А князь за той час обмотався коноплями і смолою обсмолився, куди треба. О, то вже вискакує ізцілений змій Веремій. Та що розбіжиться проти князя, а князь тільки мечем мах! та й мах! — аж вітер гуде у лісах. А за кожним махом одна голова відлітає та скаче, а нова річка крові пливе у долину…
А тут на горі у дзвони дзвонять, молебни правлять. А народ упав на коліна, ні живий, ні мертвий.
Вже шість голів змія Веремія відрубаних скаче, а кров з них ллється шістьма річками в долину. А та долина від Мукачева до Токаю червоними квітками вкрилася, аж міняться від сонця. І з кожної квітки маленькі душі слухають і кличуть:
— Рятуй нас, князю, рятуй від жовтого змія Веремія!
Аж знову вискакує змій сіркастий, жовтий, як гірчиця. Вся людська кров сплила з нього, тільки жовч залишилася і смертю дихає. Біжить проти князя, пирхає жовтою пащекою, як пекельне жерло сіркою. Кинувся до князя, вхопив у зуби щит з хрестом та грим тим щитом об землю! Но князь мечем по голові чах! — не відскочила. Князь замахнувся мечем, чах по голові вдруге — не відскочила, тільки жовчею захлинається. Накинувся змій на його голову, князь підскочив та й мечем по голові втретє — чах! — як рубанув, а змій бабух! — аж земля затряслась, — повалився, проклятий! А з нього жовч так пливе в долину, як жовте море!
Народ, що стояв на мукачівських горах, так і сплеснув руками:
— Слава тобі, Господи!
Та й кинувся з гір — хто з вилами, хто з сокирами — жовту гадину на дрібен мак порубати та й веречи (шпурляючи), аби несла його Латориця далі у Дунай до Чорного моря.
А на черленій долині з кожної квітки вилетіла маленька душка з краплю крові, і стала дитинка. Скільки квіток, стільки діток вкрило долину, усю свою кров од змія Веремія відібрало, зосталося лиш жовте озеро його жовчі. А довкола діти, як макові квіти, процвітають, в ручки плещуть та співають тисячами голосів:
— Слава тобі, князю, що звитяжив змія Веремія!
Подивився князь на тоте поле дітей загублених серед моря змієвої жовчі та й зажурився: хто тих дітей пестовати, виростати, научати буде, як нема кому в цілому краю: лиш старі діди та баби, як гриби горбаті?!
Сів князь на коня і знов вертає в своє Поділля, у свій прекрасний Кам'янець. Вертає по людей.
І заграно, забубнено в княжім дворі рано:
— Збирайтеся! — кличуть княжі окличники. — Збирайтеся, хто хоче мати сад під виноград і землицю під ярицю, виряджайтеся за гори Карпати! Візьміть жінки-молодиці малих дітей годувати, черців і черниць — в школах научати, князеві на радість, а Русі на славу.
Через тридцять три дні і ночі йшли з дружиною з Подолля ґаздове руські синове, жінки і молодиці, черці і черниці за гори Карпати. І дав князь ґаздам триста сіл від Мараморошу аж поза Маковицю на тото, аби їх молодиці малих діток годували. А черницям поставив монастир на Сороцькій горі по лівому боці Латориці, аби вони сих діток виховали. А черцям збудував другий монастир на Чернечій горі по правому боці Латориці, аби їх у школі научали. А святому Миколаю змурував церков з трьома верхами, кращу раю, аби там руськую службу Божу служили, відпуст учинили від того часу до віка людям на радість, а Русі на славу.
І почало тоді те жовте море із змія під Мукачевом Латорицею у море відпливати, а з Дунаю в Чорнім Руськім морі потопати. А діти, як ярі квіти, ростуть, як бджоли, гудуть та співають пісень:
— Радуйся, радуйся, руська земле!
В'ються срібні руські співи по Дунаю та й на березі Чорного моря вгору Дніпром до золотоверхого Києва вертають.
І я там був, ті пісні чув і звідти приніс вам, діти, сю казку, як бубликів в'язку. А в кожній казці і правда буває, а де вона? Хто відгадає?
Змієва дочка
Жив собі багатий чоловік, та й поїхав він у друге царство, в друге государство торгувати, а в тому царстві та не було води, а чоловікові тому так схотілося пити, що хоч умирай! От він і пішов до царя (бо вже, звісно, у царя вода є), а цар і каже:
— Як даси, чоловіче, те, що в тебе дома, то дам води.
— Окрім жінки, усе дам! — каже чоловік. А в нього та не було дітей, а жінка була важка, а як чоловік поїхав, привела сина, та такого хорошого, що й не сказать!
От і росте той син та й виріс уже чималий. Через якусь там годину поїхав чоловік додому. Приїхав, коли вибіга до нього назустріч парубок. Чоловік і питає його, чий він.
— Я ж ваш син, — каже парубок.
Чоловік зрадів, а далі як заплаче!
— Чого ти, тату, плачеш? — запитав парубок.
— Та це я так! — одмовив батько.
От росте та й росте той син, і городив він раз із батьком хлів та й найшов у загаті записочку. Подивився син у записку та й каже: