Крім цієї групи урядників, що були задіяні в конкретних справах життєдіяльності воєводства, землі чи повіту, в традиціях державного життя Речі Посполитої було надання королем винятково титулярних, почесних урядів стольника, підстолія, чашника, підчашого, ловчого, мечника, скарбника. Крім підстав для гонору, посідання цих урядів нічого не додавало шляхтичу. Але й цього було досить, аби наполегливо боротися за отримання уряду. Існувала навіть глузлива приказка з цього приводу: «Шляхтич без уряду — як пес без хвоста». Дослідники взагалі схильні вбачати в цих титулярних урядах своєрідний замінник спадкових титулів знаті — герцогів, князів, графів, баронів, що існували в Західній Європі та були законодавчо заборонені в Короні Польській і Речі Посполитій (під час Люблінського сейму 1569 р. виняток було зроблено лише для представників князівських родин Русі).
Лише посади в станових судах (підкоморія, судді, підсудка, писаря) були виборними, але й у цьому випадку шляхта обирала лише по чотири кандидати на кожну посаду, з яких один, найбільш гідний, отримував від короля уряд. Інші земські посади надавались королем безпосередньо, і в цьому крився неабиякий потенціал для зміцнення ролі виборного й обмеженого в правах сеймом монарха. Водночас тут же було приховано неабияку небезпеку для розвитку корупції, придворних інтриг, хабарництва. Нестримне бажання претендентів на посідання земських урядів, підкріплене щедрими матеріальними винагородами наближених короля, інколи призводило до того, що ще за життя носія того чи іншого почесного титулу вибудовувалась черга охочих його отримати. А інколи взагалі траплялись колізії, протиправні з позицій тогочасного законодавства Речі Посполитої, коли в тому самому воєводстві було по декілька стольників чи підчаших.
Для того, щоб посісти якусь більш чи менш впливову земську посаду, потрібно було мати «осілість» у цьому воєводстві. Зрозуміло, що найбільше шансів номінуватись на різні земські уряди в різних воєводствах мали магнати, для яких неважко було придбати землю в кількох воєводствах.
Судочинство Речі Посполитої
Надзвичайно важливе місце в суспільному житті Речі Посполитої посідали органи судочинства. Базовими рівнями шляхетського судочинства виступали ґродські (замкові), земські та підкоморські суди.
Ґродські або замкові суди призначалися для розгляду кримінальних справ, що підпадали під статті так званих старостинських артикулів: напад на будинок шляхтича, підпал будинку, господарських приміщень чи збіжжя, розбій на дорозі, наруга над жінкою тощо. На український землях замкові суди вперше з’явилися після 1435 р., із включенням Галичини і Західного Поділля до складу Польського королівства. На Волині, Київщині та Брацлавщині були створені в роки адміністративно-судової реформи, що проводилась у Великому князівстві Литовсько-Руському впродовж 1564—1566 рр.
Судову адміністрацію замку очолював староста або воєвода. Намісниками відповідно виступали підстароста та підвоєвода, і саме вони зазвичай організовували розгляд судових справ у ґродському суді. До складу суду також входили судді й писар. Усі вони мали бути добре обізнаними з чинними правовими нормами. Якщо мова йшла про суди українських воєводств, то їхні члени повинні були також володіти українською (в тогочасному звучанні — руською) мовою. Крім того, володіти осілістю (землею) в тому повіті, де вони вершили судочинство. Судовими виконавцями виступали возні.
Розглядаючи судові справи по суті, судді брали до уваги як традиційні форми доказового матеріалу (присягу, визнання, речові докази, покази свідків), так і кидання жеребка чи застосування тортур. Щоправда, останні стосувалися лише непривілейованих груп населення, шляхта ж була вільна від застосування тортур під час розслідування будь-яких скоєних нею злочинів.
Земські суди займалися виключно цивільними справами, що виникали між шляхтою, а також шляхтою та представниками інших станів держави. Їхній склад — суддя, підсудок і писар — формувався на виборній основі з-поміж місцевої повітової шляхти, на спеціально скликаних повітових елекційних сеймиках. Суддя обирався довічно.
Ґродські й земські суди діяли кількома сесіями впродовж року — так звані «рочки судові», які тривали зазвичай упродовж двох тижнів.
Підкоморський суд був одноосібний і діяв залежно від напливу справ, що стосувалися розмежування шляхетських маєтностей.
Суди виконували також роль нотаріальних контор, де завірялись і зберігалися копії важливих документів.
Крім шляхетських судів, існували також суди, де перебували на розгляді справи представників інших соціальних станів і груп. Так, у містах діяли міські суди. Судом вищої інстанції у великому місті був суд магістрату, склад якого формували обрані міською громадою райці, або радці (звідси й назва суду — «радецький»). Такий суд очолювали по черзі бурмістри. Судом нижчої інстанції в такому місті виступав війтівський суд, що складався з також обраних громадою своїх представників — лавників, колегію яких очолював війт. У менших містах діяли спільні магістратсько-лавничі суди.
Селян судили доменіальний і копний суди. Перший був інституцією державця, який володів маєтністю, на якій проживали підсудні. Другий — громадським судом, до складу якого входили найавторитетніші члени сільської громади. Нагляд за діяльністю копних суд дів здійснював замковий суд. Він же був вищою інстанцією щодо доменіального суду.
Окремі судові установи існували для розв’язання судових тяжб, що виникали в середовищі єврейського населення, об’єднаного в кагали, осілих у межах Речі Посполитої татар, що несли військову службу королю, згодом королівська влада надала дозвіл на функціонування окремого власного суду для українського реєстрового козацтва.
Апеляційною інстанцією виступав з 1578 р. Коронний трибунал, а для Великого князівства Литовського — Литовський трибунал. Трибунал переважно розглядав апеляції на рішення земських, ґродських і підкоморських судів, а також скарги на рішення повітової адміністрації. Як суд першої інстанції трибунал приймав на розгляд позови, що оскаржували неправомірність дій старост і замкових урядників під час здійснення ними судових функцій. Рішення трибунал ухвалював більшістю голосів. Постанови трибуналу мали силу постанов сейму.
Вищим апеляційним судом щодо справ, пов’язаних зі зловживаннями суддів різного рангу, протиправних дій вищих посадовців, а також образи королівської гідності (маєстату) та державної зради, виступав сеймовий суд, що скликався під час роботи вального сейму. Його учасниками призначалися декілька сенаторів, а головою виступав король.
Загалом же в Речі Посполитій склалася доволі парадоксальна ситуація, за якої, з одного боку, право належало до найбільш шанованих, визначальних і цінних для розвитку суспільства речей, а звідси й така відчайдушна боротьба шляхти за те, аби судочинство не залишалося винятковою прерогативою королівської адміністрації, а було загальним надбанням. З іншого боку, незважаючи на системну досконалість правової сфери держави, історія знає чимало прикладів повного нехтування шляхтою судових постанов. І чи не найбільш показовим у цьому відношенні є приклад Самуеля Лаща, «чоловіка побожного» (як він сам себе називав), котрого аж двісті разів було засуджено, в тому числі й до найтяжчих для шляхтича кар — баніції та інфамії (позбавлення честі та громадянських прав), проте жодного разу на практиці так і не притягнуто до відповідальності.
З чотирьох розрядів покарань, до яких могли бути засуджені злочинці, — смертна кара, ув’язнення, баніція й інфамія — вирок смерті, за винятком міських судів, накладався вкрай рідко. До того ж шляхтич волів ліпше з шаблею в руках здобувати собі волю або загинути під час герцю, аніж ставати перед судом у справах, які загрожували йому смертною карою. Доволі часто суди виносили вирок баніції, особливо в тих випадках, коли звинувачений відмовлявся стати перед судом і рятувався втечею від примусового притягнення до нього. Засудженого на баніцію у випадку повернення до Речі Посполитої кожний охочий міг схопити й забити на смерть. Інфамія або, як її ще називали, «смерть громадянська», позбавляла шляхтича його доброго імені й політичних прав.