Географічно Полоцька земля лежала в середній течії Західної Двини, Німана та Березини, її межі на сході сягали верхнього Дніпра, хоча вже в XII ст. придніпровські волості Копись та Орша відійшли до Смоленської землі. Так само спірним лишався статус Вітебської волості на верхній Двіні, що контролювала волоки, які вели з Дніпра через Двіну в Новгородську землю. У XII ст. полоцькі князі поширили свою владу на землі і в нижній течії Західної Двіни — у землі латишів, на Герсікське та Кукенойське князівства, але вже в другій чверті XIII ст. вони були захоплені Орденом мечоносців.
Доба розквіту Полоцької землі припадає на роки правління онука Ізяслава Володимировича — Всеслава Брячиславича (1044—1101). Але після його смерті вона остаточно розпалася на б, а потім навіть на більшу кількість уділів — Мінське, Вітебське, Друцьке, Ізяславське, Логойське, Стрежевське, Городцовське князівства.
Новгород Великий
Новгород в історії Русі посідає особливе місце не тільки як значний політичний та торговельний центр, а й як один із двох разом з Києвом полюсів державності, що відстоював свою першість не тільки і не стільки політичним шляхом, скільки як значний центр літописання, де народилася і досі прийнята більшістю істориків концепція походження Русі та її династії Рюриковичів від першого новгородського князя та засновника династії легендарного Рюрика. Що міг протиставити цьому Київ? Лише казку про трьох братів-перевізників та їхню сестру, які нібито колись заснували місто й одного з яких нібито колись приймав котрийсь із візантійських імператорів. Нарешті вже не в легендарну, а в історичну добу чи не новгородці здобули київський стол для Володимира та Ярослава?! Тому саме тут піднеслися куполи другої після київської Святої Софії, а очільник місцевої кафедри мав статус архієпископа, другий за значенням після самого митрополита київського. Та й істориків, що присвятили своє життя вивченню давнього Новгорода, причаровував блиск новгородської культури — не тільки збереженість її літописання та церков, а й унікальні в порівнянні з іншою Руссю археологічні артефакти, які завдяки примхам природи збереглися у новгородській землі: дерев’яні, шкіряні, кістяні вироби і, що найголовніше, вже більше ніж тисяча берестяних грамот, ці «послання» середньовіччя, пам’ятки повсякденної культури та мови новгородців, яка, як виявилося, так відрізнялася від сформованих завдяки вивченню книжкової культури стереотипів істориків та лінгвістів. Археологи в Новгороді дослідили цілі комплекси садиб, повсякденне життя мешканців яких, завдяки берестяним грамотам, печаткам, літописним і церковним пам’яткам можна простежити протягом майже півтисячоліття. Навіть киянам лишається лише заздрити цьому.
Перший Новгород — Рюрикове городище на острові біля витоків річки Волхов з озера Ільмень — у другій половині X ст. поступився новому місту, що виникло шляхом об’єднання (як кажуть історики, синойкізму) кількох слов’янських, балтських та фінських поселень. Початок розбудови середньовічного Новгорода, яким його знаємо ми, — величного міста на обох берегах Волхову, що ділилося на п’ять кінців (районів), належить, швидше за все, вже до часів князювання у Новгороді старшого сина Ярослава Володимира, який не тільки побудував значні фортифікаційні споруди, а й заклав новгородський Софійський собор. У XI ст. поступово формується і територія майбутньої Новгородської землі, до якої окрім власне земель у басейні річок Волхов, Мста, Ловать, Велика були приєднані землі залежних від Новгорода фіно-угорських племен воді та іжори на берегах Неви й Фінської затоки, карелів. У наступні століття влада новгородців поширилася на північ та північний схід — до узбережжя Білого моря, Північної Двіни, пізніше — вже в XIV—XV ст. — до Кольського півострова та північного Уралу. Географічне положення було одночасно і сильною стороною, і слабкістю Новгорода. З одного боку, новгородці контролювали торговельні шляхи, що пов’язували Балтику з Поволжям і вели далі на схід, а величезні неосвоєні простори європейської півночі стали справжньою скарбницею безцінних товарів, які новгородські купці експортували в Європу та країни сходу — передусім хутро, а також величезні поклади солі. До того ж завдяки своїй віддаленості Новгорода, на відміну від інших земель Русі, пощастило уникнути розорення монголами. З іншого боку, кліматичні умови та неродючі ґрунти робили Новгород залежним від поставок зерна зі Смоленської та Володимиро-Суздальської земель, унаслідок чого смоленські князі в XII ст., а володимиро-суздальські з XIII ст. і пізніше мали вплив на внутрішньополітичне життя Новгородської землі.
Експлуатація невичерпної природної скарбниці, а також периферійне щодо політичного центру Русі розташування Новгорода ще в XI ст., з одного боку, призвело до зростання економічної та політичної моці новгородської верхівки — боярства (яке походило з верхівки князівської дружини, зокрема родоначальником багатьох новгородських боярських родів був дядько Володимира Добриня), а з іншого — змушувало це боярство замислюватися про більшу незалежність від далекого, але ненаситного до новгородських грошей Києва. Спершу вони намагалися зробити ставку на заснування власної князівської династії: новгородське віче брало слово зі Святополка Ізяславича, потім із Мстислава Володимировича (Мстислава Великого) ніколи не полишати новгородське княжіння, проте обидва, всупереч хрестоцілуванню, врешті-решт обирали Київ. Тож, коли після смерті Мстислава Великого на київському столі його син Всеволод спробував перейти з новгородського столу в Переяслав, новгородці, хоча потім знову й пустили його у Новгород, але після поразки та ганебної втечі князя з поля битви з суздальцями на Жданій горі 28 травня 1136 р. на вічі своїм рішенням позбавили його новгородського столу. Саме з цього дня розпочинається історія Новгородського республіки.
Дехто, вже з огляду на реалії XV ст., називає Новгородську республіку «демократичною альтернативою» східному деспотизму Московської держави, їхні критики, також у чомусь обґрунтовано, скептично називають Новгород «олігархічною республікою». Але такий підхід до аналізу республіканських інститутів Великого Новгорода (ця претензійна назва вперше фіксується документами 1169 р.) ігнорує архаїчність вічового ладу, який походить ще з родоплемінних традицій на ранньому етапі державотворення. З іншого боку, новгородцям вдалося вдосконалити, осучаснити інститут віча, утворити доволі функціональну систему державного управління, що проіснувала майже три з половиною століття. Новгородське віче — зібрання всіх юридично дієздатних (особисто вільних) чоловіків міста — видавало та скасовувало закони, ухвалювало рішення про оголошення війни та миру, встановлювало податки та повинності, обирало урядовців. Проте на практиці віче перетворювалося на арену боротьби між різними боярськими угрупованнями, що через адміністрації кінців та сотень (районів та мікрорайонів міста) контролювало голоси звичайних містян. Поступово багато функцій віча перейшло до Ради панів, яка формувалася саме з цих представників адміністрації.
Формальним головою держави в Новгороді був архієпископ — багато в чому фігура не церковна, яка, по-перше, контролювала міську казну, міри й ваги, а вже потім була головою церковної адміністрації. Архієпископа, як і інших урядовців, обирало віче, тож часто виникали проблеми з його затвердженням київським митрополитом. Головою виконавчої влади був посадник, який разом зі своїми попередниками входив до складу Ради панів. До неї також входили старости кінців та сотень, а також тисяцький, який очолював міське ополчення. Новгородське віче мало повноваження запрошувати князя, до функцій якого входила не тільки оборона Новгородської землі, але й судочинство. Свої князі могли бути і в передмістях Новгорода — значних містах Новгородської землі, що мали урізані в порівнянні з новгородськими права самоврядування. Найбільш значним з таких передмість був Псков, який протягом другої половини XIII — першої половини XIV ст. спромігся вибороти незалежність від Новгорода, яка була остаточно визнана 1348 р. Іншими новгородськими передмістями були Руса (Стара Руса), Ладога, Торжок, Волок.