Біля інструктора вже витупцювала чи то юрба цікавих, чи то черга за аквалангом. Якраз виряджали на дно когось зі старшокласників, а щасливий фізкультурник жваво давав йому останні напучування ще й із власного свіжого досвіду.
— Що, розкажіть, що Ви бачили? — прикипіла до вчителя Софійка.
— О, не питайте! Все як ото у фільмах Кусто, ще й краще! Отако тобі рибки пропливають, отако — медуза, отако — водорості якісь особливі!.. Ет, хіба словами розкажеш?!. Такі пейзажі точно можуть бути хіба ще… хіба в кіно!
Софійка зрозуміла, що словами справді того не передати, і забагла спробувати й собі. Та коли порівняла ціни і свої гроші… Ох, навіть якби вона кілька разів не спокушалась пахлавою чи морозивом і навіть якби передумала купувати сувеніри (цю приємну процедуру лишила для Ялти), однак би не вистачило!.. Батьки думають, як за дорогу й харчі заплатили, то дитині більше нічого й не треба! На всю мандрівку — такі копійки!.. Втім, голубонька, сама винна, що не брала прикладу з Сашка, не заробляла й не заощаджувала! Словом, скільки гривень у гаманці не рахуй, більше їх від того не стане!..
— Заплатити за тебе? — несподівано почула над головою знайомий голос і відчула чиюсь лагідну руку на своєму плечі.
Сіроокий!!! Він дивився на неї згори вниз своїм фірмовим поглядом — поглядом затишним і водночас чимось аж небезпечним.
Ні! Точніше, на слово не спромоглась, просто різко затрясла головою.
— Як хочеш, діло хазяйське! — байдуже проказав баритон і звернувся до Віти: — А за тебе, мала?
— Ну що, пірнатимеш, Терен-Кущ? — напівжартом рятував трохи незручну ситуацію Алі-баба, поки Віта, мов риба на березі, безпомічно зіпала своїм завше таким балакучим ротом.
Віку-куся питально глянула на Софійку і, не чекаючи відповіді, теж заперечно похитала кучерявою кучмою.
— Що ж, тоді ми з Козирним самі! — зітхнув Тимур. — Ну, хіба ще Кулаківський із нами захоче? Тю, десь його не видно. Вже злиняв.
— Ага, тому і бабла жалко, і страшно! Давай п’ять! — і хлопці серйозно-діловито (чи ховаючи ніяковість?) по-братньому вдарили один одного долонями й наблизились до інструктора.
Дівчата ж, не змовляючись, по-сестринськи хутенько подріботіли скелястим берегом назад до табору. Обох трусило, мов у лихоманці, і на слово й тверезу думку спромоглись аж забившись (наче хто доганяв!) у рідний намет.
— Чо’ ти не погодилась? — передовсім учепилась товаришка.
— А ти чого? — огризнулась Софійка.
— Та я б!.. Я б за Тимуром, хоч на край світ’! Але ж хіба не ясно, що це вони ради тебе підстроїли? А я вже так, за компа’!..
— Мені нічого не ясно! А може, заради тебе? — тремтіла (ще й цей камінь на шиї холодить!), накрившись джинсовою курточкою, Софійка.
— А то я не ба’, як той сіроокий на те’ витріщається! — пхикнула Віта.
— Ага, особливо, якщо поруч — ти! — відпхекнула їй Софійка.
Ясно було тільки одне. Що так завжди! Коли Вадим їй пропонував зайти у кафе чи Сашко збирався сказати щось особливе, спрацьовувала звичайна Софійчина реакція: тікати, перевести на інше, уникнути надто несподіваного розвитку подій!
З іншого боку, вони зробили правильно, хіба ні? Чого це вони братимуть гроші в майже незнайомих, ще й у хлопців? Навіть якби позичили, віддавати чим? І взагалі, чи так дуже хотілось їм пірнати в ту страшну глибину?
— Мені то й зовсім ні! — заявила хитра Вікука.
— Отже, ми все зробили правильно! — Софійка відчула, що зігрілась і відкинула куртку: — Ходім купатись?
Уже пірнаючи на своїй мілині й намагаючись розплющеними очима, без маски й акваланга, розгледіти під водою космічні пейзажі, Софійка згадала, що старшокласника Альбабарін назвав… Козирним! Отже, Козирний і А. Т. — все-таки різні люди? Чи хтось один? Або до неї прихильні обидва, або… Або обидва байдужі! І небайдужі, наприклад, до Віку-кусі! Кому ж тоді дарувались подарунки? І ким?
Забракло повітря, й вона виринула на поверхню. Містичний краєвид пустельного острова мерехтів на сонці, наче лукаво підморгував.
А може, слово «Козирний» сьогодні узагалі причулось?
Пірнула. Пелехата цистозіра-кустозейра, або полісифонія, танцювали серед підводного світу, пухнасто розправляючи гілки-мацаки.
Випірнула. На далекій смарагдовій лінії, де сяйливе море сяйливо переходило в небо, майнуло неначебто щось багряне. Пурпурові вітрила?
Потрусила головою, розсипаючи краплі з волосся. Вітрила щезли. Примарились?
…Як і вся сьогоднішня пригода?..
24. Ірчине зізнання: друга спроба
Коли Софійка ще раз виринула з води, біля неї хлюпалась уже не Віку-куся, а Завадчучка.
— Що за мара? Де Віта?
— Розслабся, все під контролем. Ти ж у курсі, що нам треба побазарити.
— Надіюсь, ти її не втопила?
— Замочила! Ги-ги! Та не парся, кажу: я її на півгодинки нейтралізувала, знайшла їй діло. Щоб не плуталась під ногами. Вона скоро підрулить, то ж давай не будем тягнути. Вилазь, бо точно лускою обростеш і хвостом розживешся!
Софійка вийшла на берег і накрила плечі футболкою. За ці кілька днів устигла здобути красиву засмагу (Сашко вже місяць загоряє біля свого ремонту, а от Пустельник, мабуть, поїде до своєї Кореї геть білий) і вмудрилася не спектись. Може, тому, що у воді перебувала здебільшого не по плечі, як інші, а часом і з головою, і сонячні промені тоді не діставали до тіла. Може, через люб’язно відданий тітонькою Сніжаною дорогий сонцезахисний крем. Ним ділилася з товаришками, і вони теж не згоріли. Та й учителька й медсестра просто фанатично оберігали-рятували дітей від зайвого сонця.
— Я тебе слухаю, — вмостилася на черепашнику біля Ірки.
— Тут таке діло… — Завадчучка то блідла, то червоніла, і Софійка ледве стрималась, щоб не пожартувати: мовляв, думала, бліднути-червоніти вже здатне тільки її вічно пофарбоване волосся. Але вчасно прикусила язика, бо тоді точно втратить Ірчину довіру.
— Мені тут Аська одну фігню розказала…
Софійка перетворилась на суцільну увагу.
— …Тоді, коли ти зустріла мене з Вадом у старому парку…
Зустріла — це м’яко сказано! Ірка тоді була в устілку п’яна і майже нерухома. Кулаківський, згадуючи всіх чортів і проклинаючи все на світі, пояснив Софійці, що була гулянка на природі, і що Завадчучка («ця дурка»), крім того, що пила, себто назюзюкалась (здається, як коза чи корова), ще й напросилась, аби він її провів додому, хоч Ірку можна було тільки нести. Або тягнути… Тоді ж Вад перекинув свою мороку з хворої голови на здорову, тобто на Софійку й на Софійчину тітоньку Сніжану, квартира якої була неподалік.
Про все це Софійка мужньо мовчала, чекаючи продовження Ірчиної розповіді. А та, здається, знов занепала духом і лиш облизувала сухі уста.
— До речі, — щось намацавши язиком у себе в роті, Завадчучка пожвавішала: — Ти бачила мій діамантик? — і вишкірила бічний верхній зуб: на ньому блищав камінчик.
— Інкрустація! — похвалилась. — Між іншим, зараз це на піку гламуру й крутизни!
— Жаль, що немає моди інкрустувати в мізки, — Софійка вже не могла змовчати. — Була б нагода побачити, у кого вони взагалі є. Ради цього ідіотизму ти попсувала зуба?
— Не попсувала, а тільки трохи надточила! І не для ідіотизму, а для вищої краси! Втім, як то кажуть, нащо перед свиньми діаманти метати!..
— У приказці не діаманти, а бісер, — філологічно уточнила Софійка. А потім зовсім нефілологічно додала: — Я зовсім не маю охоти комусь у зуби заглядати!
Рішуче встала, аби йти геть, але Завадчучка відчайдушно схопила Софійку за руку:
— Сядь, не кіпішуй! Коротше, про той вечір… Думаєш, чого Лізки з нами нема? Бо того вечора вона теж напилась до зелених чортиків… І… як би це пояснити?.. Кілька пацанів… Ну, скористалося цим…