— Не забудьте купити ящик мінералки: Росава дуже багато п’є! — буркнула Софійка, якій ці розмови заважали спокійно збиратися в Половинчик. Вже й до Пустельника під’їжджає, росявка безсовісна!
Ох, краще б не встрявала в цю розмову! Бо дядько Сергій виголосив у відповідь несподівану ідею:
— До речі, ми могли б зустрітися з Росавою і після свят. А на Різдво годилося б і її прихопити в Половинчик, як гадаєш, Софійко? Село дає більше натхнення.
— А що, донечко? — вихопився й тато. — Хай би побачила місцеві звичаї, побула в сільській родині, розвіялася після міста!
— Спасибі, дядечку, спасибі, таточку!.. Проте я… вже визначилась із моїми друзями! І ми з бабусею обговорили все до дрібниць! Непередбачене тільки нашкодить!
— Рося нашкодить? — вигукнули в один голос тато й дядько. Ніби змовились!
— Розумію, що я не така чемна, працьовита й талановита, як ваша Росава… — Софійка ледве стримувала сльози. — Але я теж хочу відпочити!
— Все-все, закрили питання! — перший позадкував тато. — Я знаю, ти ще не звикла до нової товаришки, ще не полюбила її! Не варто підганяти подій, у вас усе ще складеться! Може, згодом, на Великдень…
— І вибач, що вліз у твої плани! — змилосердився Пустельник. — Справді, для Росі, може, важливіше погостювати в нас і побалакати про картини!
Хай забирають її собі! Всю! Хай удочерять і замінять нею Софійку! Тільки бодай у свято хай дадуть із нею спокій!
З Роською розв’язалось, уже легше. А що з гребенем? Узяти з собою? Залишити? Нащо було його підбирати на тих сходах? Самі клопоти з ним! Тягар якийсь на серці. Може, тихенько віднести його, де взяла?
Раптом, наче крізь туман, згадалась історія з Сашком (коли бачить цей гребінь, узагалі забуває про хлопця), і Софійка рішуче поклала згорток до сумки. Адже відколи з'ясувалося, що батьки й тітка з дядьком у село на Різдво не їдуть, слід бути обачнішою. Де певність, що мамі знову не спаде на думку порпатися в Софійчиній шафі? Ні, візьме гребеня з собою в Половинчик, а там життя покаже! Чого доброго, взагалі викине у Відьмин ставок! Вода до води, відьомство до відьомства!
Павлика й Ві-ку-ку зустріли на вишнопільському вокзалі. Пораділи! Як погарнішала Ві-ку-ку! А Павлик трохи витягнувся, схуд і став ще симпатичніший! Хоча, якщо порівнювати з Сашком… Тю, з якого це дива зібралася думати про Сашкову симпатичність?
Хлоп’ячі погляди на якусь мить підозріло схрестились. Але Павлик умить себе опанував і щиро усміхнувся Фадійчукові. Сашко відповів тим самим. Занадто швидко заприязнились. Аж нецікаво.
Тато поміг донести пакети з різними лакітками. Сніжана з мамою, спокутуючи вину, що не їдуть, наварили-накупили на цілу дивізію. Наче у Відьминому ставку риби не стало!
Павлик віз на гостинець бабусі Ліні й дідусеві Івану писану олійними фарбами картину, загорнуту в папір; Ві-ку-ку — ще гарячий пакунок з маминими пиріжками. Це якщо не рахувати ще гарячіших подорожніх новин, котрі вже зараз висипалися з її повненьких рожевих уст!
Навіть Сашко ніяково тулив під ногами картату сумку, а в ній щось утушковане газетами. Хоч газети й картаті сумки давно вже не модні. Втішає хіба те, що це явно не парфуми. Софійка насторожено принюхалась до своєї сумочки: сама від себе не чекала, що потягне Сашків новорічний подарунок у Половинчик! Не хотілося, щоб за її відсутності хтось, зазираючи до шафи, натрапив на ту нещасну коробку! Та й чомусь її шкода стало покидати саму! Тьху, знову Сашко! Треба зиркнути на гребеня, прихованого тут-таки в сумочці, — зразу вивітряться з голови усілякі дурниці! Або уважніше прислухатися до Ві-ку-кусиних історій.
Підійшов автобус на Половинчик, і тато не без полегкості запхнув галасливу юрбу в обшарпаний салон.
Компанія бадьоро вимахувала йому на прощання, поки Вишнопільський вокзал разом із татом не зник з очей.
Це вперше Софійка зустрічатиме Різдво майже як доросла. Це вперше від початку цього року вона хоч на кілька днів утече нарешті далеко-далеко від настирливої суперниці й позбудеться нав’язаних нею проблем!
21. Святковий вечір
У Половиннику всіх зустріли як рідних. І картину, і пиріжки прийняли з захватом.
А що риба в ставку таки ж не перевелась, дідусь не перестав рибалити і бабуся не розучилась пекти-варити, то зіткнулися з іншим клопотом. Що забрати зі столу, аби лишилося дванадцять страв?
Бабуся, віднісши в холодну веранду рибні котлети й запечені в сметані карасі, навіть просльозилася:
— Дванадцять не дванадцять, але ж колись і цибулину за окрему страву рахували! Це вам не оладки з жолудів чи липового листя, як за маминої молодості! Їсиш його, кажуть, а воно в роті, наче целофан, шелепає! Це не суп «кандьор Іванович», як мої тато величали і в якому крупина за крупиною ганялася з дубиною!.. Навіть не варена бараболя в лушпайках, якій у дитинстві тішилась я! Так тішилась, що, коли тато вертали з роботи, аж підстрибувала: «А вгадайте, що наші мамуня зварили!» Так і прозвали в сім’ї бараболю — вгадайкою!..
— Для чого ти, Ліно, сумної завела?.. — перервав дідусь.
Він заносив із кухні щось кругле, прикрите рушником.
— Таке вже в наших людей було життя: за паном гірко, за більшовиками — ще гірше! Давай ліпше цього стола хвалити й Бога молити, щоб і далі був такий самий! Глядіть краще, яка розкіш серед зими! Сашків гостинець!
Поставив таріль на стіл, величним рухом двома пальцями підняв рушника, і всі ахнули, побачивши щойно помитого лискучого… кавуна!
— Таку лагоминку до дванадцяти страв гріх не полічити! — проясніли бабусині очі. — Ще ніколи не їла на Різдво кавунів!
— Ге, а мій прадід Вишня, навпаки, розказував, що в їхній хаті кавун у Різдво — неодмінно! Прадід же садівник був, то вирощував і такі, що, в піску закопані, до Різдва долежували! Бессарабки звалися — ні від кого більше про них не чув. Казав, усі тільки й ждали, коли того кавуна розріжуть: коронна страва була!
— Де дістав? — зацікавилась діловита Ві-ку-ку. І, поки Сашко ніяковів, сама ж і відповіла: — Непоганого маєш директора!
— Це кращим працівникам дали як новорічний презент!.. — пояснив хлопець.
— Ти що, в сестер одібрав? — осудливо прошепотіла Софійка.
— Їм досить апельсинів і цукерок з подарункових наборів! — одрізав Фадійчук.
— Намалювати б його: на тлі засніженого вікна й новорічної галузки! — перевів на своє Пав-лик. — Молодець Сашко, здивував!
Ах, Софійки він уже й зовсім не ревнував!
— А й намалював би, синку! — Дідусь, у якого були тільки дочки, і Павлика, й Сашка сприймав як власних дітей. — Гарні картини в тебе! А цю купив би, щоб мені прадіда нагадувала!
— Ти ба’, як докупи складається, — хитренько пожартувала Ві-ку-ку. — Одні у вашім роду кавуни ростили, другі Кавунами звуться, а треті — в Різдво кавуни дарують!..
Софійку від тих слів наче вогнем обсипало.
— Годі базікати: он перша зірка до вечері кличе! — якимось не своїм од хвилювання голосом перевела на інше.
Всі зашуміли, беручи келихи з сяйливо-червоним кизиловим узваром.
Дзвеніли посудом, їли, хвалили страви, жартували. Дідусь ділився веселими родинними історіями. Знов реготалися. Тільки Сашко й Софійка ще довго не сміли глянути одне на одного. І чого, чого, чого?! Ну, що такого сказала ця проноза Ві-ку-ку?!
22. Колядка
Щаслива юрба колядників дзвінко перекочувалась од хати до хати. Між половинчицькими дітьми, з бабусиною вишитою торбою через плече, убрані в Павликові маски-костюми, озброєні дідусевими історіями про те, як біля багатших хат вони, хлопчаки, перевдягались у кожушки навиворіт і колядували по другому разу, ходили Софійка, Сашко, Віта і Павлик.
Ось-ось минатимуть Відьмин ставок. Софійка вже зараз намагається непомітно відстати. Аби зробити єдину прикру справу за все гостювання, за всі ці гарні два дні. Софійка відщібнула сумочку і глипнула на гребінь: ох, як різко потягло на сон!.. Атож, уночі трохи не вдалося виспатись: хлопці з дідусем у вітальні сопли, як після купелі, а вони з бабусею і Ві-ку-ку просекретничали мало не цілу ніч. Балакали про все і про всіх, завели й про русалок. Тільки не все могла сказати Софійка, хоч і дуже хотіла. Хто розповість, що бачив русалку, накличе нещастя!..