Сутеніло, а Сашко продовжував бути «поза зоною». Зате схвильована мама вже зуміла видзвонити доньку і завалити розпитуваннями й проханнями вертатись у таку холоднечу додому.
А що лишалось?
Удома не хотілось нікого бачити й чути. Як завше в таких випадках, залізла до шафи й зачинилася.
Вона мала б залазити сюди вже з Росавиною світлиною… І цю битву програно. Підліснячка обставила її з усіх боків. У Софійки немає шансів, немає з ким порадитися: тітонька Сніжана ще зранку попередила, що після роботи вчитиметься в Росяниці костоправства. Павлик і Ві-ку-ку теж устигли захопитись ідеальною русалкою, від них помочі не жди. Сашко? А де він і хто він Софійці, зрештою?
На дівчинку напала така безпросвітна зневіра, що не хотілось навіть… навіть викидатися з вікна.
Там же, у шафі, й задрімала.
Її розбудив стривожений тато. На диво, прокинувшись, відчула в собі приплив такої рішучості! І визріле невідь-звідки — це її, шафина поміч! — рішення: набратись терпіння й діждати слушної миті!
Софійка дочекається свого часу! Просто вона затамувала подих і спостерігає! Вона в засідці. В підпіллі.
29. Свіжі відкриття
Про змій розказала татові лише тоді, коли взяла з нього клятву, що проти ночі в підвал не полізе, хай завтра.
А завтра — до школи!.. Хоча, звісно, ніщо добре Софійку там не чекало. Королевою і шкільних буднів залишалася Росава Підлісняк. На тлі сірої хляпавиці за вікнами її сліпучо-білий светрик нагадував, що тривають зимові святки, і ще яскравіше відтінював смарагдово-зелені очі, які мовби уже обіцяли майбутню весну. Химерний, тонкої роботи гребінь у темному блискучому волоссі будив спогади про щедроти осені. А соковитий, шовковий, як зарошені червневі трави, з домішкою серпневого цикадного дзвону голос пахнув розкішним літом. Як завжди чемна і скромна, Росяниця за канікули мовби ще посвіжішала і ще міцніше притягала палкі закохані погляди. Ця водяниця, звісно, обскакала всіх і в навчанні. На уроках отримувала єдині зауваження: вчителі ніяк не могли второпати, чому така розумна дівчинка завжди пише слова «дощ», «річка», «море», «вода», «криниця» з великої літери.
Кулаківський дуже схуд і зробився ще стрункіший. Сяйливий чуб трохи потьмянів (певно, від безнадії), і Софійка зловила себе на тому, що дивиться на того чуба майже спокійно. Без хвилювання вдивлялась тепер і у Вадимові колись такі шалено-прекрасні очі. Мирно зауважила й те, що любовні страждання додали тим очам глибини та якоїсь задушевності, котрі досі там і не ночували.
Дмитрик був такий самий ввічливий, хоч ледве стримував свою радість від початку нової навчальної чверті. І радість та — Софійка розуміла — ішла не тільки від зустрічі з алгеброю. Більше того — мужньо розуміла й це — навіть не од зустрічі з нею, Софійкою. О, Софійка розгадала й тактику своєї ворогині щодо нещасного Іваненка! Максимальна стриманість, один-два ніби ненавмисні погляди в Дмитрів бік, часом білозуба, чисто дружня усмішка — і жодних кроків назустріч. Знає, нечисть, що йому дівоча напрасливість не до смаку!
Не зразу згадала, що є в їхньому 7-В Ірка Завадчук. Не відразу помітила, що її бобрик давно відріс і сьогодні рясно стирчав задерикуватим густим дикобразом. Не скоро завважила навіть те, що пасма того дикобраза були різнобарвні.
Здається, це називається колоруванням, але кому воно, крім самої Ірки, тепер цікаве?
Трохи більше впадати в очі стала хіба Ліда Василівна: ще сильніше накульгувала. До розтягненого сухожилля вчепилось якесь запалення. Бідолашна! Навіть їй перебування в Білокрилівському лісі того злощасного грудневого дня вилазить боком!
Єдине, що додавало натхнення, — це думка, що тут, у школі, Софійка не просто так: вона в засідці. Власне, це й помогло пережити початок нового календарного року.
А вдома вже чекала новина. У підвалі, виявляється, не гадюки! Вужі! Жовтогарячі вушка лише у них! Тато сміявся, що баба Валя надто довго живе у місті, має діло тільки з Фантиком і не впізнала вужа! Зате пригадала, начебто вуж — це муж, до заміжжя!
— Вужі чи не вужі, — од хвилювання мама навіть скопіювала бабусину Лінину інтонацію, — але де вони взялись у нашому підвалі, ще й серед зими?
На що всевіда тато нічого певного відповісти не зміг.
— Я все одно їх боюся! До підвалу тепер ані руш! — тут мама точно висловила й Софійчині відчуття.
Однак на серці трохи відлягло, і дівчинка, домучивши домашнє завдання, перед сном наважилась вийти на нічний балкон. До чорного неба мов пришпилено срібний ріжок місяця. Спадає чи росте? Завжди плутається у цьому! Життя змусило Софійку добре познайомитись тільки з повнею.
Опустила погляд на вулицю. Безсердечного легковажного Сашка о цій порі там навряд чи зустріне, але… Але можна бодай позгадувати, як колись геть і ховалась від хлопця, бо він чекав її — отамо, на повороті — до нескінченності…
Як це зветься: мріяти про минуле? Поки уявляла, що було б, якби тоді до Сашка вона все-таки вийшла, рипнули двері на сусідньому балконі.
Софійка завмерла й присіла. Тепер вона справді в засаді.
У щілину їй видно, як на балкон виходить Росава. З розпущеним волоссям, недбало, по-домашньому заткнутим гребенем, в ажурній бабиній шалі, вона, як ніколи, схожа на русалку, царицю всіх земних вод. Кімнатне електричне світло творило круг дівчини містичний ореол.
Чимось заклопотана, Підліснячка навіть не роззирнулася. Дивилась тільки на небо. На місяць. «Місяць — то їхнє сонце!» — згадала десь почуте. Звісно, темні справи робляться в темряві, уночі, при зорях і місяці.
Довгенько стояла мовчки, Софійка аж змерзла. І аж здригнулась, коли Росава несподівано заговорила:
— Ти, місяцю молодий, на тобі хрест золотий!
Як ти ростеш, прибуваєш, так щоб росло-прибувало й кохання до мене рожденого, хрещеного, молитвеного Олександра!
Ог-г-го, заявочки! Софійка аж отерпла від такого нахабства! А ще якийсь моторошний переляк огорнув тіло, тож вона отерпла подвійно.
Потім Росяниця звернулася до зірок, які раптом заблимали на небосхилі:
— Ви, зорі-зоряниці, вас на небі три сестриці: одна нудна, друга привітна, а третя печальна. Беріть голки і шпильки, горове каміння, бийте його і печіть, паліть і нудіть; не дайте йому ні спать, ні лежать, ні їсти, ні пити, ні других любити. Тягніть рожденого, хрещеного і молитвеного Олександра до народженої нехрещеної Росави!
Трохи постояла мовчки. Вдивлялась не так у небо, як десь у себе. Тоді розвернулась і, нечутно зачинивши за собою двері, пішла з балкона.
Софійка ж, виждавши, поки вийдуть зашпори, ватяними ногами теж подибала в кімнату. Вуста ж, мов риба, що хапає останнє повітря, повторювали одне й те ж: «Я в засаді, в засаді, в засаді!»… Замість «в засаді», мимоволі виривалося «в досаді, в досаді, в досаді».
30. Білокрилівські страшилки
Не провчились і кількох тижнів, а вже серед купи уроків та домашніх вправ Ліда Василівна вклинила й завдання на класну годину. Розшукати легенди про походження назви їхнього міста, вишнопільських кутків, лісів та річок. Дмитрик трохи бурчав: що може знати приїжджий? А для Софійки такі завдання — за виграшки: не алгебра ж!
Дідусеву розповідь про бога Вішну та козака Вишню, головних засновників Вишнополя, знає напам’ять. Цікаво, що дідусь Іван знає про Кам’янку й Білокрилівський ліс?
Тільки-но збиралася телефонувати йому на мобільний, аж дідусь на порозі! Над’їхав провідати, свіженької рибки привіз!
— Чогось вартісного про походження назви річки й лісу не можу згадати, — відповів на онуччині причіпки, — але якби там побродив, розглянувся, то, може, щось би й придумав!
— Ходімо, дідусю, ходімо! — застрибала й заплескала в долоні.
— А риба в Кам’янці водиться? — примружився сивочолий жартівник.