— Добре, а скажи… Як тобі вдалося провчити нас з Іркою? Тоді, в роздягалці! Я ж удома знову мала нормальні шкарпетки! Признатись, я тоді була впевнена, що в тебе між пальцями — перетинки…
— Ну, це моя справа! А щодо Ірчиного несподіваного манікюру поверх чобіт і твоїх раптових дірок… Тобі Сніжана казала, що є така собі сіра магія?
— Мистецтво керувати чужою волею?
— Атож! Я просто змусила всіх побачити те, що мені хотілось! Мані, по-теперішньому гіпноз. Ростислав, наприклад, освоїв його за кілька днів!
Софійка замислилась і дуже хотіла спитати, що іще з побаченого ними було маною, а що — реальністю? Але не зважилась.
Пахтіла алича, цвіли вишні, жаб’яче кумкання набирало сили, а дві дівчини, дві красуні (одна з них про це не знала) ніяк не могли скінчити розмови й розійтись по своїх квартирах.
58. Сповідь
«Росавка виїхала назад у Полтаву, до своїх примирених батьків…»
Софійка писала Віті листа. Тепер-бо зовсім по-іншому дивилась на подружчине захоплення Підліснячкою, тепер була, можна сказати, її однодумницею.
«Тато вранці ходив у підвал по картоплю і звідти приніс новину: вужі зникли! Пустельник же, який розмовляв з бабусею по телефону про Сергійка і який потім подзвонив нам…»— Тьху, ну й довжелецьке речення! — «…сказав, що і в їхніх погребах-підвалах немає тепер цих… цих мудрих тваринок». Написала, а тоді згадала, що Ві-ку-ку, здається, не була в курсі вужевої епопеї. Ой, не в курсі вона ще й про Сергійка, але нічого, вона прозірлива і зрозуміє правильно!
Написати б про щось… духовне, чи як. Ага. «Росавка навчила тітоньку Сніжану дуже багатьох методів зцілення, а дядькові Сергію додала родзинок у його авторський стиль». Софійка зітерла крапку, поставлену її власною непроханою сльозою, і дописала: «Шкода, не встигла навчити мене…»
І раптом задумалась. Не встигла навчити? Лікування й малярства — так. Але чогось іншого?
Насамперед — нового ставлення до людей. Як там тітонька розказувала? Кожен має в собі таємні, приховані можливості, про які й не здогадується! Якби володів ними, не потрібно було б на світі операцій, антибіотиків, уколів! Дехто ж мовби не чує талантів і мудрості бодай у звичних колядках-щедрівках і твердить, що вся культура прийшла аж із новою вірою, що наші дохристиянські предки ходили на чотирьох і їли сире м'ясо!.. А чого вартий, наприклад, обряд накликання дощу! Та й узагалі, що ми знаємо про колишнє, навіть про звичайні на перший погляд дитячі примовки?
Навчила придивлятися до свого міста й околиць, до Кам’янки, до всього навкруг. О, варто буде Ліді Василівні подати ідею піти всім класом, а краще — школою порозчищати кам’янські береги від сміття! Вчителька радо погодиться, а посадити на річці крин і сама запропонує!
Навчила прислухатися до мови. Це ж описати — жодного листа не вистачить! Хай Ві-ку-ку спробує дослідити назву бодай Леськовичів. 0, вона знайде багато чого нового, такого, що ховається в словах од поверхового погляду!..
Навчила — нарешті! — цінувати Сашка. І не тільки за гарні очі (бо ж і сам він нічого, так виріс!)! Бо як не цінувати хлопця, котрий давно по-засвоював справжні істини?! Господи, його ж не взяли навіть Росьчині замовляння! Недавно запитала Сашка:
— Але ж я сама чула, як вона тебе причаровувала! Отже, не подіяло?
Відповів, як завжди, неповторно і дотепно:
— А може, просто перекинулось на того, хто в цей час випадково був десь поруч і все те чув?
Натякає, що Софійка стояла на сусідньому балконі й місяць та зоряниці причарували його, родженого-хрещеного, саме до… Утім, може й на кого іншого натякає!
Навіть той його портрет, який — Ві-ку-ку пам’ятає — Рося малювала тоді в Половиннику, виявляється, тішив його не красою авторки, а надією, що його попросить для себе Софійка! Правда, він сказав «одна дівчина», може, про кого іншого? Хотів, мовляв, щоб у неї був його портрет так само, як у його портфелі — портрет тієї дівчини.
А хто ж, як не Роська, так гарно обламав Кулаківського? Не тільки облагородила його високими почуттями, а ще й показала йому, задаваці, що таки є дівчата, які не по його діамантово-порцеляново-скутеро-лексусних фірмових зубах!
Та й навіть Завадчучка! Хіба до Росави Софійка могла щодня так щиро стрічати Ірку, освіжаючи її бадьорим запитанням: «Як справи у твоїх мишачих хвостиків? Ще дриґаються?» І чути навзаєм також неперевершене: «Переказують вітання твоїм заповстяним патлам а-ля шістдесяті!»
Ет, що казати! Свою ж любу Ві-ку-кусю Софійка почала любити вдвічі більше! І за чарівний голос, і за незаздрісну великодушну натуру, і за… Кажуть, по-справжньому люблять не за щось? Отже, Софійка, крім переліченого вище, любить Віту і просто так!
Он скількох речей навчила її Росава! А ще подарувала на згадку… гребеня! Тепер у Софійки три старовинні, коштовні й надзвичайно дорогі серцю речі: коралове намисто (тітонька хвалилася, що в день Софійчиного народження урочисто передасть коралі наступній нареченій нашого роду), Казимирів медальйон (його Софійка вручить колись молодшому Сергієві) й Росавин гребінь!
Софійка не знайшла нічого путящого на подарунок Росавці, але та запевнила, що й не треба. Хіба що, каже, Софійка про неї напише книжку! «Але ж хіба я спроможуся на таке, як думаєш, дорога Віто?»
На завершення — тисяча поцілунків, привітання родичам і замку, а ще — Павликові!
59. День народження
Святковий для всіх (бо ж вихідний!) і особливий для Софійки день почався есемескою від Кулаківського: «Дуй униз, треба побазарити». Софійка бігом кинулася шукати святкову кофту, а мама переполохалась, що вже гості, а гуска в яблуках не домліла, а салат з оливок та кукурудзи не заправлений майонезом.
Утім, у лісі ніщо не здохло: було б дивно, якби Вадим згадав про Софійчині іменини. Він прийшов понарікати на долю!
— Прикинь, і давить мене, і глючить, і ламає! їй у тій Полтаві, може, й лафа, уже з кимось, може, й мутить, а я… Один розхлебтую цю заваруху! Додзвонитись не можу, бо Роська, свистулька безсердечна, труби не бере! їй перпендикулярно, а того й не втикає, що без неї мені самому — труба!
Оце ж так, а Рося обіцяла, що йому скоро полегшає!
— Ох, Вадиме, страждай і терпи, бо чим тобі ще зарадити?
— Знаєш, ти єдиний нормальний друган у моєму затюканому житті! — Кулаківський зітхнув і вдячно заглянув у Софійчині очі.
О, вже! Йому вже легшає!
— Ходімо в кафешку, чогось похаваєм, бо я ще й не снідав!
«Хавати» — чи не від «хавава» з русалчиної пісні? «Я ж тебе хавава» — це, мабуть, «з’їм»!
— То що, Соф? Підемо знайдем якусь тусовку?
Мусила вкотре відмовитись. По-перше, сьогодні такий день (Вадові не скаже, бо наче натяк на гостинець), що не до тусовок. По-друге, може, Сашко прийде? По-третє, удома ждала в паніці мама, треба її заспокоїти і допомогти на кухні. По-четверте… А не хотілося їй нікуди йти з Вадимом! Не хотілось, і край!..
— Ну, як хоч! Бо я таки піду десь бахну пивасика! — махнув рукою Вадим. — Чи додому погнати? Може, стара вже щось зварганила. — І додав на прощання: — Знаєш, покіпішував тут перед тобою, і попустило!
— От і гаразд! Потім буде ще краще! — усміхнулася Софійка й побігла додому.
Вдома розривався телефон. Пан Гарбуз? Ну, цей точно не може знати про Софійчине свято! Він і не знав, бо казав про інше:
— Уяви собі, Софійко, на камені в Білокрилівському лісі знову з’явилась русалка! Ти ж так хотіла побачити! В оригіналі! При нагоді підем, подивишся!
— Охоче! — Справді, хотілось відвідати заповітний камінь.
— Чудеса, чудеса, кажу вам, бо її точно перед цим не було! — Як тоді зникненню, пан Віктор не міг надивуватися русалчиному поверненню.
Ой, він же неспроста подзвонив! Бо це вітання! Вітання від русалки Росавки!