Принципово іншу тональність мали послання також одного з найталановитіших полемістів тієї доби — аскета-пустельника Івана (Йоана) Вишенського. Для нього католицька церква — не що інше, як «здохлий труп», а «лядська земля» — «зарослая тернієм безвірия і безбожія». Так само не жалує гострий на філігранне слово Вишенський і домашніх прибічників оновлення Русі, котрих картає не інакше, як сонмище розпусників і користолюбців, котрих «осліпив і омрачив» антихрист.
«З доброй приязні... окрутнє ся великая неприязнь вщела...»
Відчуваючи за собою підтримку королівської адміністрації, ієрархи уніатської церкви намагалися силою навернути до себе православних чи розправитися з їхніми духовними авторитетами. Зокрема, одного з таких лідерів антиунійного руху, протосинкела Никифора, під тиском королівської адміністрації звинуватили в шпигунстві на користь Османської імперії й кинули до в’язниці, де він згодом і помер.
Особливо наполегливим у наверненні до унії православних був єпископ володимирський і берестейський, а з 1599 р. уніатський митрополит київський Іпатій Потій. Будучи людиною норовливою і крутою за вдачею, Потій міг дозволити собі власноруч поголити бороду православному священику, збройною ватагою оволодіти православним Іллінським монастирем у Володимирі чи роздерти навпіл настольний антимінс. Або ж, незважаючи на рішучі протести православної громади Києва, силою впровадити до міста св. Володимира свого намісника Антонія Грековича, аби той зайняв митрополичий Софійський монастир.
Полоцький уніатський архімандрит Йосафат Кунцевич, отримавши від короля дозвіл на підпорядкування всіх церков своєї єпархії, змушував православних жителів Вітебська у свята проводити свої урочисті літургії у відкритому полі за містом. Попередженнями литовського канцлера Лева Сапіги, що своїми вчинками владика може «запалити ті небезпечні іскри, котрі всім нам загрожують згубною і нищівної пожежею», Кунцевич знехтував. Як виявилося згодом, даремно знехтував...
Відповіді супротивників унії хоч і не були підтримані королівською владою, втім, від цього вони не стали не менш рішучими. 1609 р. лише дивом лишився живим Іпатій Потій, коли на нього у Вільні кинувся з шаблею наголо місцевий міщанин Іван Тупека. Затуливши чоло рукою, єпископ втратив два пальці, але зберіг життя.
Менше пощастило митрополичому наміснику Грековичу. За його аж надто активну діяльність з упровадження унії у Києві в травні 1610 р. козацька ватага устами свого гетьмана Григорія Тискиневича застерегла не вступати до Софійського монастиря, бо вб’ють, «яко пса». Того ж таки року хтось із козаків спробував виконати погрозу, проте замах був невдалий. Аж поки в лютому 1618 р. козаки таки схопили Грековича у власному будинку та виконали свою давню погрозу, пустивши під лід на Дніпрі, неподалік від Видубицького монастиря, «осетрів годувати».
Жертвою самосуду православної пастви став і полоцький уніатський архієпископ Йосафат Кунцевич, тіло якого також упокоїлось у річці Двіна. Платою ж за життя Кунцевича стало карання на горло 19 зачинателів бунту в Полоцьку, знищення місцевої ратуші та позбавлення міської громади магдебурзьких прав.
Висвячений на православного митрополита київського Йов Борецький у своїй знаменитій «Протестації» 1621 р. звинувачував уніатів, що вони своїми діями «порушують святий спокій, руйнують давню любов і згоду між поляками та Руссю».
Майже два десятиліття перед тим, 1604 р., львівський протопіп скаржився, що приїзд до міста Потія та його привселюдне відлучення від церкви православних спричинило ситуацію, за якої «люд на люд, дом на дом повстал... з доброй приязни Руси з поляки окрутнє ся великая неприязнь вщела...»
«За церков нашу Восточную, а за веру Греческую голови свої бихми мєлі всі положити...»
Козацтво, що виникло на Великому Кордоні осілої європейської та кочової азійської цивілізацій, тривалий час несло на собі карб свого прикордонного життя як у сфері побуту та способу життя, де тісно перепліталися ознаки різних цивілізаційних належностей, так і значною мірою індиферентного ставлення до проблем міжконфесійного співжиття. Доволі курйозним, хоч і не менш від того промовистим, є свідчення історичного джерела кінця 1570-х рр., автор якого цілком серйозно стверджував, що козацтво є переважно «віри магометанської».
Будь-які сумніви щодо християнської належності козацтва розсіюються в часи католицького наступу, породженого постановами Тридентського собору, особливо в добу збурення Русі підготовкою, а згодом реалізації планів церковної унії. Втративши підтримку влади, православні ієрархи віднайшли її в особі запорозьких лицарів. Так, 1609 р. київські міщани, протестуючи проти насильницького впровадження Іпатієм Потієм до митрополичого Софійського монастиря свого намісника Антонія Грековича, на допомогу закликали запорожців, котрі втопили в Дніпрі уніата («подсадили під льод води пити»). Декілька років по тому, 1613 р., архімандрит Києво-Печерського монастиря Єлисей Плетенецький так само за збройної допомоги козаків повернув святій обителі землі, конфісковані уніатським митрополитом.
Будучи затребуваними в «гарячій фазі» міжконфесійних змагань, запорожці гетьмана Григорія Тискиневича в листі до київського підвоєводи Михайла Холонєвського 1609 р. наголошували: «За церков нашу Восточную, а за веру Греческую голови свої бихми мєлі всі положити... і словом нашим рицерскім боронить обецуєм».
Утім, усі ці випадки можна було тлумачити лише як приклад застосування грубої збройної сили запорожців церковними ієрархами та православними міщанськими громадами. Якісно ж новий взірець співпраці козацтва та православної церкви мав місце на початку 1616 р., коли козацький гетьман Петро Сагайдачний «зо всім Войском Запорозким» вписались до щойно створеного в Києві Богоявленського православного братства. Зважаючи на те, що православне братство було засноване в часи формальної ліквідації православної церкви та без дозволу короля, надана йому підтримка з боку козацтва мала неоціненне значення. Чи не найліпшим компліментом на адресу православних братчиків була оцінка факту його створення, що прозвучала з уст тогочасного уніатського митрополита Йосифа Веляміна Рутського: «Великою перешкодою в Києві є нове братство... Якщо те братство не буде ліквідоване, то важко чогось доброго очікувати».
Проте, оскільки Військо Запорозьке здобуло формальне право опіки над братством, ліквідувати його було непросто. І дуже скоро воно перетворилося на духовний і культурно-освітній центр православної України-Русі. При Богоявленському братстві на подарованому київською шляхтянкою Галшкою Гулевичівною плацу була створена (на взірець Львівської) школа, навчатись у якій отримали право як діти шляхти, так і міщан. Ректорство в школі здійснювали такі високоосвічені люди, як Йов Борецький, Мелетій Смотрицький, Касіян Сакович. А в організації і становленні школи брали участь Захарій Копистенський, Лаврентій Зизаній, Памва Беринда, Єлисей Плетенецький та інші тогочасні духовні й освітні авторитети. Їхня праця й підготувала ґрунт для відкриття кількома десятиліттями пізніше на основі братської школи знаменитої Києво-Могилянської академії.
Козацькі війни: «за» і «проти» Речі Посполитої
Перша Козацька війна під проводом Криштофа Косинського
На початок 1590-х рр. через різні обставини (значною мірою через активізацію військових дій запорозьких козаків на Чорному морі) взаємини Речі Посполитої з Османською імперією настільки загострилися, що «падишах Найвищої Османської держави, халіф» Мурад III погрожував особисто очолити похід проти «Лехістану». І ці погрози, варто сказати, звучали настільки переконливо, що коронна шляхта чи не вперше у своїй історії радо зголосилась відкрити свої скрині та наповнити грішми завжди порожню королівську скарбницю, аби лише ліквідувати загрозу османського вторгнення.