Тю з цією бабою Валею! Думала, справді щось цінне скаже!
— Нічого, я його, дорогенького, перевиховаю! Потрохи, потрохи, він і повірить, що обох люблю порівну, змириться! І сам без Росавки не зможе, бо така ж мила дівчинка!
Баба Валя відсунула недопиту чашку й заквапилась до дверей:
— Добре, що ти мені про Фантика нагадала! Знов думає, мабуть, що забула про нього! Піду свого нявчика заспокою, помазаю!
«Ох, краще б ви заспокоїли не нявчика, а нявку, тобто мавку-русалку, яку пригріли в хаті!» — мовчки докоряла Софійка, виводячи стару в коридор.
27. Нові курйози
Не встигла замкнути двері за бабою Валею, знову задзвонили.
— Софко, привіт! — на порозі… Кулаківський!
Це вперше він у її домі! Його прихід ошелешив більше, ніж поява змій у підвалі. Не знала, що робити: прикривати посинілу щоку, бігти переодягати кофту чи визбирувати розкидані речі?
Але тільки мить. Бо згадала, що хлопця так тягне до їхнього будинку.
— Привіт! — Запросити до своєї кімнати чи до кухні? Ой, на кухні ж недопиті чаї! — Проходь до кімнати!
— Вдома? — Хлопець кивнув у бік Росьчиної квартири.
— Ні, десь ганяє.
— Але ж там хтось наче є? — наставляв вуха.
— То баба Валя з котом говорить. Ну, що сталося?
— Повний облом і натуральний капець!!!
— Сідай і розказуй! — поспіхом прийняла з канапи купу свіжовипраної білизни.
— Фінал! Гаплик! Завал! — Вад гепнувся на меблю, не виявивши жодної цікавості ні до Софійчиної щоки, ні до безладу.
— Роська провалилася в ополонку і її привалило вербами? — Знала, що не з її, Софійчиним, щастям чекати аж такої події, проте якось треба ж цього Ромео повернути до життя!
— Нє, до цього не дійшло! Хоч із нашої здибанки вона випарувалась!
— Не втямлю: Росяниця перейшла з твердого й рідкого в газоподібний стан?
— Софко, благаю, не жени вумняк! — скривився Вадим. — Я ж до тебе не контрольну здувати прийшов, а як до друга!
Оте «як до друга» подіяло магічно, Софійка вмовкла і приготувалася ловити кожне Вадове слово.
Ох же й невчасно задзвонив у цю мить телефон!
— Софійко, нарешті! Твій мобільний весь час недоступний! Це впросився у шефа з кабінету!
Ось тобі: то нічого, а то оберемками. Це телефонував… Сашко! Сашко, до якого й сама вже третій день марно пробує додзвонитись і до якого сьогодні сама збиралася піти!
— Сашку, бігом кажи, що маєш: я зараз дуже-дуже зайнята!
— Ммм… Як поживає Чорнобілка?
Ясно: хоче запросити на побачення й не зважується!
— Чудово поживає! То що?
— А… Ростик?
— Гуляє з мамою.
— Твій корефан? — Вадим із кімнати. — Везуча! Він до тебе хоч клеїться, робить під’їзди — не те що моя свистулька!
Ще бракувало Сашкові почути голос Кулаківського!
— Сашку, вибач, будь ласка! Я… я тобі передзвоню!
— Але ти не додзвонишся!
— А й справді… Я сьогодні підійду до тебе на точку!
— Стривай, ще хвилинку!..
— Десь за годинку жди!
— Перекажи, що Роськи йому все одно не дістати! — Хоч би Вадим замовк!
— Усе, я не можу говорити! До зустрічі! — поклала слухавку. Таке її щастя: колись через Сашка зривалися побачення з Вадом, тепер навпаки!
З важким серцем повернулась до кімнати.
— Слу-у-ухай, хто це тебе кумарно так забєцав? — Хлопець устиг завважити Софійчиного портрета з лілеями.
— Павлик один… У таборі.
— Нормальо-о-ок! Софко, а він не міг би такого самого і з Роськи забомбашити, га? Для мене? За таке я геть і на бабки розродився б!
— Ні, не міг би!
— Ревнуєш? — прискалив око під своїм шаленим чубом. — Підсів я на неї, Софко, так підсів! Утріскався по вуха, як прибацаний!
— То що з твоєю здибанкою?
— Ага, короче! Я ж виманив у батяні лексуса, хтів з ним підвалити до одного пасажира на колядку! У нього й компаха достойна підібралась! Добазарились про стрілу, там туди-сюди, тири-пири, тралі-валі, підрулив і жду, а вона мені — есемеску! Типу «сьогодні не можу», поїхала як би по свої речі!
«По свій гребінь у Половинчик!»— подумки продовжила Софійка, проте слухала далі.
— Прикинь, а я на тачці! Як центровий на цілий Вишнопіль і як останній лох! Дурно перед старим гнувся, він же дав колеса з умовою, що це — вперше і востаннє! Вже хоч би ти побачила, який я був крутий! От западло, так западло!
— Тільки й горя! Зустрінетесь наступного разу, прикатаєш на одинадцятому! Тим більше, її тепер не сушить — менше питиме, дешевше обійдеться.
— Зустрінемось, кажеш? — Вадим нашорошено вбирав кроки на сходах і перейшов на шепіт: — Ану, глянь у вічко: вона чи не вона?
У дверях цокотів ключ: повернулися мама з братиком.
— Ну, то я пошурував? — підвівся мовби й неохоче, але й з надією таки зустріти в під’їзді її.
— Шуруй, коли так! — узялася проводити. — Світлину зроби!
— О, забув сказати! — Кулаківський уже за порогом. — Усі ж фотки тю-тю!
— Себто як?!
— Бобик здох! Пропали, одним словом! Той вилупок, якому здав на друк, загробив! Усі кадри з Роською чорні, як мазут!
— Ой!..
— Та ти, Соф, не розкисай! — помітив Софійчине розчарування й пожалів її. — Розстроїлась, аж оно щоку рознесло! — помітив нарешті й це. — Я для твого екстрасенса ще наклацаю! — І перейшов на шепіт: — Наче хтось іде! Може, вона, га, Соф? Ну, покедово!
28. У глибокій засаді
— Фіко! Фіко! — Ростик випручувався з маминих рук і тягнувся до сестри.
— До тебе приходив твій Кулаківський? — допитувалась зацікавлена мама.
«Твій»… Аби ж то! Неуважно погладила братиків чубчик, неуважно підтвердила мамині здогади. І попленталась у свою кімнату. Зараз чим-скоріш одягнеться — і до Сашка. Розповісти про все Фадійчукові? Накличе нещастя? А що жахливіше може трапитись? Однак де гарантія, що їй повірить навіть Сашко? Перепитував же за того клятого гребеня, мовби підозрював у чомусь… Ні, Сашко повірить, мусить повірити!
У під’їзді вловила гірко-солодкий, трохи трав’яний аромат Росьчиних парфумів (парфуми в тієї річкової видри, звісно, теж поза конкурсом!). Біля виходу аромат з’єднався з запахом Вадимових цигарок. Отже, таки зустрілись!
Та он же вони, у внутрішньому кутку дворища! Росяниця воссідає на ще не просохлій від недавніх дощів гойдалці. Ба, сидіння застелено модним Вадовим шарфом, хоч русалці мокре — як Софійці бабусина лежанка! Вадим, як вірний паж, колише гойдалку і щось принижено канючить у повелительки. Наче не Софійці тільки що плакався в жилетку! Теж іще парочка: Мартин і Одарочка!
Гордо їх проминула, мужньо пронісши до воріт важкий Росавчин погляд.
До Сашка, до Сашка, до Сашка!
Сашка на місці не було. «Поза зоною», — пояснив мобільний. Ні, Роська своєї чорної справи зробити ще не встигла б: її вчасно перехопив Кулаківський. Та й навряд чи після попередньої пригоди Фадійчук їй повірить.
Мабуть, ще тільки добирається з фірми.
Пронизувана гострими січневими вітрами (щойно ж було тихо!), постояла ще хвилин сорок.
«Поза зоною», «Поза зоною», «Поза зоною», — торочив мобільний. До нього додому не піде нізащо! Уже раз ходила. Досить і цих принижень, що є!
Нема? Що ж, іще півгодинки. «Якби Сашко побачив зараз ці танці на крижаному протязі, назвав би її не водяною, а вітровою русалкою!» — намагалася жартувати сама з собою.
Нема. Так, ще п’ять хвилин — і піде, бо відморозить носа й хвору щоку!
…Нема! Вона ж ясно й чітко сказала йому, що прийде на точку!..
Ну, гаразд, ще десять, і ні секунди більше!