Утім, розвинути успіх належним чином повсталим не поталанило. Активність повстанців на Лубенщині, на землях князівського роду Вишневецьких, сприяла тому, що у Потоцького завився сильний союзник — князь Ярема Вишневецький. Магнат прибув на допомогу коронним військам на чолі потужної власної армії, що, крім добре вишколеної кінноти і драгунії, мала на озброєнні 15 гармат, а також вдосталь пороху і продовольства. Спільно ж з надвірними військами князя Потоцькому вдається не лише відбити в повстанців бажання до переслідування коронних військ, а й розпочати їх витіснення з районів, які вони перед тим узяли під свій контроль.
До вирішальної битви справа дійшла на початку червня, коли війська Потоцького й Вишневецького наздогнали повстанців на околицях містечка Жовнин, розташованого на місці впадіння річки Сули в Дніпро. Аби не дати змоги козакам належним чином зміцнити свій табір, Потоцький атакував супротивника вже з маршу. Раптовою атакою кінноти вдалося розірвати козацький табір. Серед повстанців зчинилася паніка. Частина козаків кинулася рятуватись на найближчих болотах. А гетьман Острянин тим часом на чолі кінного загону пробився на правий берег Сули і зник у степу.
Але, на щастя для повсталих, втеча гетьмана не спровокувала в війську ще дужчої паніки. Провід над козаками взяли двоє досвідчених козацьких старшин — Кудра і Пешта, котрим удалося знову замкнути розірваний ворожою атакою табір. Більше того, в результаті цього маневру в оточення потрапили декілька ворожих хоругв, які надто далеко заглибились у козацький бойовий порядок. Лише завдяки відчайдушній атаці князя Вишневецького гусарам пощастило вирватись з оточення (магнат брав особисто участь у цій операції, і під ним було навіть убито коня). Коротка червнева ніч припинила жорстоку січу, надавши змогу супротивникам зібратися з силами для нових герців. Тож козаки зміцнити свій табір, насипавши по всьому фронту високі вали. А ще обрали на гетьманство героя попередньої війни — Дмитра Гуню.
Не гаяла часу й супротивна сторона. Навпроти козацького валу жовнірами й реєстровими козаками було насипано не менш потужний вал, приготовлено шанці. І саме з них зранку наступного дня, 14 червня, розпочався потужний обстріл табору повсталих. Особливо шаленів князь Вишневецький, котрий, як писав очевидець-літописець, «сам себе не шануючи», надихав власним прикладом своїх вояків на дедалі нові штурми козацьких укріплень. Жертви від обстрілу були вельми значними. Незвична як на ту ранню літню пору спека довершувала жахливу картину, розносячи нестерпний трупний сморід аж до табору Потоцького та змушуючи впадати у відчай досвідчених коронних жовнірів. Годі вже говорити, яким жахливим було становище в козацькому таборі.
До всій цих нещасть, вечором 14 червня додалося нове — до табору Станіслава Потоцького прибули свіжі кварцяні війська. А до того ж на береги Сули донеслася ще одна приємна для них звістка — про наближення з військами польного гетьмана Миколая Потоцького.
Найбільше ж, чого вдалося досягти у ці дні Гуні, то це вночі проти 22 червня організовано перенести свій табір з правого на лівий берег Сули й окопатись на вигідних позиціях у гирлі одного з Дніпрових рукавів — Стариці. Старицький табір, що був укріплений, як писали очевидці, «від води до води», під безперервним обстрілом й атаками супротивника успішно витримав шеститижневу облогу, чекаючи на допомогу із Запорожжя. Великі сподівання повсталі покладали на допомогу, що її провадив угору Дніпром двотисячний загін отамана Филоненка, котрий віз із Січі значні запаси продовольства, пороху й куль. Посеред ночі з 6 на 7 серпня козацька флотилія дісталася до гирла Сули, і тут на неї вже чекали жовніри Потоцького. Козаки завдали супротивникові чималих втрат. Проте польний гетьман досяг головного: «Филоненко втратив більшу частину свого війська і лише з кількома сотнями чоловік увійшов. А вдруге, що живність, якої від нього сподівались, заледве на два тільки дні було».
У таборі повстанців дедалі частіше лунали заклики про початок мирних переговорів. За таких умов Гуня та інша старшина, побоюючись стати черговими офірними цапами, непоміченими покинули козацький табір і подалися на Запорожжя. Тож, коли розпочались переговори, Потоцький уже навіть і не ставив «класичну» вимогу видати старшин, котрі очолювали виступ. Переможене козацьке військо передало йому зброю, військові клейноди та склало присягу вірності Речі Посполитій.
Придушення повстання 1638 р. та накидання упокореним козакам умов «Ординації Війська Запорозького» врешті-решт таки загатили річище козацьких виступів. З осені 1638 і аж до весни 1648 р. «східні креси» Речі Посполитої жодного разу не здригнулись від вибуху «нової ребелії», на які такими щедрими виявились 1620— 1630-ті рр. Утім, десятиліття силою нав’язаного козацтву «золотого спокою», як виявиться вже згодом, стало часом накопичення енергії невдоволення, що вже на початку 1648-го вибухнула небаченої досі сили виступом, що за короткий час вилився у справжню козацьку революцію, у горнилі якої не лише народилась Українська козацька держава, а й розпочався занепад Речі Посполитої.
Ілюстрації
За підтримки
Інституту історії України НАН України
Історичного факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка
Українського інституту національної пам’яті
Рекомендовано до друку вченою радою історичного факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка
Сьогодні, коли відбуваються потужні зрушення в суспільному сприйнятті минулого, відновлюється інтерес до історії України. Читач може познайомитися з думкою провідних вітчизняних істориків, результатами останніх наукових досліджень та відкриттів. При цьому автори не виконують ідеологічне замовлення, їхні оцінки часом не збігаються, що дозволяє кожному з нас самому виступити суддею в цих суперечках.
• Русь у другій половині XI — першій половині XIII ст.
• Держава Романовичів
• Українські землі й Велике князівство Литовське
• Україна в складі Речі Посполитої
Сьогодні ці теми стали вкрай актуальними, і пропонована книжка може відповісти на чимало питань, які цікавлять і турбують кожного українця.