). Представник династії Анжу обрав її наступницею доньку битомського князя Казимира й Олени, іншої доньки Льва Даниловича — напівпольську, напівруську за походженням жінку, також на ім’я Марія. Можливо, такий крок після кількох невдалих спроб коронування Карла Роберта, не визнаних знаттю, мав гарантувати й подальше невтручання Романовичів у справи королівства. Адже королевою тепер була хоч і не пряма представниця їхнього роду, але все-таки тітка Андрія і Льва II.
Втім, руські королі, мабуть, не вважали цей аргумент дуже вагомим. Більше того, напівруська за походженням королева та її руське оточення, до якого ще від часів першої дружини Карла Роберта входив магістр Тиса, могли, в принципі, створити необхідний позитивний клімат у випадку переможного фіналу. Папський стол тепер розташовувався поза Римом, і династія Анжу в Угорщині не виглядала настільки переконливою у своїх силах. Кількість їхніх супротивників, зокрема в північних комітатах, які від початку XIV ст. постійно перебували під контролем Матвія Чака Тренчанського, лише зростала. Аналогічною була ситуація у Трансільванії та Хорватії. Доменіальні володіння Карла Роберта виглядали доволі куцими. Шанси руських претендентів були непоганими. Проте до початку 20-х рр. XIV ст. наростити присутність своїх сил у східних і північно-східних комітатах їм не вдалося. Підтриманий приведеною до Угорщини іноземною знаттю, зокрема родиною Друґет, король Карл поступово повернув під своє правління усі втрачені Землі, розпочавши реформування країни.
Романовичі були змушені зосередитися на вирішенні нових завдань, передусім захистити свої східні й північні кордони від нападів чужоземців. Суттєве погіршення контактів із нехристиянськими gentes почасти спровокувала надто активна політика руських володарів у Європі. Почастішали конфлікти як з литовцями, так і з кочівниками, що від початку 20-х рр. XIV ст. почали систематично провокувати нападами прикордонні руські й угорські землі, переважно з передгірського пасма, часто долучаючи до своїх дій інших paganorum, етнічність яких іноді майже нереально встановити. Стурбованість католицького світу була зрозумілою. Над ним нависла чергова загроза нападу ворога, добре відомого за спустошливими кампаніями 40-х, 60-х, 80-х рр. XIII ст., після яких залишалися встелені трупами дороги, пограбовані житла, втрачене майно, по-ґвалтовані жінки й насамперед спровоковані чергові хвилі міграції на захід, знелюднення колись добре освоєних територій. Наслідки схожих погромів в Угорщині добре пам’ятали. Адже впродовж 1241—1243 рр., якщо вірити оповідачам, свідкам тих подій, населення країни через загрозу від постійних наїздів кочівників не могли ні засіяти поля, ні зібрати врожай. Голодна смерть стала звичним явищем. Вовки знахабніли настільки, що могли забігати в житла й виривати з рук матерів немовлят.