Доба Любецького з’їзду (1093—1113)
Всеволод Ярославич помер у середу 13 квітня 1093 р., а наступного дня у Великий четвер, як свідчить графіті, залишене на стіні Софійського собору його дружинником Дмитром, його було поховано поруч із батьком. Він був останнім у поколінні синів Ярослава, тож, згідно з діючою тоді системою старшинства, київський великокнязівський стол мав успадкувати старший з онуків Ярослава, чий батько правив у Києві. Тож у Києві вже за 10 днів 24 квітня вокняжився останній із живих синів Ізяслава Святополк. Літописець, що симпатизував синові Всеволода Володимиру, який дістав прізвисько Мономах, пояснював це його доброю волею, хоча той, навіть попри те, що його батько контролював більшість земель Русі, насправді не мав сил, аби самостійно зайняти Київ. Адже на кінець XI ст. це вже вимагало консенсусу найсильніших князів, спільних дій хоча б двох гілок Рюриковичів, аби одночасно протистояти й зовнішній загрозі з боку кочовиків, і з боку молодших князів, кого так чи інакше було позбавлено столу або обділено під час розподілу земельних володінь.
Зі смертю Всеволода обірвалася система політичних угод не тільки всередині Русі, а й зовнішньополітичних домовленостей. Цим моментом слабкості негайно скористалися половці, які підійшли до кордону Русі та надіслали до київського князя послів із вимогою продовжити виплату данини, що сплачував їм Всеволод. Однак Святополк вирішив не наслідувати політику дядька й наказав тих ув’язнити. Разом із дружинами Володимира та Ростислава Всеволодовичів Святополк вирушив назустріч половецький орді, проте 26 травня зазнав нищівної поразки на річці Стугна. Половці прорвалися до самих околиць Києва, зіткнення з ними відбулися у його околицях — на Желані та у Халепа (сучасне село Халеп’я неподалік Трипілля). Врешті-решт з половцями довелося-таки укладати мир, який було скріплено шлюбом Святополка і донькою хана Тугоркана.
Слабкість Володимира Мономаха, яка стала причиною того, що він був змушений поступитися Києвом на користь Святополка, проілюстрували події наступного 1094 р. Після 15-річного заслання на Русь повернувся Олег Святославич, що знов отаборився у Тмуторокані. І прийшов він не сам, а разом із половцями. Він вигнав Володимира з батьківського Чернігова, і той мусив задовольнитися Переяславом. За сорок років, що минули після смерті Ярослава, після всіх інтриг, війн, убивств його онуки нарешті повернулися до реалій його заповіту. Син Ізяслава правив у Києві, Син Святослава в Чернігові, син Всеволода в Переяславі. То чи варто влаштовувати усобиці, якщо можна закріпити статус-кво, а об’єднані військові сили спрямувати проти половецької загрози? Ця, здавалося б, проста думка далася князям непросто. У 1094—1097 рр. Святополк і Мономах намагалися вгамувати бунтівного Олега, навіть вигнали його з Чернігова, однак той раз у раз порушував угоди і військові дії починалися знову, залишаючи Русь беззахисною перед нападами половців. 1096 р. половецький хан Боняк несподівано вдарив по Києву й навіть спалив князівський приміський палац у Берестовому, хан Куря спалив фортецю Устя на лівобережжі Дніпра, а тесть Святополка Тугоркан обложив Володимирів Переяслав. Втім, Святополку та Володимиру вдалося розгромити його на річці Трубіж, а сам Тугоркан загинув. Святополк із почестями поховав тестя поруч зі спаленим палацом у Берестовому.
Припинення усобиці було питанням виживання Русі в протистоянні з половецькою загрозою. Тож 1097 р. на князівський з’їзд у місті Любеч зібралися представники майже всіх гілок Рюриковичів, окрім полоцького князя. Ціною примирення став компроміс та поглиблення децентралізації Русі. Принцип «кожен хай держить свою отчину» закріплював за нащадками трьох старших Ярославичів їхні батьківські володіння (отчини) — Ізяславичи мали й далі сидіти в Києві, Всеволодовичі — у Переяславі, Святославичі (Давид, Олег та Ярослав) — у Чернігівській землі, хоча Олега перевели з Чернігова в провінційний Новгород-Сіверський, а старший стол землі посів його брат Давид. Статус володінь представників молодших гілок Ярославичів (волинського Давида Ігоревича та прикарпатських Ростиславичів) був дещо нижчим — «їм же Всеволод дав городи», і попри те, що ті ж Ростиславичі розглядали й свої володіння як отчини, київські князі протягом наступного століття час від часу нагадували їм про своє право відібрати їхні столи.
Першу спробу поставити під сумнів права Ростиславичів на їхні володіння київський князь Святополк зробив чи не одразу після закінчення Любецького з’їзду. Він звинуватив теребовльського князя Василька Ростиславича у змові з Мономахом та Святославичами, схопив його, а трохи пізніше дружинники Давида Ігоревича, який у цьому конфлікті став на бік Святополка, його осліпили. «Повість про осліплення Василька Теребовльського», яку було включено до складу «Повісті врем’яних літ», передає події з точки зору Василька та Мономаха. Вона називає осліплення нечуваним досі на Русі варварським вчинком. Хоча, з точки зору візантійського права й навіть у порівнянні із нещодавньою традицією самих Рюриковичів убивства родичів у боротьбі за владу, скалічення було ознакою пом’якшення звичаїв. За середньовічним правом каліка не міг обіймати князівський чи королівський стол, тож скалічення було дієвим компромісом між політичною доцільністю та християнським табу на братовбивство.
Проте Василько недовго перебував у полоні в Давида Ігоревича. Брат Василька, перемишльський князь Володар, обложив Давида у Володимирі, змусив його звільнити, але вгамував жагу помсти після того, як стратив причетних до братових тортур дружинників. У цей час у події втрутився Святополк, нібито під спільним примусом Володимира Мономаха та Святославичів, які ледь не позбавили його Києва за порушення Любецьких угод. Святополк вигнав Давида з Волині та посадив на його столі свого сина Мстислава. Решту частин Волинської волості отримали молодші Всеволодовичі та Святославичі, наприклад Святослав Давидович отримав у володіння Луцьк. Після цього Святополк висунув ультиматум Ростиславичам, вимагаючи віддати волості в Подністров’ї — Звенигород та Теребовлю. Перед цією загрозою вчорашні вороги об’єднали свої сили. Коли Ярослав Святополчич за допомогою найманого угорського війська обложив Володаря та Василька в Перемишлі, на допомогу їм прийшов Давид Ігоревич, який привів із собою половців хана Боняка. Угорське військо потрапило в засідку та було винищене. Після цього Давид Ігоревич за допомогою половців і Ростиславичів повернув собі Володимир та Луцьк.
Любецька угода стала компромісом лише між трьома старшими гілками Ярославичів, і вони негайно використали його для того, щоб збільшити свої володіння за рахунок волостей молодших князів. На з’їзді в Уветичах у серпні 1100 р. старшим князям таки вдалося забрати в Давида Ігоревича володимирський стол, виділивши йому натомість волості в Погорині (Східній Волині) з центром у Дорогобужі. А от Ростиславичі відмовилися віддати старшим князям Теребовлю, і Василько прокняжив у ній до самої смерті. Справжнім переможцем з усобиці 1097—1100 рр. вийшов Святополк, якому таки вдалося приєднати до своїх володінь Волинь. Та й союз зі Святославичами й Володимиром Мономахом витримав випробування кризою. Після з’їзду в Уветичах руські князі нарешті змогли об’єднати свої зусилля проти кочовиків.
Прихильне до Мономаха руське літописання XII ст., що створювалося за його нащадків, зображує його чи не одноосібним переможцем половців. Однак спільні походи Рюриковичів у степ започаткував саме київський князь Святополк. Навесні 1103 р. на князівському з’їзді в Долобську було затверджено план військової кампанії, і наступні 10 років чи не щороку дружини руських князів поодинці винищували половецькі орди. 1003 р. на річці Сутень було розбито половецьку орду хана Урусоби, сам хан та ще 19 половецьких «князів» загинули. 1107 р. був розбитий грізний Боняк. У лютому 1111 р. руські князі взяли половецькі зимівники-міста Шарукань та Сугров на Верхньому Сіверському Дінці, а в березні розгромили орду хана Шарукана на річці Сальниця. Основні сили половців було знищено, і наступникові Святополка знадобилося лише незначне зусилля, аби на кілька десятиліть вигнати половців за Дон.