Написав Іван листа, заєць взяв його в зуби, і разом пішли до палацу. Зупинилися коло брами, а заєць із листом переліз через дірочку в паркані і став під вікном. Царівна заплакана у вікні сиділа. Побачила вона зайця і по стрічечці червоній, якою колись шиї всім Івановим побратимам перев'язувала, впізнала.
Відчинила вікно — і заєць скочив до палацу.
Прочитала вона Іванового листа і заплакала з радості.
Але приходить цар і каже до шлюбу збиратися. Тоді царівна мовить:
— Ні, тату, не цей мене від смерті врятував, за якого хочеш віддати, а той, що під брамою з друзями стоїть.
Наказав цар привести Івана до палацу. Міністр як побачив його живого, то каже:
— Я маю знаки, що вбив змія.
І приносить дванадцять голів.
Подивився Іван на ті голови та й каже:
— Всяка звірина на світі має язик.
Тоді виймає з кишені дванадцять язиків і показує цареві.
Подивилися на зміїні пащі — справді язики відтяті.
Питає цар у дочки, як було. А вона все розповіла. Тоді він говорить:
— Віддаю за тебе дочку, яку ти врятував. Сьогодні весілля. А що з цим зробити? — і показав на міністра.
Каже Іван:
— Тут є справедливий суддя — ведмідь, прокурор — вовк, а присяжні — лис і заєць. Як вони присудять, так і буде.
Ведмідь тоді каже:
— Приступи, підсудний, до нас.
А міністр не хоче. Тоді вовк як стрибнув, як стиснув міністра за горло, то він і не квікнув.
І кінець.
Кирило Кожум'яка
Колись був у Києві якийсь князь, лицар, і був коло Києва змій, і щороку посилали йому дань: давали або молодого парубка, або дівчину. Ото прийшла черга вже і до дочки самого князя. Нічого робить — коли давали городяни, треба й йому давать. Послав князь свою дочку в дань змієві. А дочка була така хороша, що й сказати не можна. То змій її і полюбив. От вона до його прилестилась та й питається раз у нього:
— Чи є, — каже, — на світі такий чоловік, щоб тебе подужав?
– Є, — каже, — такий у Києві, над Дніпром. Як затопить хату, то дим аж під небесами стелиться; а як вийде на Дніпро мочити кожі (бо він кожум'яка), то не одну несе, а дванадцять разом, і як набрякнуть вони водою в Дніпрі, то я візьму та й учеплюсь за них, чи витягне-то він їх? А йому й байдуже: як смикне, то й мене з ними трохи на берег не витягне. Отого чоловіка тільки мені й страшно.
Княжна і взяла собі те на думку, і думає: як би їй вісточку додому подати і на волю до батька дістатись? А при ній не було ні душі, тільки один голубок. Вона вигодувала його, ще як у Києві була. Думала-думала, а далі і написала до отця:
«Отак і так, — каже, — у вас, панотче, є у Києві чоловік, на ймення Кирило, на прізвище Кожум'яка. Благайте ви його через старих людей, чи не захоче він із змієм побиться, чи не визволить мене, бідну, з неволі! Благайте його, панотченьку, й словами, й подарунками, щоб не образився він за яке необачне слово. Я за нього і за вас буду до віку Богу молиться!»
Написала так, прив'язала під крильцем голубові та й випустила у вікно. Голубок звився під небо да й прилетів додому, на подвір'я до князя. А діти саме бігали по надвір'ю да й побачили голубка.
— Татусю, татусю! — кажуть. — Чи бачиш — голубок од сестриці прилетів?
Князь перше зрадів, а далі подумав-подумав да й засумував:
— Це ж уже проклятий ірод згубив, видно, мою дитину!
А далі приманив до себе голубка, глядь, аж під крильцем карточка. Він за карточку. Читає, аж дочка пише: так і так. Ото зараз призвав до себе всю старшину.
— Чи є такий чоловік, що прозивається Кирилом Кожум'якою?
– Є, князю. Живе над Дніпром.
— Як же до нього приступити, щоб не образився та послухав?
Ото сяк-так порадились да й послали до нього найстаріших людей. Приходять вони до його хати, одчинили помалу двері та й злякались. Дивляться, аж сидить сам Кожум'яка долі, до них спиною, і мне руками дванадцять кож; тільки видно, як коливає оттакенною білою бородою! От один з тих посланців: «Кахи!»
Кожум'яка жахнувся, а дванадцять кож тільки трісь, трісь! Обернувся до них, а вони йому в пояс:
— Отак і так: прислав до тебе князь із просьбою…
А він і не дивиться, і не слухає: розсердився, що через них та дванадцять кож порвав.
Вони знов давай його просить, давай його благати. Стали навколішки… Шкода! Просили-просили та й пішли, понуривши голову.
Що тут робитимеш? Сумує князь, сумує і вся старшина:
— Чи не послать нам іще молодших?
Послали молодих — нічого не вдіють і тії. Мовчить та сопе, наче не йому й кажуть. Так розібрало його за тії кожі.
Далі схаменувся князь і послав до нього малих дітей. Тії як прийшли, як почали просити, як стали навколішки та як заплакали, то й сам Кожум'яка не витерпів, заплакав та й каже: