— Клас! — Альбабарін захоплено.
Віта, від несподіванки мало не вдавившись налисником, тільки шарілась і мовчала. Сердешна, приймає комплімент і справді на свою адресу! Двоє-троє таких освідчень — і гаряче полум’я Вітиного серця переметнеться від зрадливого Павлика до міського майже красунчика! Тільки леськівчанки бракувало у цьому любовному чотирикутнику!
Леся! В Альбабаріна закохана Леся Радзивіл, і про це ніяк не можна забувати!
— Але хвилястим волосся зробити можна, а от випрямити кучеряве — набагато складніше! — скористалась бентежною паузою і Сніжаниними висновками. — Он у Лесі Радзивіл…
Шматок застряг уже в Лесиному горлі, але ж Софійка — заради неї, рідненької!..
— Отже, в Лесі — не повіриш! — якраз той рідкісний тип волосся, яке не в’ється! Пряме, наче лінійка!
Остання фраза, мабуть, виявилась трохи незграбною, бо Альбабарін вельми байдуже глипнув на Лесю, яка здивовано дивилась на Софійку, і знову повернув очі до них із Вітою. Ясно, чому повернув!..
Софійка нервово схопила призначену їй кавунячу скибку і вп’ялась зубами в солодкий десерт.
— А-а-а-а!!! — зойкнула тієї ж миті. Бо від скибки наче струмом ударило!.. Не дуже тямить у фізиці, але вольт із двісті двадцять, не менше!..
— Бджола! — зарепетували поряд.
— Оса! — уточнив хтось. Чи не всезнайка Віта?
Софійка й не второпала, оса чи бджола: тільки й відчула, що скинула з губи долонею щось крилате і дзижкуче.
А ще відчула, як за хвилю губа почала наливатись — явно не кавунячим соком — і напинатись аж під носа.
— Льоду, льоду прикласти б! У тебе немає алергії на комах? — шкільна медсестра кинулась до аптечки.
Ніби Софійка знає, чи є в неї та алергія!.. А як є — що тоді?.. Невже…
Губа надималась, мов пурпурове вітрило.
— Натуральна тобі Анжеліна Джоллі! — раптом захоплено вигукнула Ірка.
Всі засміялись. Мабуть, це було дотепно: у згаданої кінодіви чи від народження, чи від пластичної операції губи дуже пишні, але Софійці зараз зовсім не до…
— Анжеліна Бджолі! — бовкнув Кулаківський, і регіт гримнув, мабуть, не лише на весь генделик, а й до далеких зелених круч. Сміялись усі. Навіть Альбабарін — краєм ока помітила. Навіть Радзивілка з Вітою…
Добре, що якраз підійшла медсестра, тицьнула під рота у щось намочену марлю, взяла за плечі й відвела нещасну до порожнього автобуса.
4. Емігея
Сиділа ображена, всіма покинута. А ще годину тому сміла припускати, що вона комусь потрібна!.. Ох, як же тяжко болить! А прикро ж як, людоньки!.. Ще й ця марля… Змочена водою (де ти льоду візьмеш?), уже нагрілась і, здавалось, розпікала боляще місце ще дужче. Якогось би заліза чи що… Чи бодай… О, камінь! Софійка дістала з куртки Сашків гостинець, поривчасто приклала його до губ. Трошки дугою, він щільно ліг на болячку. А головне — приємною прохолодою, мабуть, не згірше льоду тамував біль.
Якось одразу і в голові, й на серці виясніло. І тієї ж миті погляд ушнипився в мальовничу шалину край дороги. А ще за хвилину Софійка тихенько вислизнула з автобуса і, з каменем на серці, тобто на губі, подріботіла стежиною, що вела в гущавину. Тільки побіжить і гляне, поки ті егоїсти веселяться й животи набивають.
Те, що невдовзі відкрилось її очам, вражало. Вже за якихось двісті метрів зелені кручі вивищились у стрімкі химерні скелі. Здалеку почувся шум. Софійка ніколи не бачила моря, але вона про нього читала-чула: шуміло так, наче б’ються хвилі у берег.
Стежка все більше петляла між дрібних валунів. Притримуючи камінчика (він зовсім не нагрівався, а, здавалось, усе холоднішав), зустрічаючись з очицями то тієї, то іншої дикої квіточки, прямувала далі.
У деревцях і квітучих кущах шумували бджоли (ану їх!), щебетали птахи. То тут, то там в камінні вигрівались ящірки. З-під ніг невідь-звідки вискочила яскрава зелена жабка. Софійка на мить зупинилась. Іти далі чи ні? Роззирнулась і мало не скрикнула від несподіванки. Знову жаба? Лиш тепер — велетенська і кам’яна: вершина скелі навпроти мала точнісінько її форму!
Ну гаразд, ще трошки, ще до отого шуму…
Зупинилась на високому березі, а внизу між крутющими скелями шумувала-вирувала ріка! Їхня вишнопільська Кам’янка завше несла свої води спокійно й тихо, а ця — наче в горах!
Заворожена гулом води, не зразу почула мобільника.
— Де те’ носить? Тут усі вже не знають, що і ду’! — репетувало в слухавку Віку-кусиним голосом.
Леле, це ж могли без неї поїхати! Кулею помчала до автобуса. Лиш вибігаючи з останнього зеленого повороту, ще раз озирнулась і зачаровано прошепотіла, вийшло — просвистіла, бо якраз у дірочку прохолодного камінчика: «Я хочу сюди повернутись! Я хочу сюди повернутись!»
— Софко, якої крейзухи тебе понесло чорті-куди, замість стерегти пустий бус?! — першим напав на неї Кулаківський.
— Не схотіла здобутків цивілізації біля генделика, пішла шукати романтичних кущів, — багатозначно хіхікнула Іра Завадчук.
— Та хоч би й пішла, якщо припекло, — психував Кулаківський, — але ж якого бенладана кидати двері навстіж?!! Не врубаєшся, що мерса кожну секунду могли бомбанути якісь гопники?
— Ну не бомбанули ж, заспокойся! — відрізала розлюченому Вадові несмілива селянка Віку-куся.
Що ж, мінімум одну подружку Софійка точно має!
— Як заспокоїтись?! — загорлав уже до Віти Вадим. — У мене тут фотик з ейч-ді камерою і зумом стократним! Та в ньому мега-пікселів більше, ніж на твоїй голові кучеряшок!
— Не знаю, як її кучерики, а твої прямі звивини зараз так позакручую, що й пікселі полускають! — де не взявся Альбабарін.
Вад миттю зник у глибині салону, а Софійка полегшено зітхнула: от, і цей ашник — таки ж за неї!
— Угамуйтесь, діти, маємо бути поблажливі до Софійки, хіба не бачили, що її сьогодні вкушено якимось складчастокрилим? — поставила остаточну крапку в дискусії Ліда Василівна. — До речі, як твоя вавка?
Ще одна людина переймається Софійчиною бідою!
— На ось, купив зумисне для твоєї губи! З холодильника! Прикладеш — буде замість льоду! — Іваненко простяг Софійці пляшку з крижаною водою.
— Ой, спасибі, Дмитрусю! — мало не заплакала від зворушення, що має ще одне віддане серце!
— Нема за що! — відмахнувся Дмитро. — Лесі дякуй: це вона додумалась!
І Леся — теж її золота подружка!..
Автобус відчалив і поволі набирав швидкості. Коли пропливав мимо вивіски з уже закресленою назвою населеного пункту, Софійка прочитала: «Е-мі-ге-я». Отже, це було село Емігея! Дивна і мелодійна назва!
Звідки взялась така у цьому степовому краї? Наче Енеїда якась чи Одіссея…
Відчула, що камінчик нагрівся. Прийняла його, торкнулась губи і здивувалась: укус не болів, а припухлості — мов не було!
«Емігея! Емігея! Емігея!» — радісно співала душа.
5. Вогнів додається
А воду з Дмитрикової пляшки просто вип’є. Аби не сталось, як застерігає Ліда Василівна, зневоднення організму. В Софійчиному випадку (не пообідала до пуття, тепер-от смокче всередині) — знечаєння та знебутерброднення.
Утім, голод настрою не псував. Бо у вікні показувано все нові й нові краєвиди. А що то за чудернацькі горби на полях? І он, і отам…
— То могили, або половецькі кургани! — оголосила Олена Гаврилівна.
— Ті, що на них і кам’яні баби стояли? — здогадалась дівчинка.
— Саме ті, — погодилась учителька.
— Ой, то, може, трапиться якась і з бабою? — Софійці аж дух забило від захвату.
— О, вони лише в Асканії-Новій зостались! — похитала головою Гаврилівна. — Але наш маршрут мимо неї проходить! До речі, цікаво: чи є в Асканії тушканчики? Я би їм свого подарувала!
— Кам’яні баби, Софійко, надто дорого коштують, щоб бути на волі! — вів своєї Дмитро (таки ж слідкує за їх, Софійчиною, розмовою). — Порозтягували їх, по закордонах порозпродували, та й на приватних дачах модно ставити…