— Та ну? — знову не надто добирала слова, навіть — від здивування — присіла на найближчий камінь.
— А двері в старих емігейських хатах і навіть дерев’яні вулики, бабця кажуть, ще не так давно були розписані картинами з Мамаєм! І в нас у хаті картина така висить, мені бабця ще й казку… колись давно, в дитинстві про нього розказувала! — Колян був страшенно вдоволений тим, що вдалося вразити даму серця.
— Яку казку? — тільки й спитала Софійка.
— Ну, що він людей захищав, само собою. А ще він чаклуном був! Якось його зловили й заарештували! Вже стратити збирались, а він узяв маленьке шило, — Колян для переконливості порився в своїх глибоких кишенях і витяг звідти маленького розкладного ножичка, — і на стіні, отако, ніби на оцій скелі, намалював кущ калини, а біля нього — прудкого коня з пишною гривою!
Ого, це щось нагадує Софійці історію з козаком-характерником з її роду, розказану колись Росавою Підлісняк!
— Ну, значить, оживив його, осідлав. Тільки рушати — аж тут його якийсь турок — хап за ногу! Той як рвоне — тільки чобіт і лишився у турка в руках! То, кажуть, того чобота тоді взяли й замість Мамая повісили!
— Чобота повісили? — дзвінко розсміялась.
— Так точно! Але байдуже, бо чобіт був старий, то не шкода! Мамая ж по тому в селі більше й не бачили!
— Ну, ти даєш, малий! — захоплено хитала головою.
— Чого це я малий? — запишався Колян Мамаєнко.
І з вдячності замилувань ткнула обличчя в його букета. Хто б подумав, що навіть кавалер аж такого юного віку іноді здатен зацікавлювати, до того ж рятувати з безглуздих ситуацій, як-от із Тузовим запрошенням? А хай знає, як насміхатись над її катамаранськими здібностями!
— Слухай, Сонько, ти така суперова!
— Це за Соньку! — дала малому рудикові щигля в маківку. — Тепер продовжуй!
— Ніколи такої не бачив! — задоволено почухав місце удару.
— Як? За всі довгі десять… один… дванадцять років свого життя? — лукаво перепитала.
— За всі!
— Ну раз так, то проведи вже мене до табору, бо сама боюсь, та й будемо бажати одне одному на добраніч!
— Як скажеш, Сонь… Софіє! Я ще прийду!
Цур. З умовою, що — з якоюсь новою історією, козаче Мамаєнку!
— Лади!..
Софійка була цілком задоволена собою і почувалась переможницею над обома (лиш не над Сашком, бо той так і не подзвонив — зрізали грушу чи що?) залицяльниками.
47. Гречана кутя
— Софуню, не поможеш мені з цим довбаним чергуванням на кухні? — соловейком тьохнула до Софійки Завадчучка, побачивши, що та уже встала.
Софійка саме чаклувала над жучком сонечком, якого знайшла скраю намету. Як там Росава казала? Зветься воно божою корівкою, бо, мовляв, сім кружечків — як сім дітей бога Сонця… Ліда Василівна підкинула б інших народних назв: барабулька, бедрунка, бедрик, ведрик, щедрик, серденько, оленка, поворож… Звісно, поворож, бо ж неспроста Росава колись учила Сашкових сестер ворожити цією комахою на нареченого: «Сонечко, сонечко! Одсунь віконечко і скажи мені ти, куди заміж іти?» Сонечко, видно, веде свою назву ще й від сну, бо ніяк не хоче прокидатись і злітати в напрямку майбутнього нареченого. А тут ще ця Ірка!
— Я своє відчергувала, а в тебе що — сьогодні весла замість рук? — натякнула на те, що вчора цілий день Іруня крутилась біля катамаранів чи то катамаранників.
— Ну, ти ж знаєш істину, що ніколи жінка не буває така беззахисна, як у перші десять хвилин після лакування нігтів! — Ірка простягнула поперед себе свіжі манікюри. — А мене цю прибацану гречку посадили перебирати!
— Де ж Аська? — Софійка раптом завважила, що її оленка-барабулька пропала, не встигла й побачити, в якому напрямку.
— Аська вчора трохи того… Переп… Перетанцювала, мабуть, на дискарі, головка у неї бо-бо!
— Та давай, Соф, переберемо, хіба нам шко? — це вже й Віта повернулась із ранкового купання в річковому джакузі.
Та, власне, чого б ні? Де вона, та гречка?
— А ти, Софо, у курсі, що я вчора твого бойфренда мало не приватизувала? — не втрималась Іра, переконавшись, що гречка в надійних руках.
Ховаючи прикре здивування, Софійка мовчки відділяла зерно від полови.
— Так-от, твій кріль Козирний ото спочатку тусувався з пацанами, потім десь пішов, а вернувся й одразу мене — бац! — потанчити запросив, на медляк!
— І що? — проскрипіла відморожено.
— Що-що? Спитав моє поганяло (ну, це як звуся типу), чи є у мене пацан, чи мені, того, подобаються такі типажі, як він…
— А ти ж йому що? — виручила Софійку Віта, бо Завадчучка навмисне багатозначно замовкла, і зависла напружена пауза.
— Що-що! То вже моє діло! Сказала, що, типу, раз у вас із Софою Щербанихою кохання-зітхання, чого ж я вам заважатиму? Ну, тут ще й ашника одного паралельно закадрила… А він: тири-пири, що тобі той ашник, а мені та Софа, якщо ти така класна, пішли, типу, десь у затишному куточку поговоримо… Коротше, ледве одклеїлась! Прикинь: це все ради тебе, Софо!
— Так і кажи, що нічо’ він до тебе не мав, потанцював та й покинув, чи ж я не ба’? — обурилась Віта. — Ой, Соф’, ти її не слухай! Уже всі помі’, як Туз на тебе витріща’! Він… Він тебе очима просто поїда’!
— Та ну, що ти кажеш?! — спаленіла Софійка.
— Та я нічо’, — здвигнула плечима Вітка. — Те, що всі…
— А я люблю саме поганих хлопчиків, зараз такі відпадно модні! — дмухала на кігті Завадчучка.
— А мої баба про таких завжди каза’, що воно як ожениться (не з тобою, Соф’, бо женяться такі не скоро, та й не тра’ він тобі) — то з гречки не вилазитиме!
— З якої ще гречки? — Софійка блимала то на Ві-ку-ку, то на майже перебрані крупи. — Заплутала всіх своїми сільгоспкультурами!
— Ох, Соф’, у гречку стрибатиме — це знач’, гулятиме ж направо й налі'! — авторитетно пояснила подружка.
— Слухай, Вікуко, а ти наче, типу, знаєш, що воно буде! — розрядила обстановку Завадчучка, накладаючи на нігті новий шар лаку. — Баба її казала! Ще прабабку згадай! До чого тут женячка? Як на те пішло, зараз усякі там штампи в паспортах узагалі відстій, живе хто з ким хоче й скільки хоче!
— Дивно, бо дехто намилився цілком офіційно вийти за когось із прізвищем на К! — гмикнула Софійка.
— Я не про себе! — відрізала Ірка. — До речі, твій Пустельник часом ще не розвівся? О, о, відморозилась, типу не чує!.. Та й узагалі, маю стопудову інфу, що наша Софка на крайняк має запасного пацунчика!
— Ти про кого, Ір’? — дивно, як це Віта ще тут не втаємничена!
— О, вона повний молодняк любить, правда, Соф’? — розкидала пальці віялом на столі Завадчук.
— Думаю, на свіжий лак інкрустація гречаними крупами дуже підійде, — холодно промовила Софійка й сипнула на Ірчині пазурі жменю неперебраної гречки. — Дякувати не треба, краще йди поможи на кухні, там уже зачекались!
— Дівчата, кухарка просить крупів, — із кухняного намета викотилась Олена Гаврилівна. — Іро, ти, здається, чергуєш? Що там у меню на сніданок?
— Блі-і-і-ін!.. Таку!.. Тя… Та… Та! Я тобі… — затиналась шокована Завадчучка.
— Не бліни, Іро, а млинці треба казати! — по-своєму зрозуміла вчителька. — Отже, млинці й кутя? Ми, будучи студентами, також перлову кашу так називали. Ду-у-уже добре! Смачно, поживно, і талії не вадило, й головне — як символічно! Кутя, дівчатка, це ж — страва, якій шість тисяч років! Мак, пшоно, пшениця… Це ж найдревніші страви, якими частувала колись представників свого роду мати — берегиня з полив’яних розмальованих мисок!..
Олена Гаврилівна так і не встигла зрозуміти щодо чого, бо їй саме подзвонила невістка. Здається, такий ранній дзвінок стосувався тушканчика…
Утім, Софійка того не чула: пішла виливати свої печалі улюбленій річці, себто, сказала б Віта, пустити їх за водою.