— Курсуйте без мене! — Андрій зіскочив з катамарана і, вмудряючись підтримувати своє весло, поплив за Софійчиним. На щастя, течія пішла спокійніша, і йому вдалося.
Це вже був фініш (Вад сказав би повний фініш), юрба з берега свистіла й аплодувала, а Софійка була б не проти хоч не на довго провалитися трошки під землю. Але де провалитись: навіть пірнути під воду не здатна в цьому непотоплюваному жилеті!
Туз уже від берега перехоплював катамаран, спрямовуючи його до гавані.
— Давай руку, Русалко! Приїхали! — усміхався, мовби нічого не сталось.
Але її ноги, здається, вросли у катамаран, вона абсолютно не знала, як їх виплутати з-поміж металевих прутів, щоб бомбочкою, чи як там воно зветься, не беркицьнутись об прибережні камені. Дар мови — ба, навіть кричання — вона, здається, також утратила. Тому навіть не писнула, коли Андрій, наче якусь річ, узяв її під пахву й урочисто, під ті ж таки аплодисменти і свист, виніс на берег. Ух, таке позорище і не снилось!
Ноги все ще не слухались, тепер вони тремтіли й ніяк не могли намацати землі (ого, ще й шльопанець пропав!), і Софійка там і сіла, де її поставив Туз. І поклав загубленого капця поруч.
Га? Вони чогось від неї хочуть? Ах, купа нових чайників бажають-благають покататись і чекають на її спорядження! Дерев’яні пальці гарячково узялись відщібати жилета-апельсина.
— Признатись, від русалки чекав більшої розторопності на воді, — насмішкувато заявив Андрій, стягуючи з неї шолома і, як завжди, пильно-примружено вдивляючись їй у вічі. — Але як для першого разу — годиться!
Атож, він Козирний Туз, а вона — тільки нещасна шістка, це доведеться визнати. Але гаразд, що дар її мови досі не повернувся, бо вона б… вона б… вона б не знати що сказала цьому самозакоханому індикові!
Також добре, що Софійкою відразу заопікувалась Віта, бо інакше цей нарцис, мабуть, не спішив би її покидати, чого доброго, взявся б ще й утішати! А так пішов геть — і слава Богу!
Потроху відігрівалась, підсушувалась і заспокоювалась. Зрештою, як-не-як, але вона це зробила! А отже, все справді не так і погано!
45. Світські левиці
Софійка, Леся і Віта ловили кайф. Надибали в течії виямку між каменями, таке собі природне джакузі, повлягались у воду і, мов світські левиці в телевізорі, брали спа-процедури. Навколо гриміли-вирували хвилі, мимо час від часу пропливали каяки чи катамарани, над водою стриміли скелі й шугали ластівки — а дівчата умиротворено це споглядали й ліниво пліткували.
— Гарно сидимо, дівчата! — Софійка пожовувала травинку, наче то була трубочка від коктейлю.
— Ой, не кажи, повний релакс! — Радзивілка пересунула вище на лоба свої звичайні окуляри, наче гламурні сонцезахисні.
— Стрази на них від Сваровські? — лінькувато вказала на окуляри Софійка.
— Від Андре Тана! — нібито знуджено підтримала гру Леся. — Перефразовуючи Вадима Кулаківського, увалила за них цілих десять гривень!
— О, той щур і за десять гривень вдавитися готовий! — зітхнула Софійка.
— Круті ми однак! — Віку-ку-ся спіймала на воді якогось листочка й прилаштувала собі на носа, як це роблять модниці на пляжі.
— Справжні світські левиці! — погодились інтонацією панянок, котрих нічим не здивуєш.
А неподалік Олена Гаврилівна, спокушена успіхами інших і надихнута власними колишніми спортивними звитягами, готується сідати в байдарку. Ось уже навколо неї зібралася купка небайдужих, у тому числі й місцевих.
— Нащо вам той фартух? — філософствував котрийсь простодушний емігеєць. — Заповните сідало — вода не затече!
— Щоб його заповнити, ще треба туди улізти! — хитав головою фізрук. — Як бачу, не проходите ви туди, ну, аж ніяк!
— Та ж колись проходила! — наполягала вчителька.
— От і я кажу, що проходите! Зуб даю! — підключився якийсь оптиміст.
Оптимістів зуб перебував наразі під великим ризиком, бо Олена Гаврилівна поки що спромоглась устромити в байдарку тільки свої ноги. І то — по черзі, бо інакше човен от-от норовив перекинутись.
— Не пройдете!
— Пройдете!
— Краще б помогли, байдарку придержали! — перервала суперечку вчителька.
Поки чоловіки з готовністю кинулись помагати Олені Гаврилівні, дівчачу увагу відвернула запальна розмова з іншого боку.
— Та не ростимуть ці мохи-лишайники в домашніх умовах! — наполягала Ліда Василівна.
— А я звідси камінчиків наберу, на них же й посаджу! — заперечувала медсестра.
— Марна праця! — твердо запевняла біологічка.
— Класна у вас класна! — позаздрила Віта, вмочивши листочка у воду й знов приклеївши до носа. — І всі ва’ вчителі — клас! Нам би таких! — зітхнула.
Софійка з Лесею здивувались: учителі як учителі, аж на, маєш: на них ще й завидують. Хоча… За ці дні вони й справді побачили наставників ніби з іншого, ще й куди цікавішого боку. Такі педагоги — то ж цілий скарб! Це ж треба, щоб аж Віку-ка їм очі відкрила!
— Атож, і самовдосконалюється постійно, і пливти не побоялась, і талія в неї нічого, в байдарку вільно проходить, і грає-співає ж як! — Софійка, не змигнувши оком, старанно спокутує вину найперше перед собою і покручує соломину між пальцями.
— Не те, що наші, — зітхнула Віта.
— Віто, нащо це самоприниження? — зауважує Радзивілка. — Придивись до своїх — та нічим не гірші! Оно ти згадувала вчительку української мови. Яка вам із газети про солов’їв читала…
— Вона ще й вірші пише! — стрепенулася леськівчанка. — Пісню склала про наше село. А які собі речі в’яже! І шиє! і вишина!
— Отож то! Сільська учителька! Чим не ідеальна? — схвильовано змахнула соломинкою Софійка.
— Ну, припустимо, з ідеальних я знаю тільки одну людину, — розманіжено протерла окуляри Леська, — проте і твоєю, Віто, вчителькою, і Лідою Василівною справді гріх не захоплюватись!
— Знаєш якусь ідеальну люди’? — загорілась Ві-ку-куся, але вчасно повернулася в образ пересиченої дами. — Гм, цікаво б побачити?
— Ну, побачити — це навряд… Вона звідси виїхала на Полтавщину чи куди… — Леська солодко потягнулась.
— Росава Підлісняк? — у два голоси здогадались Віта й Софійка. Надто-бо добре пам’ятали русалоньку з Білокрилівського лісу!.. Та за мить згадали про імідж. Умовкли.
Віта поправила кучері від Зверева, Леся закопилила губки а-ля Світлана Лобода, Софійка картинно виклала ногу на ногу.
— Ой, і добре, що ви не влізли! А то, боронь Боже, перевернулися б! — залунало знов од гурту байдарочників-любителів. То емігеєць заспокоював засмучену Олену Гаврилівну.
— Не журіться, як то кажуть, хорошої людини й мас бути багато! — підтримав його товариш.
— Я ж колись була такою, як… Як он ті дівчатка! — з відчаєм кивнула на трьох подружок. — Це від нервів усе! Я ж уся на нервах, особливо після того, як мені подарували… До речі, — очі її засвітились надією, — нікому з вас не потрібен тушканчик?
Софійка, на мить забувши про свою світськість, тяжко зітхнула, адже сподівання мати тушканчика її батьки убили ще в зародку.
— Змія-а-а! — заверещала раптом Радзивілка і, фонтануючи бризками та мало не загубивши окулярів, вискочила з джакузі.
По камінню, майже під Вітиною рукою, проповзла чорна стрічка! Он вона, он: уже пливе на той берег! Ще й озирається! Це ж треба, і течія не зносить!
— То не змія, то вуж! — придивився емігеєць. — Хіба не бачите: жовті вушка?
Жовті чи не жовті, але Софійка з Вітою теж поспішно вилізли зі свого басейну. Як мовиться, від гріха подалі!
Перетремтівши, узяли себе в руки й королівською ходою рушили до табору. До того ж, як це не нудно, але сьогодні їхня черга помагати на кухні.
— Ах, та кухня! Просто-таки принижує, морально вбиває, заважає моєму особистісному розвитку! — вдавано бідкалась Леся.