— Дякую за співчуття. Зворушена увагою. Пропоную од видовищ повернутись до хліба! — велично вказала на накритий стіл.
Усі розсміялись і азартно допались до їжі.
— На, це тобі! Я все одно більше воду люблю!
Альбабарін простягав Софійці свою непочату склянку з чаєм і бутерброда! Наче знає, що вона, Софійка, може вмерти без чаю!
— Дя… Дякую! — аж затремтіла від зворушення.
— І тобі, Віто! — простягнув чай-канапку й подружці. — Кулаківський зумисне для тебе пожертвував, бо йому зажирно! Правда, Ваде?
Віку-куся розгублено дивилась то на Альбабаріна, то на Вадима. Другий явно не ждав, що так нагло позбудеться своєї порції. Але, зиркаючи на грізного ашника, поспішив улесливо погодитись:
— Бери-бери, я обійдусь без чайковського!
— Та є ще в нас чай, — заспокоїла Ліда Василівна, знову наливаючи Кулаківському.
Проте Альбабарін уже не дивився на нього. Повернувся до Софійки:
— Прикольне прізвище в твоєї подружки, еге ж?
— Що ж прикольного? — запитала, делікатно дожувавши й проковтнувши відкушене (бо не плямкати ж і не давитись перед хлопцем!). — Терен та й годі! Кущ кущем, як мовить Ліда Василівна! Он у Лесі Радзивіл прізвище…
Тьху, та й чого це вона знову Радзивілку рекламує? Зрадила його Леська, до іншого переметнулась! Он як уважно Дмитрика очима вбирає, побрехеньки його вислуховує! До неї, Софійки, Алі-баба звертається, вона, Софійка, його й питатиме:
— Тобто, я хотіла сказати, що в тебе — оце прізвище! Звідки воно пішло?
— Я про батька нічого не знаю, це в моєї мами заборонений топік, — спохмурнів хлопець і вмовк.
Топік — це, очевидно, тема, але від того не легше… От невдача!
— Пробач, я не знала… А… А в мене от прізвище хоч і просте… Зате недавно я таке про нього повідкривала, до таких коренів докопалась! У мене, як хочеш знати, предки були знатними козаками, самій цариці Катерині наважились не присягнути!
— Це круто, це твоїм предкам пахлава, той, похвала. Коротше, респект, — зітхнув Алі-баба. — Не люблю я підлиз і шісток… І сам не з таких…
— Упевнена, що Кулаківський це давно оцінив! — усміхнулась Софійка.
— Ну, треба ж, щоб хоч хтось йому роги вправив! — хмикнув Альбабарін.
Не хлопець, а… дуб! Залізо!
— Алі-бабо, що це ти між дівчат пригрівся-пригодувався? — перервали їхню ідилію з гурту старшокласників. — Вали сюди, діло є!
— Пішов я, коротше! Смачного! — неохоче, але з гідністю встав і рушив на поклик.
— Ой Соф', який же він!.. Такий!.. — розчулено шепотіла Ві-куку.
Софійка нічого не відповіла, бо саме зиркнула в протилежний кінець столу. І її мов ще раз окропом ошпарило. Від пронизливого погляду сірих очей.
…Тим, хто оце зараз відібрав у неї Альбабаріна, виявився старшокласник — власник знайомого вже баритона.
18. Прощальний вечір
Решту прогулянки і всю довгу дорогу назад до табору Софійка боролась зі своїм збентеженням і намагалась логічно мислити. І те збентеження-мислення було прикуте до безтурботного гурту старшокласників. Тільки двічі зважилась озирнутись, але, здається, обидва рази наскочила на ті сірі, трохи наче з-під лоба, очі. Та й решту часу мала враження, що перебуває під найпильнішим їхнім контролем. Чого він витріщається? А, може, не на неї, а на Віту? Важко визначити: в усі такі моменти подружка леськівська була з нею поруч, от і зараз вона вчепилась за руку, наче хтось має відібрати в неї Софійку!
Баритон, однак, не втрачав почуття гумору, бо час від часу друзяки від його реплік вибухали гучним реготом. Бр-р-р! Може, сміються з неї? А чого ж не сміятись: то вона в попелі, то без черевичка, то в заварці!.. А він, наскільки встигла помітити, хлопець не останній. Не те щоб красень, але високий і, як мовить Ірка, підкачаний. І ще щось у ньому таке є… Не знає, як пояснити, але від чого аж усередині холоне…
Ще й Альбабаріна постійно тримають біля себе: ревнують? Бояться, аби не чіплявся знов до Віти й Софії? Щось випитують? Чи просто в них є спільні справи, а вона тут понавидумувала бозна-чого? Зрештою, навіть якщо й з неї дражняться — що їй до того? На здоров’я! У неї вдома — дбайливі батьки і братик, серйозний ідеально-недосяжний Пустельник, Сашко, який ніколи в житті не зрадить і не висміє!..
А тут у неї є море! Цілий вечір розкішного феодосійського узбережжя і моря! Хвилі таки зцілювали й рятували, бо, щойно пірнула в їхню глибінь, умить змились усі підозри, сумніви й думки. Не те що про того сіроокого, а про будь-яких хлопців узагалі! Навіть комарі, які цього вечора чомусь розлітались і розкусались, як навіжені, не здатні затьмарити її морського щастя!
— А в Ялті, ваша Лід’ Василівна казала, нема комарів! — ляпала по своїх покусаних плечах Віта. Потім слинила вкушене місце, тоді вмочала послиненого пальця у сіль і натирала вавку. Софія з Радзивілкою теж так зробили. Помагає! Вже не свербить. До наступного комара.
Гм, Ялта! Розказують, там навіть піску немає — галька. Шліфовані камінці, схожі на той, що Софійка носить на мотузочку. Скоріше б побачити! Завтра вранці вони вирушають у Коктебель і на якийсь Меганом, отже, ще на крок наблизяться до того дива! Але ж і тут не гірше!
— Це ми просто допізна закупались! — через силу потягла себе за чуба з води Софійка. — спати ходім, щоб зарання встати й устигнути з морем попрощатись-поталапатись!
— Спати? А ти хіба на дискотеку не йде’? Сьодні ж роблять прощальний вечір! Он і музику завели’!
З центрального — «вчительського» — намету справді долинало гупання барабанів. Дискотека? І тут Віку-куся в курсі? Танцюристка з Софійки нікудишня, а після свого першого (і останнього) в житті танцю з хлопцем, коли порвалось і розсипалось на весь зал її кришталеве намисто, — взагалі танців боїться.
— Ні, я пас! — заявила. — З мене й заварки досить!
— Соф’, ну, Со-о-оф’! — благально вдивлялася в Софійчині очі Віта. — Ходім, Соф’!
Наївна дівчинка сподівається зайвий раз побачити Альбабаріна!
— Йди сама, Віку-кусю, чого за мене тримаєшся?
— Соф’, я ж там нікого не зна’, я без тебе там не змо’!
— Віто, не будь дурна! — Софійка розвішала свого купальника на мотузці й полізла в намет. Боже, як вона хоче спати! Ще й камінь на шиї — просто гне до землі, сил нема жодних! — Іди сама й не морочи голови! Якраз і познайомишся з кимось, годі за мою спідницю триматись!
— Що ж, тоді я теж не пі’! — Вітині очі налилися слізьми.
Бач, вона, Віта, готова пожертвувати собою ради подруги! А Софійка? Невже не готова? Доведеться теж пожертвувати, тобто пхатись на ту прощальну вечірку!
— Гаразд, тільки п’ять хвилин кимарну! Вдягайся тим часом, тусовочнице!
— Я скоро! — просіяла дівчинка. — А ти не перебираєшся? В оцьому й підеш?
— Чим тобі не до душі мої спортивні штани? — сонно всміхнулась. — Та й хто там у темряві мене розглядатиме?
— Ну, хто зна’, хто зна'! — багатозначно протягнула Віта. — Що це ти ро’?
Софійка якраз підкладала під голову купу якогось одягу.
— Замість подушки. Бо на самому спальнику твердувато.
— О, і я так зроблю! І зна’, що ми можем сказати перед сном? — Віта й собі щось мостила під голову.
— Сплю на новій подушці, приснись, коханий, своїй подружці? — з останніх сил усміхнулась Софійка.
— Точно! — радо погодилась Віта й собі пролепетала заклинання.
Більше Софійка нічого не сказала, бо провалилась у сон.
19. Пурпурові вітрила
— Соф’! Соф’, уставай! — настійливо термосила Софійку за плече Віку-ку.
— Га? Зараз, Віто, ще хвилиночку, підем на твою дискотеку!
— Яка дискотека, Соф’? Ми з тобо’ вчора усе проспали!
Софійка врешті продерла очі. Як проспали? Вона ж тільки-но лягла!