Тривале перебування українських козаків на теренах Московії залишило в пам’яті місцевих жителів доволі гіркі спомини, послабити які не могло навіть усвідомлення належності до однієї віри «московитів» та русинів-українців (останніх в історичних джерелах московського походження з першої половини XVII ст. здебільшого маркували іменем «черкаси»). Навпаки, вочевидь, саме ця «одновірність» надавала подіям особливого драматизму. Не бажаючи миритися з такою «одновірністю», яка не стала на заваді кривавим козацьким «забавам» у державі православного царя, московське духовенство навіть винайшло спеціальну нішу в мозаїчному конфесійному мерехтінні тогочасного світу, класифікувавши православних «черкасів»-українців як «не вповні правильних православних християн» або таких собі «напівхристиян».
Яскравою ілюстрацією до характеристики сприйняття російських церковних кіл походу гетьмана Сагайдачного на Москву 1618 р. є твір «Повесть о преславном чудеси», вміщений у міському літописі Михайлова — невеликого містечка Рязанського повіту, яке стало об’єктом атаки козацького полку відомого соратника Сагайдачного, полковника Милостного (або Милостивого).
Напад козаків полковника Милостного на Михайлів у «Повісті» представлено як таке собі апокаліптичне протиборство захисників істинної віри з посланцями сатани. Власне, уже сама війна польського короля з православним московським царем трактувалась не інакше, як спроба «Московское государство поглотити... а веру православную искоренити и превратити в свою латынскую веру». Зброєю ж у руках віроломного «латинянина» Зиґмунта III, за оцінкою московських церковних книжників, виступав «всепагубный враг Конашевич-Сагайдачный», котрий зі своїми «вої» кинувся на «Христово стадо» у Лівнах і Єльці, де «монастыри и церкви Божьи расхитиша и огнем сожгоша». «Но еще злочествии крови християнския не насытишася... своє сонмище сатанино» — полк Милостного — відправив на здобуття Михайлова.
Цікаво, що не лише в літературних творах церковних авторів українські козаки зображувались у гіперболізовано темних кольорах «сатанинського воїнства». У тогочасних офіційних урядових документах військове протистояння із запорожцями також подавалось у світлі конфесійного конфлікту.
Похід Сагайдачного на Москву 1618 р., крім слави про ратні звитяги молодців-запорожців в Україні й Польщі та, відповідно, доволі лихих споминів про одновірців «черкас» чи «запорог» у російської людності, спричинився до першої, порівняно масової, міграційної хвилі українців на землі, підвладні московським царям. Власне, мова не йшла про переїзд сімей з України на проживання до Московії, а лише — про бажання частини козаків залишитися на землях, які належали до держави московського царя та за роки війни встигли стати для нападників... рідними. Наприклад, у таборі під Калугою запорожці, не бажаючи повертатись в Україну без обіцяної королем платні за військові послуги та не відчуваючи себе аж надто забезпеченими воєнними трофеями, сформували полк, обрали своїм старшим колишнього козацького сотника Ждана Коншу і 23 грудня заявили про своє тверде бажання... служити московському царю — «службы нашы рыцарские до маєстату ваше царское милости пильно отдаем».
Козацький полк Конші, який налічував близько 700 загартованих у далеких походах вояків, був з радістю прийнятий у Москві на царську службу. Козакам відразу виплатили так зване «кормовое жалование»: «велено тех выходцев черкас пересмотреть на лицо окольничему Олексею Зюзину..., а пересмотря, велено дать корм на неделю по 2 алтына на день». Щоправда, влада все ж побоювалась масового скупчення «черкас» і «запорог» у безпосередній близькості до царської столиці. Отож і намагалася по можливості новоприбулих «воїв» відразу ж розпорошити по неозорих землях величезної держави. Зокрема, полк Конші було розформовано, а козаків-іммігрантів розселено в різних царських містах: 10 вояків відправили нести службу в Курмиш, по 20 — у Переяслав-Заліський і Галич, по 25 — у Коломну і Пронськ, по 30 — у Рязань, Темников, Кострому і Білоозерськ, по 50 — у Вологду, Ярославль, Шацьк, Арзамас, Астрахань, та по 100 — у Нижній Новгород і Казань.
Крім полку Конші, на царську службу переходили й невеликі загони запорожців, що складалися лише з кількох десятків осіб. Проте і їх, приймаючи на службу до Михайла Федоровича, також намагалися ще більше подрібнити. Місцем ж несення служби колишніми українськими козаками далеко не завжди були достатньо благополучні та спокійні Переяслав-Заліський, Ярославль чи Галич. Козаки отамана Михайла Скиби, наприклад, отримали призначення на службу аж до Сибіру, в Тобольськ. Вочевидь, через якесь заворушення в лавах «новобранців», дев’ятнадцять козаків загону Первана Шершня доправили на «сибірську службу» цареві... закованими в колоди.
Цікаво, що тривале перебування козаків на війні у Московії одним зі своїх наслідків мало появу чималої кількості змішаних шлюбів. Так, описуючи прибуття полку Конші на царську службу, московські піддячі звернули увагу на чималий козацький обоз, в якому знаходилось і майно козаків, і їхні (переважно нові) сім’ї — «а иные с женами и з детьми, а иные холосты. А приехали все с коши, а кошу у всякого человека по одним саням, и у женатых жены и дети сидят в тех же санех». Спостережливі пристави доносили своєму керівництву, що «черкасы приехали немногие з женами, и тое женки русские».
Взагалі складається враження, що переважна більшість мігрантів з України 1619 р. були сімейними узами пов’язаними з московськими родинами й саме в цьому вбачали можливості для успішних службових кар’єр на незвіданій царській службі. Проте далеко не завжди сподівання українських козаків на родинну підтримку в новій для них країні знаходили позитивний відгук у їхніх московських родичів. Найгучніший резонанс від неприйняття такого насильницького посвоячення отримала справа з одруженням козака-мігранта Микити Маркушевського, дружина котрого належала до однієї з найаристократичніших родин Москви.
Враховуючи обставини пошлюблення Анастасії Плещеєвої (як насильство щодо неї, так і вбивство нареченим чи його товаришами брата пошлюбленої) інший її рідний брат, Леонтій Плещеєв, використовуючи свою впливовість при царському дворі, навідріз відмовився визнавати законність цього шлюбу — навіть попри те, що вже в Москві Анастасія народила від Микити Маркушевського другу свою дитину. Офіційним приводом для розірвання Леонтієм Плещеєвим шлюбу сестри (на сторожі святості уз якого твердо стояла православна церква) послужило звинувачення Маркушевського в тому, що він є «неверцем» (тобто не православним християнином). Змішані ж шлюби православних із представниками інших релігій чи конфесій на той час у Росії були категорично забороненими. Ті ж із них, які були освячені в інших країнах, на теренах царської держави вважалися недійсними.
Крутицький митрополит Іона, котрий за відсутності Філарета Микитовича Романова (він перебував у польському полоні) заміщував його на патріаршестві, виступивши в ролі експерта у цій справі, також визнав за православним Микитою Маркушевським статус якщо не «іншовірця», то принаймні «напіввірця», тобто такого християнина, що відступив від божественних основ православ’я, але не відпав цілковито від нього. Митрополит Крутицький констатував, що «черкащанин» Маркушевський не є православним християнином у тому розумінні, яке прийнято в Московії, і для навернення його до істинної віри необхідно провести обряд миропомазання, тобто прилучення його до істинного православ’я через другий чин, а не через перший, як це було у відношенні до римо-католиків. Власне, це митрополит й успішно здійснив. По-справжньому Соломонове рішення владики Іони знімало проблеми, що виникли у житті Маркушевського в Москві. Натомість воно мало всі ознаки публічного ляпасу стосовно Леонтія Плещеєва, оскільки тепер у нього не було вагомих і законних підстав для того, аби не віддати свою рідну сестру за ново-похрещеного чоловіка.
Але, на щастя для Плещеєва, саме в розпал цієї скандальної історії до Москви повертається Філарет Микитович Романов, котрого Єрусалимський патріарх Теофан III відразу рукопоклав на патріаршество. Скориставшись зі своєї наближеності до новопоставленого патріарха, Плещеєв домігся повторного розгляду справи. Такому розвитку подій чимало сприяла й та обставина, що Філарет Микитович, вступивши в управління патріархією, відразу ж розпочав слідство над своїм попередником митрополитом Іоною, скликавши 1620 р. Освячений собор. Серед звинувачень, висунутих на соборі на адресу владики Іони, згадувалась і справа про «незаконне» миропомазання Крутицьким митрополитом Маркушевського. А завершився розгляд канонічних суперечностей ухваленням знаменитого указу «Како изыскиваети и о самех белорусцех[14]», відомого також в інших списках як указ «О крещении латын и черкас».
14
Слово «білорусець» в офіційних документах Російської держави додавалося стосовно всього православного люду з теренів Речі Посполитої аж до середини XVII ст. І лише після вибуху в Україні козацького повстання під проводом Богдана Хмельницького російська влада поволі стала розрізняти спокійних підданих короля білорусів та «бунташних» українців («черкасів», згодом «малоросів»).