— Наша кишенькова дискотека? Смішна ти, Їй-Богу! Ти б чула, які цієї ночі, коли ти спала, як убита, в Емігеї салюти лупили: мабуть, ювілей якогось крутелика відзначали. Ото на птахів давало! А ти — про дискотеку! Її ми й сьогодні організуємо, якщо Соня не буде проти, звичайно!
— Того, мабуть, птахів тут якось і не видно? — зістрибнула зі слизького запитання.
— Може, й того. А може, ще з яких причин… Колись же всіх шкідників нищили дустом, а птахи тих мишей та жуків їли і самі гинули. Отрута ж досі в землі!..
— Ага, так: дустом же навіть пересипали в архіві сторінки документів! — згадалося пережите.
— Еге ж, це був модний продукт! Хоча — тітка в селі капусту ним досі кропить, і так гарно йде на базарі!.. Та й сама їсть…
— Ох… Ну то скажи їй, тій тітці!
— Ага, послухає! Ти така наївна!
— Ліда Василівна казала, що за сто років кількість птахів у нашій області зменшилась на третину. Що ж далі буде?
— О, до речі, твій третій улюблений топік: що все має закінчитись добре. Я вгадав?
Ого! Хоч тем-топіків у Софійки ще казна-скільки, але його розвідка працює непогано!
— Так-от, наводжу приклад! У Чечельнику на вокзалі (це звідки моя дустова тітка) стеля — з балок-шпал викладена. І по ній упритул — гнізда ластовині, сам бачив. Ластівок тих — море! А я автобуса жду і ніяк не можу в’їхати: що на цьому вокзалі, крім ластівок, не так? А тоді як пробере мене: та тут же мухи жодної! Все виловили пернаті!
— Слухай, ти… Ти такий розумний! — захоплено стрінула його погляд.
— А ти думала! — трохи запишався, а тому забув гіпнотизувати Андрій. — Мене, гадаєш, чого наша класна керівничка Олена Гаврилівна так любить? За гарні очі? А не показую на розумного, правда? — ніби ненароком легко обняв за плечі.
Софійка зашарілась і втопила очі в прибережному татарському зіллі. Над травою саме літали метелики: білі, блакитні (ще сірих бракує!) і один — великий, незграбний, чорно-білий. Здається, це знак: пора змотувати вудочки з цього берега, поки вони, ті метелики, не перебрались у Софійчину голову! Принаймні по спині вже точно щось повзає!
— Знаєш, мені… вже треба йти… — насилу відірвалась від скельки. — Ти… Дуже було цікаво, дякую…
— Та спинися, куди женеш? Я тобі ще щось розумненьке розкажу! — притримав її долоню Туз.
— Н-н-ні-ні, дякую! — з усіх сил висмикнула руку. — Ттт… треба дуже!
І бігом (ну наче дика, якась перелякана, точно!) помчала стежкою, що вела до табору.
51. Дискотека
Ух, нарешті добралась до рідненького намета! Це останній острівець, куди вона може заховатись від суцільного моря навкруг, від свого дев’ятого валу, тобто — Андрія Туза! Він оточив її водою, ой, себто своєю постійною увагою, топить своєю присутністю навіть тоді, коли його і близько немає поруч! Десь там, за синьою лінією океану, лишився прекрасний і далекий, як сама Чхонгечхон, Пустельник (хоч він, казала мама, вже повернувся з Кореї). Десь там, за обрієм, примарним пустельним кактусом виживає і вперто не телефонує колючий Сашко (квітка, за маминими словами, від зміни обстановки таки відпала, але наклюнувся новий пуп’янок). Десь там фараончиком відпочиває у своєму теплому й комфортному Єгипті уже і зовсім забутий Софійкою Вадим… А Козирний — тут, він скрізь, і від цього нікуди дітись.
Це він — Софійка певна — цього вечора організував чергову тиху дискотеку. І звичайно ж, запросив її на повільний танець. Здається, було справою принципу, щоб мелодія була та сама, під яку попереднього разу потанцювати не вдалося: «Лиш вона, лиш вона».
Це був другий танець із хлопцем у її житті: колись танцювала з Дмитром Іваненком на новорічнім балу. Як і тоді, ноги немилосердно підкошувались, долоні тремтіли й пітніли. Втішало хіба те, що й Туза пробивала непомітна дрож, видно, і він хвилювався.
Потім… Що це було потім? Софійчина голова, забита міллю, ой, мутля… метеликами! — торопала не дуже. Ах так, потім приперся Колян, приволік величезного різнокаліберного букета (видно, весь домашній квітник бомбанув), і Софійка мусила квіти занести в намета, де вже сушився цілий гербарій.
Не пригадує, про що вони з Коляном говорили, а про щось таки говорили, бо ж той не збирався так просто відчепитись. Поки не заграла мелодія наступного повільного танцю…
— Потанцюємо? — навпроти знову стояв Андрій.
Софійка так боялась, щоб її, чого доброго, не запросив Колян (а той відчайдух міг учворити й таке!), що поспішила в Тузові обійми, мало не зашпортнувшись за якогось корча. Хоч спиною відчувала і ревність юного Мамаєнка, і наскрізь пропікальну заздрість Завадчучки й Аськи.
Вона знову хвилювалась, і було так за себе ніяково, що не хотілось уже ні цього вечора, ні Мамаїв, ні танцю. Стурбувалась ще більше, коли помітила, що Андрій осмілів і пригортає її значно ближче, ніж робив це попереднього танцю, ніж це взагалі годилось би. Акуратно відсторонилась.
— Так давно тримаю тебе на мушці! — півголосом воркотів Андрій. — У школі боявся підійти… Прошмонав увесь «Контакт» і всі можливі соціалки — ото й тільки, що адресу якусь електронну знайшов, писав на неї, не знаю, чи дійшло, — навіть фотки, тобто авки твоєї нема!
Так он хто переробив грузинську пісню про Суліко на ту, що її наспівував Кулаківський: про аватарку й Софіко!..
— …Марно виглядав тебе на всяких тусах чи на вулиці…
Тільки зашарілась ще більше й здвигнула плечима (уперто відсторонившись від хлопця), бо, власне, думок у голові, здається, і не було.
— Ти якась невловима! Навіть не вірю, що я оце з тобою танцюю… Мріяв про це весь останній рік…
Ой, рятуйте, хто може!.. Ой, захлинеться у цьому потоці солодких слів, у цьому погляді! Ой, мамусю, ти неспроста застерігала берегтись і бути розумненькою дівчинкою!
— Ти… ти наївна, як маленька дівчинка… — ніби читаючи її думки, шепотів майже у саме вухо, і якось так хитромудро шепотів, що те сердешне вухо палало, в`яло і розквітало водночас. — Ти мудра, як… як доросла жінка… Ти прекрасна, як…
Ціла череда… себто зграя метеликів так заполонила усе навколо, в тім числі й звуки, що… Що Софійка не почула: вона прекрасна, як хто?..
— Це мене дуже заводить… — знову пригорнув міцніше, ніж належиться для просто танцю.
Господи, він про що?! Але табун цих, як їх… так затупотів… залопотів… затріпотів крилами, так забив баки, що…
Леле, здається, кілька легких, як ці… метелики, поцілунків легенько опустилися їй на волосся… Звісно, це не гучний незграбний поцілунок навмання, що було раз у них із Сашком… Це щось нереальне…
Здається, музика вмовкла. Чи ні? Принаймні вона точно звучить у Софійчиному тілі.
— Мені так багато треба тобі сказати, — обволікали сивою пеленою Тузові примружені очі. — Лише не тут… Ходім поговоримо десь наодинці?
«Ти така класна, пішли, типу, десь у затишному куточку поговоримо», — десь Софійка вже чула ці слова… Може, це було в її попередньому житті?..
Але там… Там ніч, куди ж вони підуть? Вони не можуть вийти за це освітлене коло, бо ж, навіть захищаючись од відьми, людина обводить кругом себе крейдою… Там темно і страшно… Хоча… З нею ж буде цей сильний і відважний хлопець!
Зазвучала нова мелодія. Ах, дискотека, музика, палкий погляд сірих очей!.. Це єдине, що існує зараз на світі, але чи ж є щось прекрасніше?!
— Бо той гном так витріщається на нас, що починає мене потрохи бісити! — кивнув у Миколчин бік.
Колян?! О Боже, вона ж кинула напризволяще дитину, яка приперла їй букетяру і якій ще поночі добиратись додому!
— Він бісить мене навіть більше, ніж цей твій, пробач, ідіотський камінець на мотузці!
Камінець?! Останні метелики повідлітали у вирій, надворі зосталася тільки ніч. Як побажати Андрієві на добраніч і попрощатись? Це робила вже стільки разів, що треба по-новому!..
— Шановний сьомий «В», — раптом озвалась Ліда Василівна.
— Восьмий! — ревнуло у відповідь.