…У Біблії чи де це сказано? «І нема в мене ворога, є тільки мій учитель»… Андрій Туз — її вчитель. І вже точно — не коханий. Зрозуміти це остаточно теж було нелегко, і він поміг зробити це сьогодні! Він — персонаж не її сну, герой не її роману, принц не з її казки!
Коси потрохи висихали й починали розвіватись на вітрі, в думки приходила більша ясність. Є ще один плюс у цій буремній, штормовій, чи ураганній історії. Хай Софійка постала в Андрієвих очах загубленою в джунглях дикою тарзанкою, хай він, згідно з його логікою (леле, вона вже міркує так, ніби щось тямить у чоловічій логіці!), тепер знов одвернеться від неї, можливо, й назавжди. Але ж вона — не стала пройденим етапом! Яким стала та чорнявка, стали ще якісь його нерозумні фанатки. У цьому навіть є якась приємність: уявляти, що на старості літ він згадає її — можливо, єдину з усіх дівчат, — як ту, що не стала його пройденим етапом!
Шторм потрохи переходив у штиль. Русалка на камені заспокоєно зітхала, і навіть потрошки вчилася знов усміхатись. Прикро, що розкусалися комарі, пора вертатись до людей і вдягатись у якусь серйознішу одежину. Але це нестрашно. Тобто навпаки: це — щастя! Яке щастя, що з прикрощів — самі комарі! А ця краса навколо, а Софійчина воля, її віра у власні сили, в гарну казку, зрештою, зостались!
Виявляється, Туза теж не було на вечері. Він повернувся до табору тільки щойно, буквально хвилин за десять перед Софійкою, аж Олена Гаврилівна, замість видзвонювати невістку з тушканчиком, сто разів безрезультатно набирала його номер. Добре, що Віта ще не сказала їй, що чула від Альбабаріна, ніби Туз тричі перепливав кар’єр (повний дурень, а якби вхопила судома в тій крижаній воді?), тобто окейно провів час. Як мовиться, аби лиш на здоров’я!
Вечір був нудний і тихий, дискотеки ніхто не робив, а пісні під гітару жевріли кволо. Гукали до співу Туза, але він, пославшись на втому і пославши всіх у баню, звісно ж, абсолютно не помічаючи Софійки (як і вона його), подався спати. Софійка шкодувала хіба про одне: що не зробила цього перша, бо теж ледве трималась на ногах. Утім, поки сюди не припхався ще й Колян, з яким говорити нині не мала ну ні найменшого бажання, поспішила в намет і собі. Мабуть, чи не вперше за всі літні мандри, цієї ночі, пакуючись у спальника, принципово не сказала жодної примовки.
55. Та, що йде по хвилях
Сьогодні, мабуть, знов у когось із емігейців свято. Лиш ці відзначають не салютами, а катанням на катамарані. Саморобному, збитому з чотирьох машинних скатів. Без рятувальних жилетів, правда, зі справжніми веслами. Вже десь утретє ці чоловіки з дрібними хлоп’ятами пропливають біля Віти, Лесі й Софії, що читають, паралельно загораючи, на бережку.
— Бо’, вони ж щораз — п’яніші! — стривожено зойкнула всезнайка Ві-ку-куся. Справді, Радзивілка та Софійка й не надали значення все бурхливішим веселощам, якими озвучила весь Буг їхня компанія! Таке враження, що, поки вони переносять своє диво водної техніки вгору за течією для чергового запливу, добряче встигають заправитись і самі.
— Тим часом води сьогодні набагато менше! — помітила схильна до точності Леся. — Жандарм онде стримить із води майже весь, а поруч із ним видніється менший, досі схований у воді!
— Ет, їхнє діло! — махнула рукою Софійка, яка відучора стосовно чоловічих компаній узагалі виробила особливу думку, і вшнипилась у книжку.
На четвертій ходці дівчачу увагу привернули вже не буйні веселощі, а раптове мовчання, потім — добірні матюки. Ой леле, катамаранники, видко ж, на п’яну голову, наїхали на Жандарма і його малого каменя-сусіда! Наїхали — і застрягли серед річки!
Як не намагались повернутися до читання, метушня на катамарані не давала спокою. Як не борсались чоловіки, зрушити махінерію так і не могли. До того ж низ катамарана став потроху просідати (скат пробився, чи що?) й наповнюватись водою. Паніка, переляканий гвалт і дитячий плач гучнішав. Навколо — вирує течія. П’яні ж дорослі не те що катамараном — собою не керували. Тільки розгублено кліпали очима й вивергали нові порції матюків.
— Треба кликати фізрука! — Софійка полетіла до табору.
Але вчительський намет був порожній, нікого з керівництва не було й біля кухні.
— Кого шукаєш? — нарешті неохоче озвався Туз, який саме валявся в холодочку. — Вчителів нема: всі пішли з рештою дітей на ГЕС, а в Олени Гаврилівни кінчився рахунок на мобільнику і якісь пігулки від стресу, побігла в село купувати поповнення, а мене лишила за старшого.
Господи, це ж поки вона прибіжить, то всі потопляться!
— Там… Там люди на катамарані застрягли.
— Наші? — підхопився Туз і вмить заспокоївся. — Наші човни і байди всі тут!
— Не наші, місцеві якісь!
Туз ліниво розтягнувся на туристичному килимі-кариматі.
— Ти оглух? Люди в біді! — зараз дівчинка зовсім забула про вчорашнє, і бісив її цей тип уже зовсім не через поцілунки.
Уривчасто виклала суть справи, після чого Андрій уже геть демонстративно повернувся на інший бік.
— Що робити, що робити, що робити? — металась туди-сюди, але, на жаль, жодна розумна ідея не навідувала її розгарячілу голівку. — О, мотузка! — і гадки не мала, чим їй поможе скручена мотузка з великим ґудзом на кінці, але вхопила її і побігла до місця пригоди.
— Зашморг у руках скаженої русалки — це справді небезпечно! — буркнув собі під носа, зірвався на рівні й побіг слідом Андрій.
Уже тут знайшли застосування мотузці, яка, виявляється, мала романтичну назву: лебідка. Прив’язали її до верби, а вузол кинули потопельникам. Крізь шум течії ледве пояснили (треба визнати, це все робив Андрій), щоб ті прикріпили лебідку до скатів й відштовхувались веслами, а самі звідси, з берега, взялись учотирьох тягнути катамарана.
Марно. Катамаран сидів надійно, він і не думав рухатись, а голосіння з нього вже мало не глушило шуму води.
— Що робити, що робити? — у відчаї кусала пальці Софійка.
— Через кілька годин вода підніметься, катамаран підпливе, й вони зрушать! — спокійно заявив Козирний.
— Кілька годин — ти при своєму розумі? — напалась на нього. — Там же діти, глянь, навіть маленька дівчинка є! А він просідає, води набирається!
Туз її знищив одним із найпрезирливіших своїх поглядів і закричав потопельникам:
— Лізьте по одному сюди! Чіпляйтесь за мотузку й добирайтесь по воді по одному!
Але марно галасував, марно показував на мигах, що робити. Компанія чи сп’яну, чи з переляку, чи за шумом не чула й нічого не тямила.
Раптом, заламуючи руки, Софійка налапала Сашків камінець. Рішення прийшло здразу:
— Я піду заберу ту дівчинку! — вчепилась за мотузку й полізла по ній у воду.
— Не смій, я сказав! — зарепетував Андрій не своїм голосом. — Мені байдуже за твоє нікчемне життя, але мені не хочеться відповідати за нього перед начальством! Ми зробили все, що могли, тепер ті п’яндюжки-екстремали хай самі розбираються! Теж мені мати Тереза!
— Замість молоти дурниці, краще стань за лежаком і підстраховуй! — уже впевнено спокійна Софійка, тримаючись за лебідку, пройшла кілька непростих кроків од берега.
— Тоді вже краще я сам! — кинувся до неї, готовий, здавалось, її роздерти. — Раз уже так припекло!
Мов зеленого реп’яха, Туз одним рухом легко відірвав би її від нещасної мотузки. Але Софійка так подивилась на хлопця, що не посмів. Лиш люто вилаявся (за шумом води Софійка вже того не чула) і неохоче поплівся до лежака — каменя, що нижче за течією (Софійка вже того не бачила). Якщо Софію знесе течією, він мав її там зловити.
— Спасика вдягни! — де не взялась Віта, яка встигла зганяти до табору за рятувальним жилетом.
— Чи ж ти зовсім? — покрутив біля скроні Туз. — Її ж у ньому швидше знесе!
Якщо не дивитися вниз, то не дуже й страшно. Намагалась бачити лиш мотузку на рівні очей і якнайчіткіше відчувати ногами дно. Течія сильна, але річка, слава Богу, тут широка, й не надто глибока, ще й вода спала. В найглибших місцях по плечі. Змій теж не страшно, бо ж вони, мабуть, полюбляють плавати ближче до берега, де тепліше. «Та, що іде по хвилях» — якби це Феодосія, то можна було б уявляти, що вона майже героїня повісті Олександра Гріна. Неабияк додавав сили Сашків камінець: він пульсував разом із серцем і наче казав: «Усе буде добре, все буде добре».