Надавши коронним і литовським військам вдосталь часу для спорудження оборонних ліній, Військо Запорозьке, починаючи з 25 серпня 1621 р., відчайдушно намагалося вирватися з тенет турецького оточення і вийти на сполучення з головними силами Речі Посполитої. Втративши лише за один день 28 серпня близько 800 осіб убитими й пораненими, козаки таки зуміли вирватися з османських лещат і 1 вересня прибули під Хотин. Незадовго перед тим козаки звинуватили Яцька Бородавку в невмілому керуванні козацьким табором під час молдавського походу, що спричинило значні людські втрати, й на його місце обрали Петра Сагайдачного, котрий якраз перед тим прибув із посольства до короля Зиґмунта III.
Під Хотином табір Ходкевича, оточений земляним валом до 8 км завдовжки, розташовувався поблизу Дністра. На півночі він межував із Хотинською фортецею. Українські козаки свій табір розташували на південь від польсько-литовського стану. Зважаючи на пізнє прибуття Війська Запорозького під Хотин, козаки не встигли належним чином укріпитися, а також приготувати достатню кількість продовольства й фуражу. Усе це у вельми трагічний спосіб далося взнаки вже найближчим часом.
З наближенням до Хотина передових частин османського війська, зважаючи на свою чисельну перевагу, турецьке командування вирішило розгромити супротивника вже з маршу, скерувавши головний удар по найменш укріпленому козацькому відрізку оборони. Проте своєчасно скерована гетьманом Ходкевичем козакам допомога — 4 тисячі піхоти і 3 тисячі кінноти — дозволила запорожцям успішно відбити османський штурм.
Військове командування Речі Посполитої ухвалило рішення про проведення під Хотином оборонної кампанії. Натомість османська армія розпочала активні наступальні операції. З вересня Осман II скерував проти козаків головні свої сили. Штурму передував безжальний артилерійський обстріл, проте досягти бажаного для себе результату нападникам не поталанило. Більше того, запорожці за підтримки німецької піхоти полковників Вейгера і Лермонта й угорської піхоти Заславського навіть зуміли контратакувати супротивника, на короткий час захопивши три його гармати. Втрати козаків за цей день нараховували кілька десятків загиблих, у той час як супротивна сторона втратила близько тисячі людей.
Незважаючи на значні втрати османців, 4 вересня штурми було поновлено. Спочатку було атаковано польський відтінок оборони, а потім, як і попереднього дня, головний удар спрямували проти запорожців. Цього разу штурмам також передували потужні артилерійські обстріли. Причому османцям під прикриттям імли вдалося перевезти свої гармати поближче до козацького табору й уже звідти, практично впритул, випустити в його напрямку понад тисячу ядер.
Безуспішність перших двох спроб штурму змусила османське командування до використання ще одного доволі вагомого аргументу — введення у бій добірних загонів яничарів. Коли ж і третій штурм не дав бажаних результатів, Осман II спересердя вибухнув гнівом: «Не буду ані пити, ані їсти доти, аж поки того пса сивого Сагайдачного приведете...»
Утім, і після такої погрози четвертий штурм не став для османців більш успішним, аніж три попередні. Навпаки, відбивши османський наступ, козаки кинулися в контратаку й зуміли пробитися до ворожого табору. Результатом же їхніх сміливих дій стало захоплення кількох турецьких наметів, великої кількості коней, двох гармат і навіть ув’язнення османського паші. Доволі значних збитків зазнав і османський табір.
Після цього Осман II визначав винагороду в розмірі 50 дукатів кожному, хто пред’явить голову живого чи мертвого козака (за окремими джерелами, спочатку навіть було визначено винагороду в розмірі 100 дукатів і лише згодом її зменшили вдвічі). За свідченням хроніста, «заохочена в такий спосіб Орда, впіймавши хлопа орача, вбивала його замість козака і султанові його голову офірувала; дві тисячі орачів постинали татари за той час і їхні голови султанові поприносили».
28 вересня османці вчинили останній у цій кампанії відчайдушний штурм польсько-литовсько-козацького табору. Уже вкотре успіху він не приніс. І це був добрий знак для християнського табору щодо перспектив загальної перемоги над мусульманами-османцями. Утім, польське командування дедалі наполегливіше ставило питання про замирення сторін, адже в таборі закінчувалися боєприпаси й продовольство. Ще більш катастрофічним було становище Війська Запорозького, яке, як пам’ятаємо, до Хотина підійшло значно пізніше за литовські й польські частини, тож не встигло заготовити належних припасів продовольства для особового складу і фуражу для коней.
Тим часом безуспішність турецьких атак штовхала й Османа II відмовитися від його амбітних войовничих планів щодо завоювання «Лехістану» та розпочати із супротивником мирні переговори. Перемовини сторін про умови замирення розпочалися 29 вересня. Представники Речі Посполитої на переговорах прагнули досягти миру на основі консервації довоєнного стану справ. Натомість турецька сторона наполягала на покаранні козаків за їхні згубні морські виправи, а також на виплаті Варшавою Османам щорічної данини — гарачу. Стосовно виплати певних дарунків султану поляки погодилися, щоправда, у значно скромніших розмірах, аніж на цьому наполягали представники Османа II. А ось щодо покарання запорожців, то представники Речі Посполитої, зважаючи на заслуги козацького війська у Хотинській війні, дали негативну й доволі категоричну відповідь. «Не годиться нам відступати й карати тих, хто чинить таку службу нашій Вітчизні, яку й турки самі бачать, і вже тепер вони не свавільники, а товариші наші, взяті на службу і платню Річчю Посполитою, як і ми», — заявили польські посли османцям.
А на роль такого собі цапа-відбувайла в польсько-турецьких конфліктах, на якого і звалили всю провину за козацькі «свавілля», призначили вже на той час покійного запорозького гетьмана Яцька Нероду-Бородавку. Начебто він був не лише ініціатором виправ запорожців на Чорне море, але й саме за це нібито колишній гетьман наклав життям, будучи скараним на смерть своїми ж побратимами. Запропонована версія, звичайно ж, виглядала не надто переконливо. Утім, за умов, що склалися, цього виявилося цілком достатньо для того, аби показово вдовольнити гординю Османів. Або ж принаймні створити підстави для збереження власного обличчя перед своїми ж підданими.
За умовами Хотинського миру 1621 р., війна припинялася, кордон між Річчю Посполитою та Османською імперією встановлювався по річці Дністер. Кримське ханство й Оттоманська Порта зобов’язувалися не нападати на українські та польські землі Корони. У свою чергу Річ Посполита, за Хотинським миром, віддавала васалу турецького султана — Молдавському князівству — місто Хотин з округою та його грізною фортецею, а також брала на себе зобов’язання заборонити козакам здійснювати судноплавство по Дніпру та не допускати надалі походів запорожців на кримські й турецькі володіння.
Війна 1621 р. стала апогеєм козацької слави в Речі Посполитій. За її результатами повага до козаків у республіці зросла неймовірно. Їх порівнювали з античними героями, взірцями військової доблесті, звитяги й патріотизму. Людей, яких ще нещодавно таврували не інакше, як розбійниками, тепер називали головними рятівниками спільної вітчизни.
Козацько-татарська співпраця 1620-х рр.
Наявна в середовищі кримських татар традиція передбачала обрання на ханство найстаршого з-поміж дієздатних на момент виборів представників династії Ґераїв. Зазвичай, таким претендентом виступав не старший син колишнього хана, а його брат. Аби мати змогу відігравати активну роль у справі заміщення трону і зводити на ханство лояльну до Османів особу, за наполяганням Порти в Туреччині завжди знаходився хтось із синів діючого хана (чи навіть декілька відразу). Робилося це нібито з метою навчання і належного виховання принца. Насправді ж принцип виступав як такий собі мобільний кандидат для швидкої заміни кримського правителя, якщо він переставав влаштовувати султана та його оточення. Османи активно послуговувалися цією можливістю, не даючи змоги своїм васалам аж надто довго засиджуватися на троні та зміцнювати свої позиції на півострові й таким чином менше залежати від Високої Порти.