— Стривай, ти ж хотів аж увечері!
— Тобі на післязавтра збиратись, не заважатиму… Щасливої дороги!
— Що ж, тобі теж… — відхилила скрипучу хвіртку й непевно рушила до під’їзду.
Не сміла підвести очей, але відчувала, що він дивився їй услід. Сумно-сумно-пресумно. На мить захотілось махнути рукою на ту поїздку й вернутись, кинутись Сашкові на шию, розплакатись у нього на плечі!..
Проте блискавка сірих Тузових очей, що муляла зараз більше, аніж Перунова стріла, не дозволила озирнутись.
41 Емігея!
Ось уже й на місці. Облаштували табір, підкріпились привезеним із дому. Нарешті можна все роздивитись.
Ох, держіть її вдвох, бо одному нема чого! Софійка в Емігеї чи — в справжнісінькому раю? Краса ж яка, а пахнота! Липи не видно, але десь вона, мабуть, неподалік, бо її медвяний дух огорнув усе узбережжя. Глід, терен, ще якісь дрібненькі зелепушки-ягоди, кущі шипшини…
А квіточок же, людоньки! Оно зграйка ромашок, он хмарка якихось бузкових! Самих тільки жовтеньких кілька десятків різновидів! А вишневі, темно-бузкові, небесно-блакитні!..
— Цикорій дикий, по-народньому Петрові батоги! Бо стебло міцне й гнучке! — захоплювалась іще з автобуса Ліда Василівна.
Атож! Росянка, гикавка, деревій, очанка, подорожник, калюжниця, свербіжниця, чаполоч, грицики, грабельки, косарики, звіробій, вовконіг, дивосил, чортополох, мати-й-мачуха, бабині воші, куряча сліпота, собаче мило, гусячі лапки — ні-ні, це не персонажі казкового зоопарку чи музею дивовиж! Це, згідно з Лідою Василівною, народні назви цього всього розмаїття!
А ще ж мохи, сукуленти, лишайники! Що не камінь — то ціла тобі альпійська гірка!
А он і ти, вже бачена дорогою до Криму скеле-жабо! Хоч обтикалась зеленню, але, здається, трохи обсипалась — а кажуть, що камінь символізує вічність!..
Ой, а онде скеля-черепаха! Ну точнісінько ж — гігантська черепаха нависала-дерлась угору! Незграбна, мов от-от ізсунеться й загримить донизу.
А на дрібних каменях — блакитні (хіба такі є?) і зелені ящірки, уже живі-живісінькі!
Птахів якось не видно й не чутно: певно, саме діток годують. Зате гуркіт безмежно прудкої і невимовно прекрасної ріки — здрастуй, Південний Буже! — знову щасливо глушить усе навколо! Ох, майже по-шевченківськи: «Реве та стогне Буг широкий!»
Кажуть, рівень води тут залежить від якоїсь електростанції, зараз вода, за словами фізрука, висока, хоч білі поперечні смуги на скелях показують, що буває і вища.
Софійка сміливо зайшла в бурхливий потік. Ого, треба держатись за гілля й за каменюки, бо знесе течією! Але її не змиє, вона ж русалка! Вишнопільська русалка, грецька німфа-сирена, югославська віла, азійська албаста, західноєвропейська ундина, агов, чи хто там іще?
І байдуже, що б про неї подумав отой Козирний Туз!
— Добрий день, водичко-орданичко, найстарша царичко! — згадалось раптово замовляння Русалки з Білокрилівського лісу. А ще Русалка-Росавка шанобливо зверталась: «Водо Уляно!», і Софійка в цю мить абсолютно її розуміла, і, якби знала, звернулась би до води-Уляни й по-батькові! Ба, якби не стрімка течія, Їй-Богу, варто би впасти перед цією величчю на коліна!
— Тимур ка’, що там далі є ще й тиха вода! пробився крізь шум до Софійчиних вух Ві-ку-кусин голос. О, Віта щодо поїздки в Емігею не вагалась ані хвилини. Хоч для цього їй довелось довгенько вмовляти батьків, ще й просити мол’брата відпрацьовувати на господарстві наперед за обох.
— Ходім поди’! — манила рукою подруга. — Догани', туди подався вже цілий гурт!
З готовністю вилізла на берег і побігла разом із леськівчанкою пологим підйомом, супроти течії, між акаціями та глодом. Річки звідси не видно: стежка веде навпрошки, оминаючи звивини русла.
Аж он і гурт, тобто поки що широка фігура Олени Гаврилівни, яка, відстаючи й перевалюючись із боку на бік, той гурт замикає. Олені Гаврилівні тяжко і фізично, й морально. Дочка відмовилась на час її поїздки глядіти тушканчика, і тепер він тимчасово квартирує у сина, а це далеко, а син не дуже відповідальний, а невістка попалась якась нервова!..
А онде — засмагла потилиця Андрія Туза. Ясно, хто підбив Альбабаріна, аби той попросив Ві-ку-ку-сю, аби та загітувала Софію рушати на тихі води! Втім, може, й ні: Туз від самого ранку на дівчинку і не глянув. Правда, й фарбованої чорнявки з собою чомусь не взяв. Мабуть, щоб заскучати за нею більше.
Нарешті вийшли на встелену шовковою травою галявину довкола тихого плеса. Аж не віриться, що це той самий ревучий і пінистий Південний Буг!
А кругом — ой людоньки! — бузковіє іван-чай, стримлять із води якісь гострокрилі біленькі квіточки, пахне аїр, він же, як ось каже Діда Василівна, лепеха, чи татарське зілля (Мамаєва Золота Орда і тут наслідила?)!.. Та головне — латаття біле, згідно з уроками ботаніки, німфея кандіда, а згідно з давньою народною назвою — крин!
— Латаття біле, як і жовте, спроможне рости тільки в дуже чистій воді! — серед захопленої тиші урочисто проголосила Ліда Василівна. І, надихнута загальною увагою, осідлала улюбленого коника: — Археологи вважають цю рослину найдавнішою квіткою на землі! Адже з'явилась вона ще в крейдяний період, сімдесят — вісімдесят мільйонів років тому!
Боже, скільки дива на світі! Можна сказати, просто під боком! Недаремно, мабуть, Софійка з усіх квітів найбільше обожнює лілеї білі садові й лілеї водяні!
Уже традиційно високий пафос Ліди Василівни ревниво перехопила захекана від швидкої ходи Олена Гаврилівна:
— Вважається, що ця місцина точнісінько так виглядала й триста п’ятдесят тисяч років тому! Бо це залишки древніх гір, останні шість мільйонів років тут не було льодовика: він сюди так і не дійшов, зупинившись десь під Києвом!
Леле, балакають про ті мільйони років та льодовики, наче про давніх знайомих!
— Мабуть, у цих місцях є багато стоянок давніх людей? — це вже, звісно, археолог Іваненко.
Знову нагода показати свої знання історичці-географічці:
— Саме на цьому березі навряд чи селились, бо навесні тут сильно розливається вода, але в районі найближчих кілометрів люди мешкали ще з епохи палеоліту, включаючи, крім праукраїнців, і кіммерійців, і трипільців, і сарматів та римлян… На цій території, кажуть, побував давньогрецький історик Геродот, який нібито й назвав її Емігеєю, що в перекладі з грецької означає «моя земля». З якого дива мала би бути ця земля його — то вже питання інше.
— На нашу землю хто не ступив, той бігом розставляє руки: «Моє!» — зіронізувала Ліда Василівна. — Тільки ми самі почуваємось наймитами і ждемо, щоб хтось порядок навів.
— Колись козаки наводили. І, звісно ж, було тут чимало стратегічних споруд!
— А народна, перепрошую, колишня назва річки — Бог! — знову спромоглась уставити мудре слівце біологічка.
Бог? Ну та й не правда хіба, що мова — це наша найправдивіша історія? Ось чому Софійку тягнуло впасти навколішки! Навіть само собою промовилось «Їй-Богу»! Коли б і зараз річка для людей була Богом, хіба сміли б кидати в неї сміття?
— Це як і з недалекою відсіль притокою Південного Бугу Синюхою: та колись теж мала іншу назву! — не зосталась у боргу Олена Гаврилівна. — Синіми Водами звалась! Це саме там була битва 1362 року, яку ми на уроці вивчали!
— Ого, які давні всі ці річки! Як же люди колись, не маючи ні пошти, ні мобілок, умудрялись називати річку протягом усієї довжини однаково? — запитала Софійка.
Відповіді ніхто не знав, тож зависла мовчанка. Мабуть, запитання безглузде. Таки безглузде: он як зверхньо-здивовано кольнув її сірим поглядом Козирний! Нарешті згадав про неї?.. Знов має її за… наївну ботанку-зубрилку?… Ет, нехай собі!
Головне — що довкола так гарно й зелено, що милує зір тиха вода й латаття біле. Що є в неї Емігея — її, Софійчина, земля!
42. Лілея і кактус