— Віто, нащо ці ребуси? — уже здогадалась, куди привів Альбабарін Віту, але не розуміла, чому він її туди привів. Тобто чому привів саме її. Хоч усередині похололо від недоброго передчуття.
— А я йому: це не терен, це глід… У нас ще кажуть на нього боярка. А тітка мовить — гльод…
— Ще по-латині назви? — втрачала терпець Софійка, хоч десь у підсвідомості й проскочила назва «Боярка» — бачила, їдучи з Пустельником і Сніжаною до столиці. Невже пішла від глоду?
— Латиницею не зна', але російською — бояришник… Це вже Тимур сказав… Ну, коли я назвала боярку…
— Отже, він привів тебе побалакати про назви рослин? — поцікавилась не без єхидства.
— Ой, у тому й справа, що ні… Спершу він труснув куща… І з нього розлеті' купи-купезні метеликів… Це бу' дуже гарно, але… Але те, що він сказав потім…
Софійка терпляче кидала в озеро один за одним дрібні камінчики.
— …Він сказав, що як тільки мене побачив… Бо він ніко’ не ба’ таких кучерявих дівчат і таких… таких симпати’… І що він всю доро' не зводить з мене очей…
— Можеш не так скорочувати слова: я щось нічого не второпаю! — потрусила головою Софійка, хоч, здається, починала торопати досить чітко.
— І що я не така, як всі… А така, як ніхто… І що він такого ніколи не почував… І ні до ко'… І що я йому дуже подо'… Коротше, він хо' зі мною дружити!..
— Ви там і поцілувались? — не з великого розуму бовкнула Софійка й мало в озеро не звалилась від сорому.
— Ти що? Як мо'? — обурилась Віта, — ми ж іще тільки познайо'!
Ох, ще одна моралізаторка!
— Я, звичайно, про це мрію! Це так, між нами… Це все між нами… Але цілува' — це вже коли ми заручимось!
— Ага, і одружитесь, і будете жити довго, і ти забезпечиш йому смерть у один із тобою день! — Софійка все більше робилась сама собі схожа на Завадчучку, але нічого не могла вдіяти. — Згадай своє листування з Павликом: ти його додавила своїм натиском і скувала довічними обіцянками!
— Я пам’ята’ про це, Соф’! — сумно кивнула Віта. — Тому нічо’ цей раз не каза’… Але він… Він сам говори’ про те, що хо’, щоб це було на все життя…
— А тоді?
— А тоді ми пішли назад… Він запросив мене сього’ увечері на поба’ біля табору на галявині! Уявляєш, перше справжнє побачення в моєму багатостраждальному житті!..
— Діти, вертаємось назад! — загукали вчителі.
Дівчата рушили за всіма стежиною вниз.
— А ще я його спита’ про пурпурові вітрила… Але він нічо’ не зна’, але, мовляв, якщо я хо’, то він удома їх мені зробить, бо він майструє моделі кораблів…
— Віт, не хвилюйся, вітрила мені подарував не він, а Туз Андрій. Просто ініціали збіглися!
— Отой старшокласник?! — одразу пожвавішала Віта. — Я ж каза’, що він на те’ витріща’! А ти ще сум-ніва’!
Атож, вийшло все навиворіт! Старшокласник, якого приписувала Віті, підбиває клинці до неї, Софійки, а Тимур, чиї погляди, здавалось, ловила на собі… Виявляється, адресував їх Софійчиній сусідці! Ух, наче в якомусь паршивому кіні! Чи не паршивому? Чим далі згадувала подробиці, тим більше впевнялась, що всі Альбабарінові слова, жарти, натяки стосувались якраз Ві-ку-кусі. А вона, дурна Софія, вважала, ніби через подругу він підбирається до неї! Як і з Лесею та Дмитром! Два обломи за кілька днів! А вона ще ж навіть посміла Віту жаліти!
— А ще, Соф', я хтіла тобі подякувати! — зам’ялась подружка.
— За що?
— Ти ж сердоліка мені подарува’! — Віта дістала з кишені куртки (прохолодно, тому повдягались) Софійчин гостинець. — Я певна: це через нього так мені пощасти!
От і сердься на цю Ві-ку-кусю!
33. Козирна карта… ковдра від Кулаківського
Зрештою, чого сердитись? Здається, сьогоднішній день Софійці дуже навіть удався, має за що дякувати долі! А те, що завтра вони вирушають у теплу Ялту, це ж узагалі! Вершина щастя!
…Увечері, поблагословивши Віту на побачення, вже рушала до намета спати, як дорогу перепинив Кулаківський.
— Софко, вгадай, як би тебе називали по-місцевому? — став перед неї, щось наспівуючи під ніс.
Вгадувати не зважилась, тільки здвигнула плечима.
— Софіко!
— Як ти знаєш?
— Гм, так я і виклав карти! Пісня така є: «Де ж це ти, моя Софіко?», — і Вад, чи не вперше в житті, заспівав, хоч і кривляючись: — Я її в «Контакті» шукав, але з цим у мене прокол… Аватарку я б її скачав! Де ти є, моя Софіко?»
— А ну тебе! То ж давня грузинська пісня про втрату коханої, зветься «Суліко»!
— Нічого не знаю: він співав «Софіко»!
— Хто?
— Е, ну… Коротше, проїхали! Тут ось тобі передача! — невдоволено простягнув… ковдру.
— Хто? — перепитала.
— Хто-хто? Ти наче перший раз замужем, в натурі! Отой пац, що тебе від змії рятував! Якраз, каже, тоді й підзирив, що спальничок твій тю-тю, фуфлижний, тоненький типу. Переживає, видно, щоб ласти не відморозила!
Ого, Андрій не забарився про себе нагадати! І бач, як хитро, як делікатно!
— Чого ж він сам не приніс?
— Звідки я знаю, що там між вами за шури-мури?
Чи я винен, що до тебе вже гуру, ну, типу старші мегабайти почали під`їжджати? Покрутіла ти, Софко, не підступись! Зо мною колись ні в кафешку, ні в рестик не схотіла, а тут!.. Ото лиш апофігейно, що вони мене грузять, знайшли лоха!
— Було б не слухатись!
— Ага, з тими Алі-бабами й Тузами зв’яжись! Там типу такі запаковані, що ну! Та в мене тут, як хочеш знати, самі плавки половину цього автобуса потягнуть! Та в мене самі тільки ці штори — торкнув затемнені окуляри, підняті на лоба, бо ж вечір і сонця немає, — коштують, як усе їхнє бабло, разом узяте!
— Чого ж ти, такий навернутий, та у них на побігеньках?
— Ну, я маю на увазі, що вони вже в мене давно на мушці, це я навмисне перед ними гусей жену, типу дурня клею. Все буде пучком, але поки що в реалі з тими гоблінами краще не перетинатись, бо й так уже повна глеваха!
— Глеваха — це що? — Софійка згадала, що, крім Боярки, під Києвом бачила назву й такого селища.
— Глеваха — це гаплик типу, капець, що ж не ясно?
— Тепер ясно! А якщо я попрошу тебе цю ковдру назад Козирному віднести?
— Оце вже що нє, то нє! Сама, Софко, сама!
— Гаразд, візьму, візьму! Що ж, дякую, на добраніч!
— А якщо ми той… — Кулаківський засовав по землі своїм коштовним кросівком, — пройдемось ще десь, побазаримо? Ой, нє, треба якось, щоб не світитись… Бо той же Козирний наче клонується: скрізь за тобою нюшить і мені проходу не дасть! Може, давай паті на хаті: в моєму наметі потусуємось, у мене там ще торба з чіпсами завалялась і банка з ікрою — на хліб намазати… Бо це казенне хавло, як і ці убиті дороги, мене вже дістали! Вони всі, — цвиркнув крізь зуби, — і наша колба, і той канат, і та корова зі своїм тушканчиком, на нас бабло косять, а сервісу ніякого!
— Та годі, Ваде! Сам знаєш, що це не так! Заплатили ми лиш за дорогу й харчі, а відповідальність, а розробка маршруту, а наше здоров’я — усе на них!
— Ну, за лекцію справді я не платив, то не переробляйся. Краще скажи, що вирішила з паті.
Бідний Кулаківський, ніяк не вибере, до якого берега йому причалити!..
— Ох, спасибі за паті, але краще піду спати! — вийшло з римою, тож обоє засміялись.
— Софко, ти завжди віршами говориш, я пригадую ще отой, що про дим в автобусі… Я все пам’ятаю, не думай!
Вадим нагадав Софійці давній романтичний епізод, коли вони удвох несли в рядні до смітника осіннє листя, і в душі мовби щось защеміло. Як давно то було! Ах, забута, окрема історія! Іти, бо добалакаються до чогось!
У наметі затишно вмостилась до сну, було і справді тепло, Туз угадав.
— Сплю під новою ковдрою, приснись той, хто… — рима щось не добиралась. — …Хто цікавиться… Іра підколола б «моєю мордою»… О: приснись той, хто цікавиться моєю вродою!