— Ні, ти не розумієш! Так само я колись мало не втопився, коли рибалив, узутий у височенні рибальські гумові чоботи, знаєш такі? Так-от, як у них набралось води, то я мало не втопився на метровій глибині! Бо вони тягли донизу!..
— Рибальські чоботи. Це вже цікавіша розмова! — свердлила його іронічним поглядом.
— Так би й жилет, повір!.. І вся та пригода… Але ти повелась, як справжня русалка! І дурню я варзякав, коли на тебе дерся. Респект тобі, повний респект!
— Що ж, за це навіть дякую! Проте, звичайно, без твоєї допомоги у мене нічогісінько не вийшло б! Вияснили, тепер можна й до автобуса!
— Ні, стривай! — ніяк не міг висловити чогось важливішого. — А те, що ти вчора казала обом тим рудим, це правда?
— Толянові й Колянові? А що я казала?
— Ну, що в тебе… є хлопець? Хто він? Може, то… я?
— А, ти про це! — здивувалась, що, виявляється, цей ходячий локатор усе чув. — Тебе це точно не стосується. Як мовив один мій знайомий: розслабся!
— Я так і знав!.. Ти просто гнала… Та й які в мене можуть бути конкуренти? Але я не про це… За те, що тоді, на кар’єрі, вибач…
— Ти тоді одним махом передушив усіх метеликів! — аж сама усміхнулась від свого дотепу.
— Що?
— Та нічого, це я так собі! — відвернулась.
— А, ну… Тобто, я зрозумів… Згоден… Це в мене перший раз такий прокол… Досі в мене з цим ділом усе гладко йшло… Ті блонди на все були готові, я й звик, пробач!
— Блонди — це Іра й Аська? — насторожилась.
— Нє, не Ірка, лиш Аська й та, як її…
— Лі-і-і-зка?!
— Типу того. Та не кіпішуй ти, в котроїсь із них я вже був навіть не перший.
Софійці одібрало мову.
— А ти знаєш, що в Лізки зараз проблеми? — оговталась.
— Мені до її проблем немає жодного діла! По-перше, наша інтрижка була вже давно, а по-друге, після мене завжди все чисто, я за безпечний секс!
Господи, що він верзе! Софійка закрила обличчя руками. «На козаку нема знаку» — чи ж не про таке свідчить бабусина Лінина приказка?
— А з тобою трохи той… поспішив. Думав, просто виламуєшся. Ти не така, як вони… А я, дурень!.. Я виправлюсь. Обіцяю рук не розпускати, поки ти сама не захочеш… Словом, пропоную поновити наші стосунки.
— Я-а-а-акі стосу-у-у-унки? — він справді дурень, ще й такий самовпевнений, що нічого не бачить, не розуміє!
— Давай уже сьогодні ввечері… Або ні: коли сама схочеш: зустрінемось і кудись підемо, о’кей?
Він ще сміє щось пропонувати?! І тут її погляд помітив на прибережному камені мох-лишайник, це нагадало розмову Ліди Василівни з медсестрою про те, чи приживуться сукуленти в домашніх умовах.
— Знаєш, мій прапрадід був садівником, — відгорнула з лиця волосся й виклично глянула просто в його сірі безсоромні очі. — І пан змусив його посадити у своїй оранжереї банани. Дід попереджав, що банани в нас не родитимуть, а пан: «Хочу, і край!» Як садівник їх не плекав, як не поливав, як не підживлював, скільки хазяйських грошей у грунт, у тепло не вбухав — жоден банан так і не вродив. Здається, один зацвів, і то швидко обсипався. Пан таки переконався, що в наших кліматичних умовах це теплолюбне диво не достигає. Так от, вважай, що я — рослина, яка ніколи не приживеться в твоїх кліматичних умовах! Ніколи, чуєш?
Андрій відвів очі й опустив голову (зрозумів, таки ж не дурень). Понуро мовчав.
Софійка ж гордовито рушила до берега (нарешті з’явилась нагода красиво завершити всю цю маячню).
— Почекай, не йди! — обсипавши бризками, прискочив до неї Туз і, мало не збивши з ніг (ото був би номер!), ухопив за руку, наче то була остання соломинка для потопаючого. — Я все не те кажу, не так! Я повинен перед тобою на коліна впасти, повинен признатись, що насправді все серйозно…
— Ти нічого мені не повинен. Падай на коліна перед тими, кому ти винен.
— До чого тут інші? Я — тебе! Я тебе, типу, й до цього любив, а тепер, коли ти… Я тебе люблю, не тікай!
— Любиш чи типу любиш? — била його ж словами.
— Не чіпляйся до слів, ти ж сама бачиш! Чесно, ти дала мені конкретний урок на все життя, клянусь! — його погляд зараз на диво покірний, аж нецікаво.
— Ти теж дав мені гарний урок, спасибі! — І де в неї береться сила так сміливо, так весело витримувати його погляд? — На цих взаємних подяках пропоную і розійтись! — вона таки простягнула свою і потисла його руку. — По-моєму, гарний фінал, хіба ні?
«Усе в твоїх руках», — раптом згадала притчу, і Козирний зараз був цілковито в її руках. Ніколи не збиралась розбивати чоловічі серця, проте, ніде правди діти, мала насолоду від того, що цей крутелик відчуває своє безсилля перед нею зараз не менше, ніж там, над кар’єром, відчувала приниження і безсилля вона.
— Ні! — відчайдушно зчавив її долоню. — Ми повинні бути разом! Я доведу це, побачиш!
— Ти гарчиш, наче лев, у якого відібрали його приватну савану! — зробила показово перелякані очі й таки вирвала руку. — Але не хочу, аби в нас відібрали ще й автобус, тому — па-па!
— Я тебе люблю, не тікай!
— Ти починаєш повторюватись, хлопчику, стає аж нудно!..
Перескочила на черговий камінь (слава Богу, не посковзнулась). Під ним саме петляв вужик, але Софійка його вже зовсім не боялась.
— Дівчино, ви дуже красива!
Це мимо пропливає якийсь новоприбулий каякер.
Ще один дон-жуан-казанова у касці і з прищепкою на носі! Хоч насправді, звісно, приємно. Вдячно помахала услід.
Видряпалась каменяччям на берег, стріпнула волоссям і поважно пішла до автобуса. Біля якого онде в юрбі проводжальників уже висяює золото Колянової і Толянової чуприн і палає по розкішному букету (сердешний і водночас невичерпний мамин квітник!) лілово-блакитнющих дзвіночків.
Вона тепер знає собі ціну, і багато зможе!. Як пощастило їй знайти спільну мову з чотирма стихіями природи, порозумітися з п’ятою стихією — камінням, приручити шосту стихію — Туза Козирного, так удасться іще багато чого, і вона чимало зможе зробити для світу!
