Софійка так і завмерла з запаленим сірником у руці, і якби Туз не задмухав його, попекла б пальці. Сашків камінець під штормовкою відгукнувся на слабкий сірниковий вогник шалено-несподіваним жаром.
— …Так, знаєш, наче мусиш вижити, аби конче туди потрапити! — задумливо продовжував Туз, втупившись якимось тепер аж справді нетутешнім поглядом у ледь зажевріле багаття. — Наче забув щось важливе на ньому!
«Повернись, повернись, повернись!» Її, Софійчина, енергія, помножена дивним Сашковим камінцем, тобто перуновою стрілою, спромоглась повернути з води цього хлопця!
— А може, то ти… Молилась за мене, га? — Андріїв погляд знову зробився фірмовим.
Як можна такі серйозні речі переводити на смішки?
— Ти чого, Софіє? Образилась? — простягнув руку — обняти.
Боже, чого він її іноді так виводить із себе? Правду, правду казали про нього Віта і її баба! Різко відкинула простягнуту руку:
— Більше так ніколи не роби, чуєш?!
Аж сама здивувалась серйозності власного тону.
— Чого не робити? Не пливти байдаркою чи не обнімати? — Неподобство! Цей топляник досі не може зійти зі своєї донжуанської хвилі!
Кресонула таким сердитим поглядом, що й сірника замінив би.
— Та ж не буду, не буду!
— Ці гори й ця вода жартів не люблять!
Здавалось, дивне відлуння прокотилось, якимось далеким громом відгукнулось, і вогонь загрозливо зашипів. Чи то камінчик-громова стріла, наче мікрофон, примножив силу й проникливість звуків?
У будь-якому разі — щось таки було. Андрій вражено витріщився на неї.
— Що за суперечка? Чом не розгорається вогнище? — підійшов до багаття Альбабарін.
— Розгори, хто боронить?! — розвела руками Софійка.
— Чого така люта? А сама?
— А я — іду спати!
— Уже? Знову спати? — Туз розчарований. — Ну ти й Со-о-оня! Правильно тебе називає той свисток… Ой, пардон, твій малолітній фанат Колян: натуральна Соня!
— На добраніч!
І Софія попрямувала до свого намета. Бо й справді відчула, що страшенно втомилась. Просто смертельно! І голова розвалюється. Видно, енергетичні передачі просто так не минаються!
Але сон її все одно буде легким, як пір’їнка!
50. Розмова
Наступного дня, вмостившись на своїй улюбленій скельці, придивилась до камінчика. Звичайнісінький, посірів навіть! Невже справді колись саме звідси вирвало його якимось вихором, кинуло грозою в Сашків-колись-Софійчин двір, загнало глибоко в землю, щоб потім Сашко викопав його й подарував Софійці? Невже сила тутешнього, рідного, так би мовити, дому підсилила його магічну дію? Русалка-Росавка запевняла колись, що найбільшу силу маєш у тих місцях, де народився. Мовляв, там усе: і земля, і харчі, й повітря, й енергетичні поля — найвідповідніші твоїй душі і твоєму тілу…
А може, тут задіяні інші сили? Космічні? Камінь — це ж, здається, не лише символ вічності, на відміну від минущого дерева? Це ж — ще й п’ята стихія! Після вогню, повітря, води й землі.
Ой лелечко! Та ж Софійка, можна сказати, за останній рік, за свій такий непростий і такий цікавий, такий короткий і такий довгий сьомий клас пройшла всі ці чотири стихії! Ну так, звісно: коли звільняла Кулаківського від прокляття, мусила здолати вогонь, бо там була історія з блискавкою… Визволяючи Загубленого у часі, зіткнулась із таємницями висоти, швидкості часу і вітру — стихії повітря… Протистояння з русалкою з Білокрилівського лісу — це історія вишнопільських вод… Тенета лабіринту з галереєю, Сашковими розритими канавами та коренями родоводу в прямому й переносному значенні — земля. Ну, не лише це було, звичайно… Але ж — було й це!
Ет, немає поряд Сашка, з яким пережили всі ці пригоди, з яким єдиним можна все це до пуття обговорити!.. І не дзвонить же, безсовісний! Що? Що мусить вона пізнати, зіткнувшись тепер ще й із Камінням? Неспроста ж люди вірили споконвіку в його особливу силу, в силу кам’яних баб-мамаїв, у сліди Богородиці на камені, в магічні Красні гірки!.. У Перунові стріли врешті-решт!..
— Кого видивляємось?
О ні, це зовсім не Сашко! Лише цей баритон міг поставити таке тупе запитання, і цей баритон останнім часом, на жаль, поєднує для Софійки і вогні-блискавки з громовими стрілами, і повітря, наповнене метеликами, й екстрим на воді й на землі — з п’явками та зміями включно, і — камінь: скеля, цілі пороги водночас!
Софійка знизала плечима. Бо як іще відповідати на запитання ні про що?
— Можна біля тебе?
— Можна то можна, але ж бачиш, тут мало місця! — відсторонилась невдоволено.
— Та бачу: скеля для самої русалки — хвостиком обгорнутись! — пожартував, але, як той вовчик-братик із казки, вмудрився сісти ніби й близько, проте не торкаючись.
— Ну, розказуй!
Ще одне безглузде, але яке ж типове запитання!
— Як голова? — відповіла ухильно.
— Жити буду! Сподіваюсь, до весілля загоїться!
— Ящірка! — скрикнула пошепки: попереду на схилі зарослого каменя промайнула салатово-блакитна стьожечка.
Козирний безшумно встав і за хвилину приніс до Софійки беззахисну впійманку: її животик злякано пульсував, а різьблена голівка здивовано лупала очицями.
— Не родичка твоя? — підморгнув лукаво.
— Знаєш, може, й родичка, бо вона така… — потягнулась до ящірочки — погладити чи захистити. — Ми всі на цій землі родичі…
— Гм, ти у своєму стилі!
— Ну годі, відпусти її вже, будь ласка…
Андрій відпустив полонянку в траву і сів, на цей раз уже легенько притулившись до її плеча.
— Ти її більше жалієш, ніж мене! — вона просто-таки знала, що він це скаже, таким собі вдавано жалібним тоном! І вже, здається, здогадується, про що говоритиме далі!
— Слухай, Андрію, — акуратненько відсторонилась, хоч для цього довелося зсунутися зі скелі і тепер, зіпершись на неї, майже стояти, — можеш ти говорити про щось…
— Про щось високе, хочеш сказати? Бо, типу, про що цей бритоголовий качок може говорити, як не про… катамарани, байдарки і… і вродливих дівчат, еге ж?
— Типу того! — зраділа його догадливості, хоч фраза про вродливих дівчат і змусила почервоніти.
— Гаразд, будь ласка, твій улюблений топік: Емігейські пороги тісно пов'язані з історією Запорізької Січі й війська Низового — нормально почав?
Софійка здивовано подивилась на юнака, але, не витримавши його погляду, відвернулась, згідливо кивнувши.
— А нижче за течією, біля злиття річки Ташлик із Бугом, на острові, знаходився Гард, можна сказати, один із центрів Запорізької республіки. Там теж були пороги, пам’ятки, на одному острові нібито була козацька дерев’яна церква, зроблена без жодного гвіздка. Коротше, унікальні місця, рідкісна природа, схожа на цю.
— Чому — були? — насторожилась, забувши і про примружений погляд, і про метелики.
— Бо коли добудували Ташлицьку ГЕС, той заповідник пішов на дно.
— Як це — на дно? — згадала штучне море, під яким поховано древнє місто Орду. — А! За більшовиків?
— Будь спок, це вже зробили в часи незалежності! Софійка вражено мовчала, а Туз вів далі:
— Ага, ще одна твоя фішка: екологія. Так-от, коли торік до Емігеї тягнули газ, то обрали найкоротший шлях — крізь цей заповідник. Рили тут канави й спилювали дерева, і нічого нікому за це не було. Ти задоволена?
— Ні, не задоволена! Бо чого, чого ми, люди — такі свині?!
— Ну, до мене цього ярлика не чіпляй! Ми, бувалі туристи, завжди після себе сміття прибираємо й вогнища гасим, а за інших — не відповідаємо! І прибирати, як дехто, після інших не збираємось.
— Ну, але ж навіть дискотека, яку ми робили… Вона ж птахам заважала!