У зв’язку з учительчиною недугою класну годину кілька разів переносили. Вчора ж Ліда Василівна бадьоро увійшла до них перед алгеброю — без палички! — й весело сповістила:
— Виховна година «Вишнопільські легенди» буде!
Всі радісно загули: мабуть, не так від передчуття виховної години, як від учительчиного бравого вигляду. До Софійки вона підійшла окремо й тихенько шепнула:
— Така вдячна твоїй Сніжані Іванівні! Золоті в неї руки, дитино!
Це ще більше надихнуло Софійку. Бо ж і так багато надій покладала на цю виховну. Єдиний урок, де може обскакати Росаву! Адже новеньких Дмитра й Росяницю від завдання вирішено таки звільнити як людей немісцевих.
До того ж Софійка ще має деяку таємну зброю! Отож вислухавши всі нудотні варіації про вишню, котра виросла серед поля, і про грецьке місто-«поліс», у якому росло багато вишневих дерев, про кам’янисте дно річки, про качок, орлів і лебедів з білими крильми, підвелася нарешті й собі.
Спершу, для «підігріву», жартівлива дідусева історія про бога Вішну й відбиток його підошви. Потім — розповідь про неймовірно сильного козака Вишню, якого ні куля не брала, ні шабля не рубала і який з води виходив сухий, а з вогню — мокрий. Відчула на собі пильний кинджальний погляд Росяниці. Передбачає, відьма, що далі піде про декого з Вишниних нащадків!
А може… Може, просто впізнала свою магію? Жовту? Синю? Часову? Леле, та це ж не просто дідусева побрехенька, як вважала раніше! Софійчин пращур володів надприродними чи, як мовить Сніжана, саме глибинно природними здібностями! Господи, то родинні перекази про те, що козак Вишня дивовижним чином утік з турецької темниці, коли всі замки зостались цілими, тільки на стіні була намальована козацька чайка, — правда? Намалював — і поплив! Як це воно… ага — імітативна магія! Он від кого тітоньці перейшло унікальне вміння!
— Дякуємо, Софійко! — повернув до тями вчительчин голос. — Ти так цікаво розповіла, що хочеться слухати ще і ще!
— О, я не все розповіла, Лідо Василівно! — спохопилася. — У Білокрилівському лісі є колонія чорногузів, або, по-науковому, лелек білих звичайних.
— Та ти що?! — вражено хитала головою Ліда Василівна, коли Софійка змалювала свої відвідини чорногузячого царства. — Ти неодмінно мусиш організувати нам туди екскурсію! Адже насамперед ми повинні знати…
— …свій рідний край! — завчено продовжили учні.
— Ми ж, семикласники, досі вдячні тобі, Софійко, що здійснили тоді лижний похід, правда?
Всі, крім Вадима, схвально загули: справді вдячні!
— І не менш вдячні будемо за екскурсію до бузькових поселень! Вони вже десь починають прилітати!.. Діти, хочете, правда?
— Правда, правда! — загули ще прихильніше. Вадим, який тепер, аби зайвий раз бачити Роську, був готовий куди завгодно, кричав найгучніше:
— Давайте, відпадна буде тусня!
Почувалася переможницею. Вперше за багато днів клас забув про новеньку і хвалив її, Софійку. Тепер зосталося тільки завдати удару самій суперниці.
— А ще знаю одну легенду, яка частково може пояснити назву річки Кам’янки!
— Розкажи! — зашумів клас.
Тепер найгучнішою була Ірка: вона будь-якою ціною хотіла підкреслити, що в цю мить не Росава є фавориткою класу.
— Бо кругом неї на камінні любили сидіти русалки! Колись один юнак часто гуляв берегами… — боялася глянути в Росьчин бік, але й так відчувала, що Підліснячка то блідла, то червоніла, то зеленіла від злості. — І якось просто з каменя до нього стрибнула русалка.
«Замкни свої губи-губища!..» — ніби аж чула німе Росьчине послання. Але від цього язик розв’язувався ще більше:
— «Тала, тала, бух, бух, на камені дух, дух!» — співала й витанцьовувала русалка перед юнаком. А тоді стала йому в коханні освідчуватись.
По класові прокотився глузливий смішок.
— «Полюбила я тебе, красний парубче!» — Софійка імітувала Росявчин голос.
«Замкни свої очі-очища!» — аж шипіло-парувало з боку Підліснячки.
Софійка й справді примружилася, мов перед стрибком у воду:
— Русалка та була струнка, мов очеретинка. Очі — як два зелені озерця! Волосся темнюще, довжелезне, по коліна! Заколоте найтоншої різьби… кістяним гребенем!
Семикласники розгублено перезирнулись. На Росяницю схожа!..
— Як почула, що він кохає тільки свою дівчину (трішки фантазії не завадить, це ж легенда!), — кинулась — кинулася каменюкою у воду! — (А це вже й не зовсім фантазія, впізнаєш, Росавко, недавній обвал?) — І відтоді річку прозвали Кам’янкою!
Чуючи, як у голові каламутиться, а горло пересихає, Софійка з останніх сил прохрипіла головне:
— Відтоді, кажуть, русалка час від часу оживає, переселяється у людський світ і мститься… Особливо хлопцям, яких змушує в себе закохуватися… За колишню… образу!..
Софійка безсило зсунулася за парту. Всі сиділи як паралізовані. Почали ніби з Кам’янки, скінчили ніби однокласницею! Школярі не зважувались і глянути в Росавин бік. Першою отямилась учителька:
— Що ж, Софійка отримує найвищий бал! Погодьмося, що вона сьогодні була найкраща!
Всі поопускали очі, найнижче — Дмитрик. Ніхто не перечив.
39. Реванш
— …До дзвінка ще є трохи часу. Але, звичайно, після Софійки навряд чи можна додати щось нове! — Ліда Василівна зібралась уже підвести підсумки.
— Можна й мені поділитися легендами про походження тутешніх назв? — висяювала чемністю і скромністю Росава. Ніби не її щойно було розмазано по стінці!
— Ти, Росю? Але ж… Де Вишнопіль, а де Полтава…
— Мені баба Валя розповіла! Дещо я в музейному архіві читала!
Підліснячка гордо вийшла насеред класу, виструнчилася, чарівно усміхнулась і почала:
— Прикро, але здебільшого люди схильні все міряти своїм куценьким розумом. Чується їм у назві річки слово «камінь», отже, треба придумати якусь кам’яну русалку, при цьому з русалки бажано зробити ідіотку, а людського хлопця подати як супермена. Є Білокрилівський ліс — прив’язати до його назви колонію чорногузів, яка, до речі, поселилась у ньому всього два століття тому і, між іншим, є далеко не білокрила.
Присутні насторожились іще більше. Схоже, тепер камінчики полетіли у протилежний городець!
— Зветься місто Вишнопіль — то давайте придумаєм до нього козака Вишню, якого зроблено з вогнетривкого матеріалу чи пінопласту, через те він у вогні не горить, ще й у воді не тоне, а малює по темничній стіні кораблики й ними випливає!..
Але ж про кораблики Софійка вголос не казала! Та клас уже сміявся і не зважав на праведне Софійчине обурення.
— Так примітивно мислити — це як обмалювати вишеньками реферат про письменника Остапа Вишню! — била далі Росава.
Усі знов поопускали очі, бо била таки в точку: якраз Софійка — недавня головна класна художниця — оздобила реферат про класика-гумориста блискучими соковитими вишнями. Хотіла мисливськими усмішками, та потім збагнула, що розтягнуті уста виглядатимуть не надто ефектно, і… Зрештою, а що робити, коли в їхньому сьомому класі, як навмисне, вся література — про хлопців і для хлопців? «Захар Беркут», «Сагайдачний», «Климко», «Айвенго», «Пригоди Гуллівера», «Тарас Бульба» перекази про Робіна Гуда, билини про Муромця, навіть ліричні «Гуси-лебеді летять»! Дівчатам хоч повісся! От і шукала шпаринки для розради! Тоді всім подобалось, а тепер, бач!..
Але ж Росава тоді з ними не вчилась, не могла того бачити!
— Якщо йти за цим примітивом, тоді уявіть, чим довелося б оформляти реферат про Тичину? Про Сосюру? Про Рильського, врешті-решт?
Клас уявив і вже відверто реготав. Супилась тільки Ірка, але теж, мабуть, з останніх сил. Ліда Василівна вже хотіла підвищити голос, але Рося дала раду сама:
— От я й хочу сказати: варто бачити не форму, а суть! А суть завжди набагато глибша, ніж здатен сягнути приземлений погляд. Так і з назвами. Все починалося з чого? З води! Вода — ось головна очищувальна сила! Священне джерело всього сущого! Найкращий провідник інформації! Люди селилися біля річки, потім за її назвою іменували й своє поселення! Так от, первісно річка звалась аж ніяк не Кам’янкою!