Діти — остання фортеця останньої вірності!.. Хоча хтозна, хтозна… Тепер уже нікому не можна по-справжньому довіряти!
Ще зовсім недавно Софійка відмовляла Завадчучку від плану «Б». Тепер зателефонувала і запросила терміново уточнити деталі.
— Між іншим, ти можеш прихопити завтра до школи яку-небудь перуку? — запитала перед тим, як покласти слухавку.
— Що, міль повибивала в твоїх бабських мичках залисини?
— А що їй лишалося після того, як догризла твою єдину мозкову звивину?
— Тобі яку: чорну, білу, шатен, каштан чи баклажан? — змилостивилась нарешті Ірка.
— Каштани й баклажани можуть прийнятись тільки на такій угноєній косметикою лисині, як твоя! Мені ж давай таке, щоб менше впадало в очі!
— Ніколи не впадає в очі якраз натуральний колір твого волосся! Гаразд, підшукаю, що тебе зробить бодай трохи схожою на сучасну дівку!
Що ж, на жаль, справжніх друзів не існує, і це вже доконаний факт.
Зате не перевелися військові союзники.
41. План «б»
Дія знов буде у спортивній роздягалці. Шкода, звісно, що Росьчиної ганьби не побачать хлопці.
Але те, що її свідками стануть дівчата, — вже пів-діла. Піде розголос, як брехня по селу!
Пункти плану прості. Завадчучка прикидається, що забула спортивне взуття, й вишиває по роздягалці у своїх новеньких шпильках. Софійка перевдягається, балансуючи на лавці. Росьчині фірмові адидасики про всяк випадок заздалегідь вилучаються з пакета. За батарею на їхнє місце завбачливо укидаються загорнуті в газету кимось давно покинуті кеди. Вичікується момент, коли Роська зостається в шкарпетках і…
— Ай! — дефілюючи туди-сюди, Ірка, ну, треба ж такого, дуже ненароком зачіплюється шпилькою за Росьчину шкарпетку.
— А-а-ай! — це Софійка в ту ж саму мить незграбно похитнулась на лавці й — треба ж такого! — падає просто на Роську, зваливши її на підлогу.
— Що таке? — більшість дівчачих облич здивовано повертаються в бік оказії.
— Ай! Ай! Ай! — Ірка, нібито визволяючи шпильку, нехотячи прориває нею дірку в шкарпетці. Ну, ніяк не відчіплюється! Приросла до неї, чи що?
— А-а-а-а-а-ай! — чимдуж репетує і Софійка (все має відбуватись якнайголосніше): адже, падаючи, вона геть придавила Роську і хоче звестися, з усієї сили чіпляючись за Підліснячку.
— Ой! Ой-ой-ой! — це вже верещить і сама Роська, бо руки й живіт їй з усіх сил давить Софія, а між пальці ніг уп’ялося щось гостре й болюче.
Дівчата з цікавістю стежать за малою купою.
— Ай! — Ірка мусить допомагати собі руками.
Може, хоч пазурі впораються з тією шкарпетиною? Та легше здерти луску з риби!
Софійка тільки мовчки сопе: вона знає Росьчину силу і відчуває, що зараз відлетить у куток. Скоріше б уже Ірка!..
— Єс! — це Ірчин знак, що справу зроблено.
Софійка має протриматись іще бодай кілька секунд: не дати змоги русалці прикрити свою ганьбу, а дівчатам, навпаки, дати можливість тією ганьбою помилуватись.
Але тієї ж миті Росава відштовхує Софійку вбік і зривається на рівні. Софійка боляче вдаряється головою і вкривається ногами. Та встигає зиркнути на Росині ступні. Всі роблять те саме, бо ще не забули недавньої підозрілої соромливості новенької однокласниці.
— Клас-с-с! Де загоряла? В солярії чи в Анталії? Пагністі — лакуєш чи поліруєш? — захоплено споглядали чарівну Росьчину ніжку.
Трясця твої ребра!.. Не те що перетинок — жодного прищика чи хоч маленького мозольчика! Нігті — ідеальної форми, рожеві, блискучі! А золотиста засмага — мовби щойно з моря (якого Софійка не бачила).
Може, й відповіла б, та враз усі обличчя повернулись до Ірчиних шпильок:
— Упс-с-с! Ти що, й поверх взуття робиш педикюр?
Леле, у Завадчучки поверх замшевого носка були причеплені… накладні нігті! Довгі, лаковані, інкрустовані камінчиками!..
Ірка сама втупилась у свої модельні чобітки й не могла вийти з дива.
— Дівки, я випадаю в осад! — гепнулася котрась на лавку й гучно зареготала.
А потім іржали всі. Давлячись, дівчата штовхали одна одну ліктями й показували… на Софійку!
Ех, чому Софійка не страус, а навколо не Сахара? Чому вона не камбала, а навколо — не морське дно? Чому вона не…
Шкарпетки на ній перетлілі, стоптані, в суцільних діромахах!.. Шкарпетки, які, готуючись до плану «Б», зумисне вдягла сьогодні новісінькі!
— Я… У мене… Це неправда! Це все вона, русалка драговинна! — стягувала з себе смердюче ганчір’я і жбурляла ним у кляту Підліснячку.
— Та Роська наче ж не діставала до твоїх ніг! — кинув хтось із дівчат.
— Дівки, тихіше, не чіпайте її! — Роська глузливо-чемно і точно копіювала Ірчину інтонацію з останнього пункту плану «А». — Значить, сталось так у людини, буває! Значить, є причини!
Що ж, принаймні цього не бачили хлопці!..
42. План «в»
До кінця шкільного дня не зважувалась ні підвести голови, ні сказати бодай слово. Боялася зустрітись навіть з Ірчиними очима. Добре-бо розуміла: поразка руйнує і найміцніші військові спілки.
Тільки на останньому уроці зібралась на силі й написала Вадові давно задуману есемеску: «Є розмова. Стрічаємось після школи біля акації». Коли ж Вадим озирнувся і згідливо кивнув (цей не потратиться на есемеску-відповідь), на душі трохи попустило: до нього її сьогоднішня ганьба ще не дійшла.
У найтемніших барвах виклала новину про майбутнє Росьчине побачення.
— Кокнутись можна! Це повний абзац! — у розпачі вхопився Кулаківський за свою руду чуприну. — Я до неї з усією, можна сказати, душею, з усіма манатками, з усім баблом! А вона, соска засмоктана, так мене підставила, так розвела! І що вона в тому… Сашкові знайшла, ти скажи?
— От якраз це й пропоную дізнатись! Як дивишся на те, щоб завтра… прослідкувати за ними?
Ні, Софійка не збирається опускатись до принизливого стеження чи сцени ревнощів. Їй просто цікаво знати межу людського лицемірства.
— А це негаліма мисля! — прояснів хлопець. — Колись далі, що надумала?
— Сподіваюсь, твого ласкуса вона так і не бачила? — Софійка здійснювала план.
— Не ласкуса, а лексуса! Найкрутіша марка! Це тобі навіть не якийсь занюханий джип! Туркестан ти! Село неасфальтоване! — незлобливо дорікнув Кулаківський.
Софійку й справді не цікавила різниця між, як його, лексусом і занюханим джипом. Її хвилювало інше.
— То Роська його не бачила?
— На жаль, ні!
— От і чудово! Якого він кольору?
— Мокрий асфальт!
— Он куди пішов асфальт із неасфальтованого села! — пожартувала й повернулась до діла: — Добре, що не дуже примітний! Вікна затемнені?
— Законно! Крім переднього, звісно!
— Годиться… А темні окуляри?
— Фірми «Полароїд»: із наворотами! Зійдуть?
— Чудово! Отже, завтра о пів на першу під’їдь ним до зупинки! Ждатиму там.
— Але мій фазе як зробить у гаражі шмон… Ех, щось намутю йому. Або й так, без дозволу вирулю! Коротше, добазарились!
— Тільки ж… не спізнюйся, бо…
— Раз сказав, то сказав! Залізно!
43. Новий удар хвостом
Цього разу Вадове слово і справді виявилось залізним. О пів на першу його авто м’яко загальмувало на умовленому місці. Софійка відчинила дверцята й плюхнулась на сидіння поруч.
— Ей, що за нагляк? Циганки мені бракувало! — Хлопець уже зібрався випихати її з машини.
Тьху! Забула попередити, що вона буде в чорній перуці.
— Конспірація, чув про таке? — поправила зачіску. — Ану, поверни до мене свій фейсик!