— ілюмінатор відідрайте, сліпи роззуйте, який дощ? Заінтригована, Софійка навіть забула, що Вад побачить її запелехану голову, на якій мокрі звечора волосини, знову на заздрість Ірці, так і позастигали в різні боки, як антени. Розшнурувала дверці… Леле, це ж хвилі шумлять. Оце-то та-а-ак! Здрастуй, море!
— Пахлава-а-а слядкая медовая!
— Мідії, ряа-а-апани, крєвєткі!.. — підтвердили гарну погоду вигуки мандрівних пляжних торгувальників.
За хвилину дівчата наводили ранковий марафет.
— Чищу зуби новою щіткою, прийди у сні за своєю майбутньою жінкою! — пожартувала Софійка, розпаковуючи новеньку, придбану зумисне для поїздки, зубну щітку. — До речі, мені цієї ночі анічогісінько, тобто аніхтосісінько не снився!
Леся й Вікука старанно шурували своїми щітками по зубах.
— А вам? — запитала після красномовної паузи.
— Мені хтось такий… Не пам’ятаю… — пробубоніла Віта, старанно споліскуючи рота.
— Ну як не пам’ятаєш? — Софійка теж не збиралася здаватись. — Павлик? Вадим? Іваненко? — при останньому прізвищі механічно зиркнула на Дмитра, який помагав на кухні. І… знов перехопила його полохливий погляд!
Віку-ку ніяково замотала головою.
— Ну не Пустельник же? — прошепотіла ледь чутно.
— Ще чо’ бракува’! — праведно обурилась Віку-ку. — Я не пам’ята’, і все! Я навіть не зна’, хто то такий, я ж тут біля вас нова!
Ясно, хто! Купилась-таки на недолугі жартики про кучері!..
— Альбабарін? — допитливо уп’ялась своїм блакитним поглядом у Вітині очі. Леся пирхнула, вловивши дороге прізвище, а вдалині, з самого берега, наче відчувши, що йдеться про нього, у їхній бік укотре подивився… він же, Алі-Баба!
Те, як Віку-куся ввігнула голову й зашарілась, тільки підтвердило здогади. Купилось дівча на фальшиве здивування рум’янцями!
— А тобі хто? — взялася до Радзивілки.
— Здається, нічого конкретного! — ага, Леська не була б Леською, якби так тобі взяла й розкололась!
— А що не конкретне?
— Та… усе якесь розмите!
Імпресіоністка засекречена! Леська-партизанка! Така вмре, та не признається! От тобі й подружечки-цокотушечки! Точніше, мовчушечки! Вона, Софійка, задля них, можна сказати, відмовилась і від Лесьчиного Альбабаріна, і від Дмитра Іваненка: щоб не розстроювати тієї ж таки Радзивілки, біля якої того Дмитра в автобусі посадила! І така вдячність!
— Що ж, спасибі за відвертість! — демонстративно спакувала щітку, мило й рушника, вкинула їх до намета і в гордій самотності рушила до кухні. Тим паче, їсти вже ой як хотілось.
— Що це ти без своїх компаньйонок? — в’їдливо поцікавилась Ірка, біля якої випало сидіти за розкладним столом.
— А чого твоя свята трійця на парочку обернулась? — не дозволила собі наплювати собі в кашу Софійка.
— Ой, та там таке… Не твого ума діло, коротше! Серйозні діла! — засовалась на стільчику-розкладачці Завадчучка. І хутенько вбрала темні окуляри, щоб не видно було, як очі забігали.
— Та куди вже мені! — зневажливо пирхнула Софійка й демонстративно просокотіла через весь стіл: — Дмитрику, не подаси мені хліба?
Хліба їй подав якийсь старшокласник, примружено і, здасться, аж надто пильно вдивляючись у Софійчині очі (Ірка ревниво перехопила в нього скибочку й собі), але то вже було не суттєво.
Софійка вже твердо постановила, що вона і море, ну, хай іще Сашків камінчик — єдині справжні друзі на цьому узбережжі, і більше їй нікого не треба.
11. Феодосія
Друга-камінчика нанизала на складену удвоє нитку й таки почепила на шию (не фамільні коралі, покинуті вдома, однак теж не абищо: мало не курячий бог!). Побачив би Сашко — умер би від щастя!
Картину довершили тітоньчині Сніжанині гостинці: лазурові сумочка й черевички. Може, хтось вважає, що взувати на екскурсію лазурові черевички на підборах — нерозумно. Проте де ще буде нагода покрасуватись перед Кулаківським (хоч цей уже не важливий), Іваненком та Альбабаріном одночасно?
Правда, зараз ашників забрала Олена Гаврилівна. Виявляється, усіх вишнопільських школярів учителі розділили на групи, аби розвести по різних музеях.
— Вікторіє Кущ, ти будеш разом із 7-В! — за списком шикувала своїх Ліда Василівна.
— Ми уже восьмий! — почулись обурені вигуки.
— І в нас немає Вікторії Кущ!
— А Софійчина подружка Віта? — витріщила очі кураторка.
— Вона Терен! — засміялись, бо вже знали Вітине прізвище.
— А терен хіба не кущ? — відстоювала свою бездоганну професійну репутацію біологічка. — Словом, Віта з нашим сьом… восьмим «В» іде в краєзнавчий музей — один із найдавніших музеїв цього типу!
Тут уже ніхто не перечив. І Софійці, хоч як глибоко образилась на подругу, довелося стати поруч з нічийною Віку-кусею. Адже, як написано в «Маленькому принцові» (його Софійці ще в першому класі мама читала), ми відповідаємо за тих, кого приручили… Вони попрямували за рештою вешників.
Яка ж навколо краса! І все інакше: запахи, звуки, будинки, рослини… А пальми де? Невже вони тільки в Ялті? Люди цікаві: спокійні, вільні, в панамах, банданах, капелюхах та ще якихось чудернацьких головних уборах, деякі в купальниках просто на вулиці!.. Кажуть, це їх ще мало, а в кінці літа за відпочивальниками ніде голці впасти!
Навіть сонце й повітря напоєні екзотичними пахощами — не такі, як у Вишнополі! А набережна яка розкішна! Атракціони, розваги, карооке та інші дивовижі!.. Музика: від кожної точки своя, і кожен ту свою музику нахвалює!..
— Пахлава, нуга, хальва, рах-хат лукума!.. — звучить, ніби ще одна екзотична мелодія.
Софійка з Вітою, всупереч застереженням учительок, не втримались і придбали собі по отому, що почули першим: по цій, як її… пахлаві. А смачнюща ж яка, людоньки!.. Як мед, як дух, як пір’ячко! — сказала б Софійчина бабуся Ліна! Тим часом з інших яток уже гукали до них інші ласощі:
— Чебурекі-казінакі-люля-кеба-а-а-аб!
— Горячій кукурудзі! Чур-р-рч-ч-чхела!..
Дівчата закликали себе до економії і тонких талій, тож надалі мужньо долали спокуси.
А кіски он які дрібнюні комусь за гроші виплітають!
— Іро Завадчук, ти куди? — звереснула кураторка.
Ото вже Ірка-упирка: побігла домовлятись про нову зачіску! З чого там плести?
— Ну будь ла-а-аска! Я моментом діло, Лід Василівно!
— Я тобі покажу моментом діло! Загубишся — хто тебе тут знайде-впізнає, та ще й закосичену?
Не вийшло в хитрюги, так їй і треба!
А он башточка старовинна! Залишки якоїсь фортеці? Може, це і є та Ор-Капу чи Ферх Кермен, яку згадували на Турецьких валах?..
А ятки — з найнеймовірнішим крамом!.. Але… Мама просила гроші не дуже тринькати, отож купувати не поспішатиме. Ну, кому-кому, а Сашкові точно щось привезе. Бо й так, сердега, крім роботи, нічого не знає. Тобто щоб знав, як відмовлятись від таких поїздок!
Але головне — море! Море і ще раз море! Навіть коли не видно його за спорудами-деревами, воно шумить, пахне свіжістю і нагадує, що ось воно, золоте!
Скільки тут моделей корабликів! І величезні (такого й не довезеш!), і мініатюрні (дорогий, мабуть), й дрібні дешевенькі, і з вітрилами з черепашок!.. Ой, а якби — з пурпуровими вітрилами? На жаль, такі бувають лиш у романтичних історіях, тож не дивно, що їх немає на цих поличках… Проте очі не переставали шукати казки, а в голові крутилася думка: якби тако знайшла і придбала, то подарувала б кому? Сашкові? Той, ніде правди діти, наче грінівський Ґрей, завжди вміє угадати чи навіть передбачити її, Софійчині, бажання й делікатно-ненав’язливо їх виконати. І чому так буває: ніби Ґрей, а на принца зовсім не тягне, звичайнісінький буденний хлопець, хіба що очі красиві? До того ж, нащо дарувати пурпурові вітрила двієчнику, який не читав жодної книжки, тим паче — Олександра Ґріна?
…Пустельник Ґріна точно читав, і на принца дуже скидається, проте він — чужий, себто тітоньчин, Сніжанин принц, і Софійка ніколи не матиме права йому щось дарувати…