– Якби ту корівчину в місті побачили, то, гляди, мода б настала не тільки на псів у квартирах, – усміхнулася мама.
– Чи котів… – докинула Софійка.
– Тільки в голод мусили Квітки позбутись.
Бона саме не доїлась: телятка чекали. А вдома, як мої мама казали, хоч ляж та вмри. Ждати ніхто не» міг би й дня, – невесело скінчила бабуся.
– На м’ясо?! – похолола Софійка. Вона вже трохи знала життя.
– На м’ясо – не на м’ясо, – відказала за своїм звичаєм бабуся. – Повели на ярмарок та на пшеницю обміняли. У них-бо тоді вдома три цінні речі зостались: корівка, шафа і… коралі. Шафи ніхто й рушити не міг: сили не ті. За коралями бабуня кістьми лягли б. Мовляв, дочка в нас росте: дасть Бог, доживемо, в чому заміж ітиме?! То дідуньо мучились-мучились… До першої трави, кажуть, ще недалеко… І заради бабуниних улюблених коралів корівкою пожертвували!..
Бабуся зажурилась.
– Мало капусти, – обірвала невеселу мовчанку мама. – Голубців – аби на стіл поставити.
– Еге ж, зараз як немає тридцяти страв, то й не стіл! – засміялась бабуся. – Як не стачить на всіх, то гостям заспіваємо:
Софійка перебирала крупи і ховала погляд: он як, виявляється, берегли намисто в родині!
13. Замість весілля
Ясного суботнього ранку Сніжана якраз приміряла готову сукню. Ось де справжня принцеса й переможниця всіх конкурсів краси! Невідомо, що було ніжнішим: дрібні трояндочки, розсипані по білому полю сукні, чи гарненьке Сніжанине личко.
– На шию візьмеш мій ланцюжок? – несміливо спитала мама.
– Ти прекрасно знаєш: там повинно бути дещо інше! – бадьоро відгукнулась тітонька. Потім так само бадьоро накинула плаття на плічка й почепила в найглибшому кутку шафи. – Хай чекає кращих часів!
Мама й бабуся мовчали. Переконувати – пропаще діло!
– Хоч пообідаєм та посидимо в сімейному колі! – утішав їх тато.
Обід був розкішний, як годилося б весільному, тільки без настрою. Валентин покрутився похмурою тінню і невдовзі зник. Ніхто й не затримував: почувалися перед ним винними і не знали, про що з ним розмовляти.
А по обіді Софійка підійшла до Сніжани.
– Тітонько, ходімте зі мною в одне цікаве місце.
– Радо щезну з цього бучного банкету! – охоче погодилася тітонька.
Ось і тюльпановий дворик.
– Знов ганяти того дурного м’яча? – кричала мати на хлопчика.
– Я трохи…
– Дополемо грядки, тоді підеш! Такий самий футболіст, як твій паршивий батько!
– Ма, ну чому він паршивий? Ти казала, що в нього тепер нічого для нас нема, а він, пам’ятаєш, цього четверга взяв та й приніс мені гроші на цирк!
– Бо йому й таке може стукнути в голову! Ти краще…
– Ма, вона!!! – звереснув хлопчик, угледівши біля хвіртки Сніжану.
Німа сцена – так би записали в якій-небудь п’єсі.
– Мало тобі його? Прийшла ще нас зачіпати? – процідила жінка крізь зуби.
Тітонька ошелешено дивилась на неї.
– Що, не встигли весілля відгуляти, а вже шукаєш? З тобою, бачиш, до самого рагсу дійшов!
Квартирою причарувала? Чи зарплатою? Може, не знала, що дитину має?
Сніжана спромоглася тільки заперечливо похитати головою…
– То заходь, побалакаєм, – охолола жінка. Вона повела Сніжану до хати, забувши і про сина, і про Софійку.
Отже, Валентин таки причетний до хлопчика зі світлини! І не знічев’я той хотів пожбурити каменем у нову батькову наречену! Неспроста так насторожено сприйняв шоколадку, бо таку нещодавно подарував тато! Але чому? Чому Валентин приховує існування попередньої сім’ї? Чому перед Сніжаною прикидається багачем, якщо такий скупий із сином?
І раптом вона згадала, де бачила Валентина раніше. Це ж той молодик, що важився при ній у Сашка!!! Леле, оце наречений! Аж десять копійок зекономив на вазі!
Коли вже виходили за хвіртку, зіткнулися… з Валентином. Сніжана чемно відступилася. Ввічливо попрощалась. Усе було зрозуміло без слів.
Казка, яка не завершилась весіллям… Гм, чи так це вже й погано?
Це викриття пройшло безкровно. Може, варто зважитися на ще одне?
– Зайдімо на хвилинку! – потягла тітоньку Софійка.
– Ще сюрпризи? Господи, скільки можна?! – зойкнула та.
Але вони вже стояли на порозі.
– Я… я привела Сашкову тітку… – вигадувала на ходу. – Оту, що хотіла… Ви ще… сподіваюсь, не продали тих коралів?