Процедура офіційного оповіщення і зборів на сеймики вимагала певного часу. Крім того, вона передбачала присутність на засіданні представника короля, який мав доповісти шляхті про стан справ у державі. Простіше було дотриматися її у центральних і близько віддалених від центра воєводствах. Значно складніше цього було досягти для Волинського, Брацлавського і особливо віддаленого й великого за розмірами Київського воєводств. Київська шляхта неодноразово скаржилася на те, що оповіщення про сейм доходить невчасно, так само як не доїжджає до них й офіційний представник короля. Названі обставини, поруч з не менш важливою практично постійною загрозою татарських нападів, не сприяли розвитку шляхетської демократії на Київщині. Та й наявність на такій великій території лише одного повіту також не вельми сприяла залученню шляхетського загалу до сеймикування, адже не так уже й просто було вчасно доїхати, скажімо, з Чигирина чи Лубен до Житомира.
Брати участь у засіданнях сеймику мав право кожен шляхтич «за правом народження», що володів «осілістю» (землею) в межах воєводства. Втім, від прибулих на засідання не вимагалось пред’явлення ані документів на земельну власність у певній місцевості, ані будь-яких інших документів. Вочевидь, передбачалось, що лицарський люд і так добре знає своїх побратимів з цього повіту чи воєводства.
Головували на сеймиках маршалки, які обирались шляхтою зі свого середовища. Зважаючи на впливовість ролі маршалка в організації розгляду справи, за обрання на цю посаду нерідко вибухали справжні битви місцевого значення. Дослідники й досі сперечаються щодо незалежності учасників сеймикування від впливів місцевих магнатів, які часто-густо ще до початку сеймових засідань добивались потрібних собі рішень, щедро аргументуючи свою позицію «вином і медом».
Тривалість шляхетських зборів не обмежувалась часом. Найчастіше сеймики встигали завершити свою роботу за один день, але траплялись випадки, що вони тривали впродовж декількох днів. Місцем проведення засідань слугували костели чи церкви, розташовані в містах сеймикування. Вибір сакральних місць мав слугувати додатковим стимулом для занадто заповзятих шляхтичів, котрі не зупинялись і перед застосуванням фізичної сили, намагаючись переконати у такий спосіб незговірливого опонента. Відомий український історик Микола Костомаров гостро іронізував з цього приводу, що сеймики в Речі Посполитій «плодили калік». На початку XVII ст. було навіть прийнято спеціальну ухвалу, що забороняла шляхтичам застосовувати зброю в публічних місцях, а насамперед на власних зібраннях.
Засада одностайності процесу сеймування породила такий феномен політичного життя Речі Посполитої, як конфедерація шляхти. Конфедерації як певна політична інституція були важливим елементом політичного життя Речі Посполитої, мали давню історію й уособлювали підставове право обивателя на відмову послуги. Вони являли собою збройну лігу, об’єднану присягою щодо відстоювання свого права на справедливість й усунення заподіяної їм кривди. Конфедерації поділялись на такі різновиди: «при королі», «проти короля», каптурові конфедерації. Перші формувалися шляхетським загалом на підтримку певних намірів короля. Другі, які ще називались рокошем (назва походить від місцевості Ракос в Угорщині, де збирались подібні сеймики), були легальною формою демонстрування опозиції щодо королівських намірів. Каптурові конфедерації формувалися в часи безкоролів’я.
Учасники конфедерації обов’язково формулювали «акт конфедерації», де викладали свої скарги й висловлювали бажання, виконання яких вони домагались. За укладанням акту йшло виголошення присяги на вірність задекларованим принципам і готовність боротись за їх виконання аж до самої смерті. Формальне розв’язання конфедерації відбувалось або за умови виконання висунутих прагнень, або після збройної поразки конфедератів. На практиці рокош був не чим іншим, як узаконеною формою громадянської війни. Утім, шляхетські ідеологи завжди проводили чітку демаркацію між конфедерацією, як легальною процедурою вияву непокори, та ребелією — процедурою, що не узгоджувалась з існуючими правовими нормами.
«Шляхтич без уряду — як пес без хвоста»
У Речі Посполитій ще з долюблінських часів склалась доволі струнка ієрархія так званих земських (місцевих) урядів. Усі земські уряди можна умовно поділити на кілька груп. Найвпливовішими й найпочеснішими урядами були так звані дигнітарські (від латинського dignitas — гідність) посади — воєводи й каштеляна. Воєвода очолював шляхетське ополчення воєводства, виконував суддівські функції щодо окремих груп населення (наприклад, євреїв), наглядав за дотриманням правил торгівлі, веденням господарства, а також головував на елекційних сеймиках, що скликались для обрання на вакантні земські уряди. На саме воєводство претенденти не обиралися на місцевих сеймиках, а призначалися королями чи обиралися на вальних сеймах. На українських землях уряд воєводи вперше з’являється 1432 р. у Руському воєводстві, згодом 1435 р. в Подільському. За кожним воєводою у сенаті було закріплене відповідне місце: київський воєвода посідав 13-те місце, руський — 15-те, волинський — 16-те, подільський — 17-те, брацлавський — 32-ге, чернігівський — 36-те (всього ж на 1569 р. воєводств було 34, а згодом — 37). Як правило, воєводами в українських воєводствах Речі Посполитої були представники впливових князівських і магнатських родин — Острозьких, Вишневецьких, Заславських, згодом — Потоцьких, Конецпольських, Чарнецьких.
Другим за впливовістю місцевим урядником був каштелян. Поява інституту пов’язана з існуванням посади коменданта центрального замку воєводства чи землі. Спочатку до компетенції каштелянів входили функції збирання натуральних податків із військово-служивого люду, яке підлягало урядові замку, командування замковою залогою, розслідування злочинів і покарання злочинців. З часом повноваження каштелянів були суттєво обмежені й вони переважно допомагали воєводі збирати шляхетське ополчення, а за відсутності воєводи виконували його обов’язки. Як і воєвода, щасливий номінант на каштелянство автоматично ставав сенатором Речі Посполитої. Отож каштелянами в Україні ставали представники родів князів Заславських, Вишневецьких, Сангушків, панів Семашків, Гойських. Варто зауважити, що серед каштелянів існував поділ на «більших» («кріслових»), які на засіданнях сенату сиділи на почесних місцях у кріслах, та «менших» («дронжкових»), які розміщувалися на лавах.
Важливе місце в системі місцевого управління посідали старости, які призначалися безпосередньо королем і виступали його прямими представниками на місцях. Старости виконували адміністративні функції для непривілейованих верств населення, урядували королівськими землями, відповідали за обороноздатність королівського замку, охороняли громадських спокій, очолювали ґродський або замковий суд, що опікувався розглядом кримінальних справ. Посідання старостинського уряду відкривало доступ до заволодіння земельними ресурсами королівщин, яких в Україні, а особливо у Київському воєводстві, було чимало. Тож і боротьба за уряд старости точилась неабияка, і зазвичай переможцями з неї виходили впливові магнати.
Звичайно ж, отримавши, скажімо, Чигиринське чи Богуславське староство, нащадок роду Острозьких у другій половині XVI ст. або представник роду Конецпольських чи Потоцьких у наступному XVII ст. не вельми поспішав на віддалені «креси», віддаючи перевагу проживанню у своїх більш безпечних маєтках чи в столиці. А тому на практиці встановився такий порядок, за якого старостинські функції насправді виконували призначені старостою помічники — підстароста, суддя, писар ґродського суду.
Потреба в такій заміні диктувалась ще й тією обставиною, що, як правило, магнати не обмежували свої владні претензії лише урядом старости. Традиції і закон дозволяли старостам посідати воєводські чи каштелянські посади й навіть номінуватися старостами в різних воєводствах одночасно.
Іншу групу, діючих місцевих урядників, формували посади, що обслуговували потреби функціонування судової системи і працювали на обороноздатність того чи іншого воєводства. Зокрема, підкоморій опікувався розмежуванням земель у разі виникнення судових суперечок за них, вступом у права спадщини. Суддя, підсудок і писар формували земський суд, що вирішував судові суперечки між шляхтою всередині корпорації та з представниками інших соціальних груп. Хорунжий відповідав за хоругву воєводства чи землі. А войський під час війни забезпечував громадський порядок на довіреній йому території. Городничий виконував адміністративні функції у містах.