— Несем новину! — щасливо блиснула скельцями окулярів Леся.
— Уявляєш, наші вчителі як компенсацію за зіпсовану кримську поїздку вирішили зробити нам ще один тур! Виїжджаємо за два дні!
— Таки ж до Ялти?! — зраділа Софійка.
— Ні, вже ближче! На річку!
— На річку? Не поїду! — аж застогнала зпересердя. — На жодну річку не поїду! Хіба що це буде Чхон-гечхон!
— Чхонге — що? — не зрозумів Дмитрик.
— Річка така — Чхонгечхон! — трохи запишалась Софійка.
— Чхонгечхон? То ж… у Південній Кореї, здається? — ні, Радзивілка таки нестерпна своїми знаннями! — То Південна Корея, а це хоч і теж Південний, але Буг!
— Південний Буг — це ж знаменито! — вигукнув Іваненко.
— Хоч на південний, хоч на північний — і не подумаю!
— Там будуть природні пороги! Оті, що їх колись запорожці долали й за ними селились!
— Ага, знаю навіть місто таке: Запоріжжя, там річка Червона тече! Від заводських стоків червона!
— Скелі! — не вгавав Дмитрик.
— Хоч і гори! — заперечливо похитала головою.
— Альбабарін їде, я гадала, ти Ві-ку-кусі потелефонуєш, запросиш! — шепнула Радзивілка. — А як ти запросиш, коли сама не хочеш?
— Не хочу! — на мить завагалась: ану ж і Туз буде? Вони з Алі-бабою приятелюють!
— А ще — рафтинг! Це таке сплавляння порогами, як у справжніх спортсменів-водників! Ліда Василівна казала, що фізрук уже домовився за байдарки й катамарани! — переконував Дмитро.
— Не хочу, бо… — ет, потрібен їй той Туз! — Там буде знов грандіозний смітник, а я всього не приберу, я цього не переживу!
— То природно-ландшафтний заповідник, там із цим суворо, сміття не буде! — заспокоїв хлоп’як.
— Ага, не буде! Де це в нас ще немає сміття? — не повірила.
— Ну, це парк «Гранітно-степове Побужжя». Біля селища одного, ми в ньому зупинялись дорогою на море! Якось зветься так… Емігея!
— Е-мі-гея? — аж підстрибнула від несподіванки.
«Емігея!» — відлунило в камінчику. Не інакше як саме він наворожив їй це диво!
— Ні, справді Емігея, ви не жартуєте?
Леся й Дмитро згідливо кивнули.
— Тоді я — їду! Їду, їду, їду! — Софійка стрибала, танцювала, розчинялась нарешті до останку в липовому ароматі й розціловувала обох своїх найдорожчих друзів та камінчика.
Радзивілка з Іваненком тільки здивовано перезирались.
40. Громові стріли
Сашко приїхав хоч і без попередження, зате на цілу добу. Пообідає-повечеряє в Щербанів (так Софійчині батьки наполягли), переночує у своїй відремонтованій квартирці й завтра знову на Матвіївку. Там зараз гаряче, селом газ проводять, роботи повно. Гм, було б дивно, якби інакше!
А поза зоною він, бо хата бабина трохи в ярку, та й узагалі по селі мобільник погано ловить.
— Хоч бери та листи пиши! — ніяково жартує Сашко. Бо ж знає, що грамотність у нього не дуже, а принципова Софійка на помилки не змовчить.
— Зате сьогодні цілий вечір — наш! — аж світився призахідним сонцем. — Як тобі ідея побродити старим парком?
— Ідея гарна, як і погода! — всміхнулась. — Саме теж про це подумала!
…Від поїздки на Південний Буг Сашко навідріз відмовився. Бачте, під баби-Ксеніним будинком усе розрито під труби, як же він те покине?
— Он у нас біля Холерного Яру теж ще відколи газ мали прокласти й не проклали, рівчаки розриті, і нічого! — умовляла Софія.
— Ох, яке ти ще дитя! — зітхнув і трохи наче аж зверхньо усміхнувся Фадійчук (як і… Андрій?). — Дай, Боже, тобі й надалі не знати отих хазяйських заморочок! Та й узагалі, може б, тобі на літо в Матвіївку до нас? Там і річка, і природа — куди тому Бугові!
— Якийсь… нудний ти, Їй-Богу! Ну, а я поїду, поки молода! Хоч світа побачу!
— …Та я тебе й не тримаю! — сумно обізвався хлоп’як. — Це я в рівчаках загруз, а ти… Чого маєш удома сидіти?
Ну й справді! Таки не має чого!
— …Це якби я міг тобі щось краще запропонувати, якби міг купити не те що катамарана, а цілу яхту, із парочкою скель та річкою на додачу… І не іграшкові, а справжні… червоні вітрила!..
Натяк на Андріїв сувенір у Софійки на шафі? Сашко ж досі його ніби й не бачив!
— Але ні, я й тоді б не вказував, куди і з ким тобі мандрувати! А зараз — то й узагалі… Це кожен мусить вирішувати сам для себе… Та й хіба ж можна русалоньці забороняти воду?.. — перевів на жарт.
Леле, а балакати навчився ж: чисто як загублений у часі аристократ Казимір Дашківський!
— Ох, ну, годі про воду! — зістрибнула з незручної теми, бо чомусь зробилося тяжко на серці. — Давай краще про камені! Колись ти обіцяв розказати про цей камінчик.
— А, ну так, — ще не відійшов од розмови про чергову довгу розлуку Фадійчук. — Хоч тут наче й розказувати нема чого… Це ще одна знахідка з колись нашого спільного сусідського, а тепер лиш мого дворища. Коли ото копав рівчаки під труби місяць тому, відкопав цю штуковину… Мовби звичайна, якби не та дірочка посередині… Пацани з мого класу казали, що то курячий бог. Що він бажання виконує. Ну й залишив собі. А коли став більше читати… Вичитав одну прецікаву штуку: що саме отакі, продовгуваті, викривлені трохи і наче кулею пробиті камінчики називаються громовими стрілами. Або ще Перуновими: ти ж знаєш — дохристиянський бог такий був. Це ж, мабуть, із тих часів і легенда!
Якраз переходили Чортів місточок — струмок із хитким каменем посередині, і Сашко притримав Софійку за руку. І, як це в нього траплялось, руки вже не відпускав, промовляючи далі:
— Пишеться, що, за повір’ям, ці перунові стріли падають із хмар у грозу на всяку нечисту силу. Зариваються тоді глибоко в землю і виходять ближче до поверхні аж через три або сім років. І мають вони тоді цілющі або магічні властивості. Ніби такі громові стріли всяку біду одвертають. А водою, перелитою через отвір, лікуватися можна… Від ангіни чи що…
Над ставочком Софійка вирішила, що, мабуть, не стане забирати руки.
— А як почув, що тобі в дорогу — він легенько стиснув її долоню, — занепокоївся, бо ти ж ніколи ще так далеко не їздила! То відразу й вирішив: правда чи не правда про ті громові стріли, але якщо вже така знайшлась, то хай вона тебе захищає, раз я не зможу!
Софійка зашарілась і акуратненько визволила свою руку з мозолястої Сашкової. Не до речі зараз якісь серйозні розмови перед наступною далекою дорогою. Але камінчик! Це ж треба!..
— Чого ти мовчиш? — запитав по хвилі.
— А що казати?
— Просто здебільшого ти говориш, а мені й слова нема куди вставити!
— Угу, дуже дотепно! — хотіла за звичкою ніби сердито штовхнути хлопця в плече, але думки про камінчик відволікали від жартів.
Так вони й ішли якраз на досить чемній відстані, коли з-за повороту алеї, обнявшись, виринула закохана парочка. Туз із якоюсь — волосся фарбоване в чорне, аж синє (мабуть, чорнявки — його слабинка).
І якби зараз біля них на алею грякнула блискавка, Софійка здивувалась би менше. Від несподіванки й привітатись забула. Той також не був готовий до зустрічі, тільки муркнув щось невиразне, пронизавши поглядом.
Ет, шкода, що вони з Сашком бодай за руки не тримались, хай би побачив, що вона… Що в неї теж є хлопець!
— Гм, дивно, — здвигнув плечима Сашко, як уже відійшли.
— Що дивно? — зопалу трохи переборщила зі здивуванням.
— Що він свою дівчину має, а на тебе якось так… дивиться!
— Ет, чи ж мало на світі… дурнів? — мимоволі озирнулась на Козирного, втішаючись, що сутінки приховують від Сашка її спаленілі щоки.
…Туз також озирався! Ух, такий погляд метнув! Камінь би зворухнувся. І зворухнувся, здається. Сашків. На грудях.
Сашко не сказав нічого. І мовчав до самого її двору.
— Знаєш, я, мабуть, поїду з самого ранку, — заговорив уже біля хвіртки.