На пропозицію королівського двору шляхта погодилася на скликання посполитого рушення, накладення поземельного побору по копі з одного лану, а також впровадження надзвичайного разового поголовного податку з кожного обивателя Речі Посполитої. У результаті таких безпрецедентних фіскальних операцій мала бути зібрана просто-таки колосальна сума — півтора мільйона злотих. За ці гроші планувалося найняти понад стотисячне військо.
Зрозуміло, що, вибудовуючи настільки амбітні плани, влада звернулася з пропозиціями щодо співпраці й до українського козацтва. Березневий сейм 1590 р. ухвалив рішення найняти на службу аж двадцять тисяч козаків. З метою заохочення до служби запорожцям підтверджувалось право на володіння Трахтемировом, багатьом козацьким старшинам надавалися земельні володіння. Крім того, сеймова постанова вперше поєднала термін «козацьке військо» та поняття території — «на Низу в Запорожжі», створюючи тим самим правовий прецедент для становлення окремої, унікальної за своєю організацією військово-територіальної одиниці.
Але трапилося так, що з початком літа османи — несподівано для багатьох — так і не виступили в похід. Скидалось на те, що Стамбул вирішив лише розіграти сцену із бряжчанням зброєю поблизу кордонів Речі Посполитої, не надто прагнучи переходити ці кордони. За посередництва посла Англії у Стамбулі Едварда Бартона польські дипломати налагодили контакти з султанським урядом, і турки, побачивши масштабні приготування супротивника до війни, легко піддалися на пропозиції офіційної Варшави щодо мирного залагодження конфлікту. Платою ж за зговірливість османів мала стати виплата контрибуції за завдані Порті збитки, а також репресії щодо козаків.
Контрибуцію Порті Варшава сплатила влітку 1590 р. Але звідки Зиґмунт III взяв би сили, щоб виконати свої обіцянки щодо вгамування козацтва? Тим часом козацтво, використане польською правлячою елітою як дрібна розмінна монета в торгах з Османською імперією, почувалося вкотре ошуканим і загрозливо ремствувало. Причому мова йшла не тільки й не стільки про виплату грошової компенсації за завдані під час мобілізації збитки. Вже сама обіцянка королівської плати мала означати фактичне визнання урядом козацької служби, її потрібності для держави, а отже, реалістичність сподівань на відповідне правове закріплення особливого — лицарського — статусу козацтва. А тому розпуск козацького війська й відмова від виплати уже заслужених грошей була сприйнята як подвійний удар: і матеріальний, і, що навіть головніше, соціальний — крах ілюзій щодо можливості посідання в тогочасній соціальній драбині законного й цілком заслуженого місця військового стану.
У серпні 1591 р. старший над реєстровцями Криштоф Косинський (за походженням шляхтич із Підляшшя) на чолі козацького загону захопив містечко Пиків, забравши з тамтешньої фортеці зброю і припаси. З Пикова шляхтич-козак звернувся із закликом до «ласкавих панів-товаришів» самим добиватися справедливості та здобувати ліпшу долю. І до осені в його військо влилося чимало як козаків-реєстровців, так і низовиків. Повсталі зайняли Білгородку, Чуднів, Білу Церкву, Переяслав, Богуслав, Канів, Корсунь та інші. Від населення здобутих міст і містечок Косинський вимагав принесення присягання на вірність та виплати грошових чиншів на військо. Привезена від короля Якубом Претвичем невелика королівська плата була роздана гетьманом козацтву, але ця подачка вже не могла зупинити виступ.
Починаючи з січня 1592 р. король Зиґмунт III видає низку наказів і розпоряджень з вимогою негайного й жорстокого покарання повстанців. Але коронні жовніри, які так само, як і козаки, не отримали королівської платні, були вкрай ненадійним засобом приборкання виступу. І на весну Косинський контролював майже всю Київщину і Брацлавщину. Аби розпорошити сили повстанців, місцева адміністрація, католицький біскуп Йосип Верещинський, староста канівський і черкаський Олександр Вишневецький наполегливо схиляли козацтво до походу на землі російського царя чи кримського хана. Натомість з літа козацька енергія вихлюпнулась на Поділля і Волинь.
Проникнення козацтва на Волинь підштовхнуло численну тамтешню шляхту організовано виступити проти повстанців. У січні 1593 р. на сеймиках у Луцьку та Володимирі проголошується загальна шляхетська мобілізація. Під тиском волинської шляхти вальний сейм у Варшаві таврує козаків ворогами вітчизни, і доручає коронному гетьману знищити бунтівників. Проте зачеплений козаками за живе князь Костянтин Острозький не поступився нікому своїм правом «навести лад» на українських землях і першим виступив проти «свавільників». Вирішальна битва між козаками Косинського та надвірним військом князя Костянтина Острозького, разом з яким виступила й шляхта Волинського, Київського та Брацлавського воєводств, а також приведені князем Янушем Острозьким загони з Польщі та найманці з Угорщини, розгорілась на початку лютого 1593 р. поблизу містечка П’ятка, що на Східній Волині. Зважаючи на зимову пору, козаки не зуміли як слід окопатися, і це чимало позначилося на результатах кривавого герцю.
Втративши до трьох тисяч убитими (переважно це були не козаки-реєстровці чи досвідчені низовці, а погано озброєні й ненавчені колишні селяни й міщани), оточений військами князів Острозьких, Косинський попросив миру. Переговори щодо умов замирення тривали близько тижня, і 10 лютого 1593 р. козаки присягли на таких умовах: позбавити гетьманування Косинського; бути лояльними до короля і не ходити в походи на сусідні держави; перебувати за Дніпровими порогами; не розташовуватися на «лежі» в маєтностях князів Острозьких, Вишневецьких та їх прихильників; видавати втікачів від князів і їхніх слуг; повернути колишнім власникам захоплені під час повстання гармати, майно, худобу, а також «їх милості князям служити».
Відтак колишній гетьман, сотники, осавули й козацька чернь відійшли на Запорожжя. Таке швидше моральне покарання бунтівного козацтва, аніж реальні репресії щодо нього, пояснювалися, з одного боку, силою повсталих, яку вони зберегли навіть після успіхів свого супротивника під П’яткою, а з другого — відсутністю в українських князів бажання знищувати українське козацтво чи ставити його під жорсткий контроль королівської адміністрації. Магнати вважали за краще повернути свій вплив на козаків, аби мати змогу скеровувати їхню енергію у вигідному собі напрямку.
Перезимувавши на Запорожжі, навесні 1593 р. очолювані тим же Косинським козаки спробували знову вийти на волость. У травні гетьман на чолі передового загону вступив у Черкаси. Але там його підступно вбили підіслані князем Вишневецьким слуги. Позбавлене свого харизматичного лідера козацтво не зуміло так широко розгорнути свою діяльність, як це було попереднього року. А влітку між повсталими та Вишневецьким було підписано нову угоду, котра, як не дивно, було навіть більш лояльною до запорожців, аніж попередня. Зокрема, учасникам виступів гарантувалася амністія; запорожці отримували право вільного виходу на Низ і повернення на волость; місцева адміністрація зобов’язувалася повернути козакам відібране в них майно й живність. Після цього козацькі виступи пішли на спад. Але причиною цьому була не поразка повсталих, а перемикання їхньої уваги з волості на більш важливі міжнародні справи.
Українське козацтво та Священна Ліга
У серпні 1593 р. Османська імперія розпочала велику війну на Балканах, маючи на меті розширити свої європейські завоювання аж до Відня включно. Більшість європейських держав, розколотих релігійними війнами й конфліктами, полишили імперію Габсбургів напризволяще. Постійну допомогу Відню фінансами й дипломатичними заходами надавав тільки Ватикан і частково Венеція й Іспанія. Крім того, ще наприкінці 1592 р. до Праги, резиденції австрійського цісаря, свої пропозиції щодо спільних дій проти «ворогів Святого Христа» надіслали й українські козаки.
Спочатку вельми обережні Габсбурги не наважилися відповідати на лист козаків, котрі, за їхніми відомостями, були чи то королівськими, чи царськими підданими. Утім, коли намагання Відня спільно з папою Климентом VIII організувати антимусульманську лігу держав успіхами не увінчалися (офіційні Варшава й Москва обмежилися лише заявами про моральну підтримку християн), політичні акції Війська Запорозького стрімко пішли вгору. Тим паче, що у війні неминуче мали взяти участь кримські татари, стримати вторгнення яких в австрійські тили у Відня практично не було змоги.