Русалчин тиждень: Казки про русалок, водяників, болотяників, криничників
Казки про водяного змія
Чорт-змій і запродані діти
Десь у якомусь-то царстві, в якомусь государстві був жив собі старий чоловік та жінка. І зроду в них не було дітей.
Поїхав чоловік на базар, от як би й у нас у Корсуні, поторгував він, що йому було треба, купив собі рибу солону та й поїхав з базару додому, їде собі, та й захотів він пить дуже. Аж стоїть на горі криниця. Припав він до неї, а чорт відти хвать за бороду і не пускає.
— Пусти, — каже чоловік.
— Ні, не пущу, — відповідає біс.
— Чом же ти не пустиш?
— Подаруй, — каже чорт, — мені те, що в тебе дома є найдорожче, тоді пущу.
Чоловік і запитує:
— Що ж у мене є найдорожче? Є в мене дома коні — візьми їх.
— Ні, — каже чорт і держить за бороду.
– Є в мене воли дома, — відповідає чоловік. — Візьми їх собі.
— Ні, — каже чорт.
Переказав чоловік усе, що в нього було найкращого, а чорт все каже «ні» і за бороду держить. Бачить чоловік, що чорт нічого не бере, та й каже:
– Є в мене жінка стара, то візьми її, та тільки пусти.
— Ні, — відповідає чорт.
Думав-думав чоловік: «Якщо вже й жінку не бере, котру я зоставив на останок, а вона ж у мене найдорожча за все, то що ж йому треба?» Нічого робить.
— Бери, — каже, — те, що сам знаєш.
Розписався, що оддасть непремінно, тоді чорт і відпустив його. Сів собі чоловік та й поїхав.
А поки його не було дома, народилось у жінки двійко дітей, і ростуть вони не по днях і не по часах, а по минутах. Уже такі бігунці гарні. Тільки угледіла чоловіка жінка, зраділа йому дуже і вибігла насупроти його з дітьми. Чоловік як побачив дітей, та й мало не зомлів. От він і розказує їй свою пригоду.
— Жінко моя люба. Їхав я з ярмарку і захотів дуже пить. От нахилився я до криниці, а чорт з неї хап мене за бороду та й не пускає. Я і просився, і молився, а він не пускає. Дай мені, каже, що в тебе є дома найдорожчого, тоді пущу. Я йому і воли давав, і коні, а він не бере. Є в мене жінка люба, кажу, бери її, та тільки пусти. А він не бере. Я й не подумав, що в нас є дітки. Де ж ми тепер їх заховаємо, щоб не віддати йому?
— А що ж, — каже жінка, — треба якось заховати. Викопаймо ми яму під хатою, під причілком, та й сховаємо.
Викопали вони яму під причілком, поставили води і їсти всього і їх туди повпускали. Зверху взяли накрили і замазали, а самі виїхали з дому.
От прилітає до хати змій. А чорт той у змія перетворився. Прилетів, шатнувся по хаті — нема нікого. Він тоді насамперед до кочерги:
— Кочерга, кочерга, де господар дітей подівав?
Кочерга йому й одговорює:
— В мене господар добрий чоловік був: мною вогонь загребе, то я собі й стою.
Не допитавшись у кочерги, він до помела:
— Помело, помело, де господар дітей подівав?
А помело сказало:
— В мене господар добрий чоловік був: вимете мною піч, то я собі й стою.
І помела не допитався. Він тоді до сокири:
— Сокиро, сокиро, де господар дітей подівав?
Сокира говорить:
— В мене господар добрий чоловік був: мною дров наруба, положить мене, то я собі й спочиваю.
Він до долота:
— Долото, долото, де господар діти подівав?
А долото каже:
— У мене господар добрий чоловік був: мною дірку продовба та положить мене, то я собі й лежу.
А змій йому говорить:
— Чи ж то добрий чоловік був твій господар? Дивись, як він тобі голову побив. А ти кажеш, що він добрий чоловік був.
– І то правда, — каже долото. — Візьми ж мене, та винеси на кінець хати на причілок, та кинь через себе, то де я впаду та загрузну, то там і копай.
От змій так і зробив, і там, де загрузло долото, почав копать і викопав. А діти вже великі виросли, парубком і дівчиною стали.
Забрав їх змій і несе. От притомився він, сів відпочивати. Лежав-лежав і заснув. Дівчина ськає йому в голові, а хлопець сидить, горює. Аж біжить кінь. Добігає й каже:
— Здрастуй, хлопче-молодче! Чи по волі, чи по неволі мандруєш?
А хлопець відповідає:
— Ей, конику-братику, не по волі, а по неволі.
— Сідайте на мене, — каже кінь, — я вас винесу.
Взяли вони й сіли, а змій спить. Кінь як пустився вскач, біжить та й біжить. А змій як пробудився, побачив, що їх нема, та в погоню. От вони сидять на тому коню, а брат і каже:
— Ей, конику-братику, пече мене в плече. Пропадеш ти, пропадемо і ми.
А змій летить, з рота в нього пашить. Уже на коневі й хвіст зайнявся. Бачить кінь, що не витримує, узяв хвицнув, сам побіг, а вони, бідні, зостались. Як прилетить до них змій: