– Жебраків треба шанувати, – упівголоса мовила свекрусі Катерина. – Колись один із них порятував моє життя!
– Семенко розказував. Звісно, хай заходять! – І до гостей: – Сідайте до столу, скоро борщ укипить!
Тепер вечеряли вчотирьох. Катерина таки чекала Семена. Дощ то вщухав, то знову періщив. Удалині загуркотіло.
– Грім на голе дерево – погана прикмета! – насторожилась баба, поглядаючи у вікно.
– Ще ж не зовсім голе, бабусю! – весело заперечила Катерина. – Ішла сьогодні, то і дуби в листі, та й шовковиця наша була зовсім ще зелена, й акації.
– Не можу второпати: як це у нас під самим носом ту шовковицю зрубали? – прохрипіла баба. – Шкода: колись, ще як я дівувала, вона гарна була!
Оце так! Як росла, то зрубати пора. Як зрубали, шкода! Ніякої логіки!
– Зрубати зрубали, та мало того, що дерево зоставили, ще й сокиру й мотузку покинули! – гмикнула свекруха. – Ну й злодії пішли!..
Софійка напружено стежила за настінним годинником. Коли повернулись чоловіки, Софійка почала діяти.
– Спасибі вам, добрі люди! За щедрість хочемо віддячити, відкривши вам одну таємницю. Ми знаєм того старця, котрий порадив колись приготувати обід за здоров’я вашої Катерини. І принесли від нього ще одну пораду, – вказала на сінешню ляду, яка прикривала вхід до підвалу. – Пророкував, що сьогодні може статись біда, і радив пересидіти лиху годину в цій ямі.
Сяйнула блискавка, і прокотило громом, ніби підтверджуючи Софійчині слова. Тож умовляти господарів не довелось: обережно й неспішно полізли до ями. Сиділи тихо й нашорошено, притиснувшись одне до одного. (Софійка не біля Сашка – біля Катрусі!)
Як шаленіла гроза!!! Ще страшніша, ніж минулого разу – це Софійка точно знає. Навколо гахкало й світилось, шуміло й лилось. А останній розряд був таким гучним і сліпучим, що й за десять хвилин, оглушені, ледве почули бамкання годинника.
Згодом до вух донісся заспокійливий шум дощу. Ніби нічого й не було!
– Здається, можна вилазити!
Першим вибрався нагору Сашко.
– Все гаразд! – сповістив радісно.
Опинившись нагорі, Софійка вразилась: блискавка оминула Катрину садибу!!! Громовиця шаленіла й ухкала, казилась, але так і не знайшла в цьому дворі зручного місця для удару!!!
Діти стішились, застрибали, заплескали в долоні! Господарі ж із подивом позиркували на диваків. Не уявляли-бо, якої небезпеки щойно уникли, тому й не могли поцінувати свого щастя!
57. Нічні чудасії
Як знати: справу завершено чи тільки розпочато? Захоплено обговорюючи подробиці, Софійка проводжала Сашка.
– Досить! Я далі сам! – запевнив хлопець, коли вийшли у двір. Дуже хотілось йому вірити, бо йти далі Софійка таки боялася. Надворі була ніч.
– Але… – спробувала заперечувати. – Хтось може налякати… Ой, здається, біля воріт он біліє хтось!!!
– То може бути… – Сашко старанно приховував тремтіння, – просто перехожий!..
– Не бійтеся, дітки, – озвалась постать. – Підійдіть-но!
Ледве переставляючи обважнілі ноги, діти підступили до хвіртки. За нею стояв… сліпий старець. Той самий!
– Те, що належить, ви зробили, – втупився невидющими очима в темряву. – Тепер життя поверне інакше. Катерина й Семен, хоча й не матимуть дітей, житимуть з батьками й бабою в тій хаті ще довго, щасливо і помруть своєю смертю. Правда, в кінці п’ятдесятих вони виїдуть зі старого будинку до нової квартири. Дім же розсиплеться від старості – блискавка в нього так і не вдарить.
– А прокляття?! – аж закричала Софійка. – Чи зніметься з Вадима прокляття?!
Проте старця… вже не було!!!
– Цей старець мав зняти з когось прокляття?
Вадим – це той самий Вад? – питав про своє Сашко.
– Але ж ти бачив його! – мовби не чула Софійка.
– Звичайно, бачив! – підтвердив Сашко. – Це він не бачив, бо сліпий!
Страх як рукою зняло. Софійка зі спокійною совістю відпустила Сашка додому самого.
58. Щасливі зміни
Якось уранці, годині об одинадцятій, Софійку, яка ще не виспалась до пуття, гукнули до телефону. Озвався Вадим.
– Хелоу! – весело заторохтів у слухавку. – Треба зустрітись! Є новини!
– Знайшлося фото баби Олени? – сонно промурмотіла Софійка. – Але воно вже не потрібне: ми… е-е-е… Екстрасенс уже й так зробив усе можливе!