— Он ви де! — зненацька підоспів до гурту фізрук. — Дивитесь, із якого місця будемо сплавлятись? Атож, оце звідси — і вниз течією! Завтра обіцяють підвезти з турклубу катамарани, байди і каяки! О, буде в нас рафтинг крутіший, ніж на каналі «Діскавері»!
Юрба загула: дівчата і вчительки перелякано, хлопці — захоплено. Ірка з Аською то й узагалі по-голлівудськи заверещали, плещучи в долоні: «О майн ґот, о майн ґот, о майн ґот!». Поглядаючи на старшокласників, звісно. Вадимчик-бо їхній від поїздки відмовився, та чи й узяли б його після тої капості? Лиш Софійка мовчала, бо взагалі не надто уявляла, що воно за сплавляння, чи ба — рафтинг.
— А скупнутись тут можна? — заблагали хлопці.
— Не можна, а треба! — з готовністю погодився учитель. Не вспів доказати, як хлоп’ячий народ (Козирний із перших) роздягнувся й побулькав у воду.
Але не Софійка! Як не вмовляла її Віку-куся, та цього разу русалонька зрадила свої принципи. Бо її знову стало все виводити з себе: і незрозумілий рафтинг, і пискляві дівки, і той дурний Туз!
Гордо й самотньо рушила стежкою назад, туди, де перед цим так гармонійно медитувалось-милувалось і звідки її вирвала Віта. Спина рівна, крок поважний і незалежний: саме так це мусить виглядати збоку. Щоб знали, щоб вони всі знали!..
Отак-отак, на цьому камені буде мальовничіше! Сісти, щоб профіль — на тлі води? Ні, ліпше стати, одну ногу сюди, на підвищення, руки скласти перед собою.
Ага, і щоб волосся на вітрі маяло — так буде зовсім добре. Погляд кудись удаль, брови трохи насупити. Русалці все паралельно! Ні, ліпше: албаста нервує! Ні, не так: ундина сердиться! Або: сирена зараз завиє (теж нічого)! Жаль, цього ніхто не бачить. Дехто не бачить! А то знав би, як їй до нього зовсім байдуже!
— Це ти Соня? — зненацька увірвався в її живописну композицію хлоп’ячий писклявий голосок.
— Яка ще Соня? Зараз когось точно присплю! — розгнівана віла-горгона загрозливо-повільно розвернулась із профілю на три чверті, потім анфас і метнула сніпок блискавиць у мале веснянкувате створіння, яке посміло порушити її неприступність.
— Ну Сонька ж ти? Щербань? — то була мізерія років дев'яти.
— Софія, а не Сонька! Тобі чого?
— Осьо! Просили передати! — мізерія простягнула їй квітку жовтого латаття з довжелезним хвостом-стеблом.
— Хто просив? І взагалі, як це розуміти?
— О, він попередив: буде, каже, виступати, ставити з себе ділову, але ти, каже, не слухай, віддай квітку й чеши назад!
— Ого, заявочки! Хто ж це такий розумний? Чи не отой накачаний, з побритою головою?
— І в синіх трусах! — згідливо покивало рудим чубом парубча. Воно досі тримало перед собою хвостату лілею.
— Лелечко, з корінням вирвав! А на стеблі, та й на листі осьо — п’явки сидять, ще й риб’яча ікра відкладена! — вжахнулась Софійка.
— Це жаб’яча!
— Яка різниця? Воно жити хоче, а ти — по сонцю її?!
— Так він і казав: може, трохи моралі почитає, але твоє, каже, діло не слухати, а віддати! Чуй, ти, Сонько, йому не признавайся, що з ікрою і п'явками, лади? Бо це ж я виривав! Він мені десятку пообіцяв: запливи, каже, вирви отуго квітку й занеси туди-то й такій-то! Мені що, моє діло маленьке: пірнув, зубами відгризти не вийшло, то вирвав з корінням, дістав п’ятірку на лапу — й до тебе!
— Він що, не бачив, що ти вирвало?
— Нєа! Я й сам тільки дорогою роздивився! Бери скоріще, бо мені ще ж по інших п’ять гривень вертатись! А як не візьмеш, то плакали мої грошики! І взагалі, каже, буде тоді мені секир башка! — хлопчик красномовно провів ребром долоні по шиї.
— І де ти взялось, таке доскоцьке? — ундина поблажливо усміхнулась, перетерла стебло об камінь і, викинувши у воду коріння з усією живністю (може, десь зупиниться й приросте), собі залишила квітку.
— А з села, тутешній! Звуся Колян!
— Ну чеши ж, Коляне, звітуйся своєму шефу про гарну роботу! — албаста вже ледве стримувала сміх. — А то ще справді — кирдик башка!
— Секир, Сонько!
— Ну, за Соньку буде ще й секир! — розсміялась.
Колян-Миколка чкурнув берегами, аж закуріло.
Сирена, помалу перетворюючись на німфу з квіткою латаття, забувши за профіль, анфас та розмаяне вітром волосся, умостилась на камені й задумалась.
Що це? Поганий жарт? Чи закон парних чисел?
…Бо вчора хлоп’як-посланець, лиш чорний, мов циганчук, прибігав од Сашка. Отже, Фадійчук, сумно тоді попрощавшись, не поїхав у Матвіївну з самого ранку, як обіцяв, а навідався ще, видно, у квітковий магазин, потратив, мабуть, серйозні гроші, а може, теж заплатив ще й десятку посланцеві і передав Софійці… кактуса.
То був дуже красивий кактус, із ніжно-рожевим пуп’янком, який ледь-ледь пахнув: чи то цукерками, чи то ліками. З дуже гострими — в Софійки досі під нігтем ниє, бо ненароком одну загнала, насилу виколупала! — колючками.
І — міцно заклеєний конверт. Хоч якби й відкритий: Сашків незграбний почерк із помилками і виправленнями навряд хтось, крім Софійки, вчитав би це. Усе там було «стисло, сильно і страшно».
«Справжні почутя можна роками ни поливати. Вони здатні пройти пустелю. Але ними не можна крутити туди сюди, бо квітка не розпустиця або вітпаде. Справжні почутя це боляче».
Ще й із розмазаною крапелькою крові, бо, видно, й сам поколовся об свого подарунка.
Отакі-от невизнані Омар Хайям і Шота Руставелі в одній, мало не тигровій, шкурі, себто особі!..
НЕ з дієсловами вже окремо написано…
Хоч як гонила від себе цей спогад, але усвідомлювала, що кактус і досі не йшов із голови, не забувався ані на мить. Може, тому, що поболювало під нігтем?..
Тепер це нещасне латаття. Як мусить із ним чинити? Заплести в коси й показати, що воно для неї щось значить? (До речі, вельми підійшло б до її жовтої маєчки). Викинути? Заховати?..
Цікаво, той пуп’янок зараз удома на її підвіконні відпав чи зацвів?.. Можна було б запитати про це маму телефоном. Проте є речі, на які не зможе відповісти навіть мама…
43. Сонце над травою
Правда, вечір змусив забути й кактуса з колючками, і лілею з ікрою-п’явками. Бо то був вечір біля багаття. Ох, які ж прекрасні й романтичні вони — вечори біля вогнища! Ти сидиш у колі кругом палаючої ватри, яка наче відбивається в небі круглим оком червоного місяця. Час від часу підкидаєш у ту ватру якийсь штурпачок (хлопці перед цим наносили купу хмизу) і слухаєш… пісні під гітару! Виявляється, тут справжнісінькі барди і канат-фізрук, і — їхня ботанка Ліда Василівна (тоді у Крим просто забула взяти гітару)! А як гарно підтягує географічка-історичка! Відчувалось, що це вже давно сформоване коло туристів, і пісні їхні — пов’язані з якимись пережитими історіями, це розмова утаємничених. Прем’єрою стала хіба «Пісня тушканчика», пронизливо й задушевно, навіть з деяким екзальтованим надривом виконана Оленою Гаврилівною.
Приємно було й собі по суті входити у коло втаємничених. Віта від захвату взагалі втратила дар мови й сиділа, притримуючи жменями захоплені-закохані багаття-рум’янці. Хто б подумав, що за хвилину так само буде й Софійці?
— Ну, а тепер ти, Андрію! — впевнено скомандувала географічка, і фізрук зі знанням справи, не вагаючись, передав гітару… Козирному!
З’ясувалось, що той розкішно грає на гітарі! А співає! Недбалим спокійним баритончиком, ніби трохи речитативом, але ж — ох! «Як солодко грає, як глибоко крає, розтинає білі груди, серденько виймає!» Гак, здається, казала Мавка у Софійчиній змалку любленій «Лісовій пісні»?
Ну, спочатку, як це, очевидно, в Андрієвому стилі, звучала досить жорстока пісенька про равлика, який «вирішив помандрувати в світ», але дорогою надибав його «якийсь китаєць» і, його ж таки, «намастив старанно на окраєць». Після біологіччиних коментарів, що, мовляв, у Китаї та Кореї справді їдять древніх наземних молюсків, зокрема равликів виноградних, які латиною звуться гелікс, а в народі — слимаками чи завитками, були пісні про необачного короля, який забув пароль і не міг потрапити додому, і його вірну, але трохи підсліпувату дружину; про те, що юній діві не можна довіряти весла; пародію на якусь знамениту старовинну зарубіжну пісню «Ло-мами, ло-мами-мами б'ють, ломами б’ють»…