Українські воєводства, а особливо ті з них, що 1569 р. були передані від Великого князівства до Корони Польської, традиційно мали невелику кількість повітів. Волинське воєводство мало три повіти, Чернігівське — два, Брацлавське і Київське — лише по одному. Найдивніше ситуація виглядала з Київським воєводством, яке мало найбільшу в Речі Посполитій територію.
Крім повітів, територію воєводств формували й дрібні адміністративно-господарські одиниці — староства, що формувались зазвичай навколо замку, на землях так званих королівщин, і включали в себе округу з кількох десятків сіл. На теренах воєводства могло бути понад десяток старосте.
Столиці Корони Польської і Великого князівства Литовського залишились, як і раніше, у Кракові й Вільні. Місцем проведення спільних вальних сеймів був визначений адміністративний центр Мазовії — місто Варшава, оскільки саме вона географічно лежала ближче до умовного центру об’єднаної Речі Посполитої. Столицею ж Корони Польської Варшава стала, ймовірно, лише з 1611 р., коли Зиґмунт III Ваза після повернення з Московської війни обрав її місцем королівського резидування. Крім того, Варшава й надалі залишалась столицею Мазовії. Столицею Великопольщі визнавалася Познань, Малої Польщі, але без земель руських, — Краків, а другою — Люблін. Неформальною столицею Русі був Київ, про який в інкорпораційному акті 1569 р. написано, що він «був і є головою і головним містом Руської землі».
Окрім поділу на воєводства, існували ще такі особливі округи, як провінції: Литовська, Малопольська й Великопольська. Провінції можна класифікувати як одиниці сеймові, оскільки з’являлися на практиці лише в часи сеймових засідань, а точніше — обрання маршалка посольської палати чи елекції короля. Українські воєводства входили до складу Малопольської провінції.
До того ж існував ще один поділ, який умовно можна назвати сеймиковим, тобто таким, що відповідав межам розселення певного шляхетського загалу, що збирався на сеймикування в одному визначеному місці. На теренах Малопольської провінції таких сеймиків було тринадцять, у тому числі на українських землях — дев’ять. Так, шляхта Київського воєводства сеймикувала у Житомирі, Брацлавського — у Вінниці, Подільського — в Кам’янці, Волинського — в Луцьку, Белзького — в Белзі, Чернігівського — в Чернігові. Шляхта Галицької, Коломийської і Теребовлянської земель проводили сеймики у Галичі, Холмської — в Холмі, Львівської, Перемишльської і Сяноцької — у Судовій Вишні.
Принципи федералізму були закладені не лише в побудову й функціонування виконавчої влади в Речі Посполитій. Не зазнали змін після укладення Люблінської унії 1569 р. й владні символи, зокрема герби обох держав. Для Корони Польської і надалі символом держави залишався коронований білий орел, розташований на червоному полі, а для Великого князівства — гербовий знак «Погоня», тобто також на червоному тлі срібний вершник з піднесеним над головою мечем.
Спільного герба двоєдиної федерації не існувало, і кожен обиватель Речі Посполитої міг на власний розсуд тлумачити державні символи, під якими слід було, наприклад, публікувати тексти сеймових конституцій. А тому, коли конституція коронаційного сейму 1588 р. публікувалась у Кракові, то на ній було вміщено одного лише білого орла. На опублікованому у Вільні на два роки пізніше тексті ухвал вального сейму 1590 р. видавці зобразили лише великокнязівську «Погоню». Так само й на грошових знаках, що карбувались у Варшаві та Вільні, почергово з’являлись то орел, то «Погоня», то відразу два герби.
Що ж до українських воєводств, які перейшли від Великого князівства до Корони Польської, було збережено традиційну геральдику. Отож і надалі Київське воєводство використовувало як герб зображення білого архангела Михаїла на червоному полі, а Волинське — білий хрест також на червоному полі.
На королівській печатці та королівській корогві містилось зображення, що складалось із чотирьох частин. На першій і третій частині було зображено герб Корони, на другій і четвертій — Великого князівства. Увінчував зображення герб пануючого короля, а у випадку з представниками династії Ваз нерідко родинний геральдичний знак «Сніпок» подавався у супроводі шведських «Трьох Корон» і символу князівської влади Русі — лева.
«Король Речі Посполитої — то король королів...»
Річ Посполита оформилась як станово-шляхетська монархічна держава на чолі з виборним королем. Король обирався усім шляхетським загалом на конвокаційному та елекційному сеймах, і, відповідно, вступав на королівство на сеймі коронаційному.
Обраний король виступав сувереном Речі Посполитої, будучи одночасно й великим князем литовським, руським і жемайтським. Король представляв своєю персоною державу й очолював виконавчу владу в країні, мав право законодавчої ініціативи (разом із сеймом) та право санкції сеймових постанов. Від його імені видавалися сеймові постанови, щоправда, з обов’язковим зазначенням ролі сейму в їх ухваленні. Вважався також і верховним головнокомандувачем, але зазвичай ці повноваження делегувались гетьманам. Він також володів винятковим правом призначення на урядові посади та номінування на сенаторські посади. Його прерогативою і важливим важелем впливу було надання права держання і користування доходами з державних маєтків, так званих королівщин. Досить тривалий час королі володіли правом роздавання земель на власний розсуд. Король виступав вищим гарантом прав усіх станів і підданих Речі Посполитої. У такій іпостасі він був вищою апеляційною інстанцією, очолював сеймовий, надвірний, а згодом асесорський суди. Він видав грамоти на права та привілеї окремим суспільним групам і особам. Прерогативи короля суттєво обмежувалися у сфері зовнішньої політики, фінансів, поземельних відносин тощо повноваженнями сейму, сенату, сенаторів-резидентів. Король не міг усунути від влади довічно призначених ним же урядовців, навіть за умови невиконання ними своїх обов’язків.
Для безпосереднього керівництва державою король призначав вищих посадових осіб, які разом формували королівський уряд. Це були коронний маршалок, канцлер, підканцлер, великий коронний і польний коронний гетьмани, підскарбій. Допомогу в здійсненні управлінських функцій уряду надавав чиновницький апарат, що формував Коронну канцелярію. Після інкорпорації українських земель 1569 р. до складу Корони було створено спеціальний підрозділ — Руську канцелярію.
Адміністративну владу на місцях здійснювали призначені королем воєводи, каштеляни, підкоморії, ґродські старости, а в містах, наділених магдебурзьким правом — магістрати.
Король обирався довічно, проте не міг передати владу своєму спадкоємцеві. Король не мав права заарештовувати шляхтича без попереднього розгляду його справи у суді. Для того, щоб контролювати діяльність монаршої особи, після смерті кожного короля і перед обранням нового правителя збирався конвокаційний сейм, учасники якого опрацьовували умови, які повинен був прийняти новий король.
У періоди безкоролів’я владу в Речі Посполитій посідала каптурова конфедерація шляхти. На чолі держави ставав католицький примас (гнєзненський архієпископ), на якого покладався обов’язок підготовки королівської елекції і який брав на себе звання інтеррекса («міжкороля»). Обрання нового короля обов’язково мало пройти три етапи: конвокацію, елекцію і коронацію. На конвокації посли від земель утворювали генеральну конфедерацію — каптур (назва походить від каптура — шапки, яку носило духовенство, що брало участь у жалобних обрядах королівського поховання), а також затверджували склад каптурових судів. Елекційний сейм заслуховував сенаторів й іноземних послів, які представляли претендентів на королівський трон Речі Посполитої, а також укладав пакти-конвенти для майбутнього кандидата. На коронаційному сеймі обраний монарх видавав загальне підтвердження прав своїх підданих, складав коронаційну присягу, повідомляв послів про відбуття коронації.
Схильних до авторитаризму монархів такі обмеження дратували. Натомість ідеологи шляхетського повновладдя знаходили для правителів заспокоєння у формулі: «Король Речі Посполитої — то король королів, бо панує над вільними людьми, а королі, наділені владою абсолютною, є королями ослів».