— А на перший погляд вам три тисячі й не даси! — іноді в Софійки прокидалось велике почуття гумору.
Дідок засміявся і під’їхав ближче.
— Я-то й справді молодший, а от цей ліс, ця білокрилівська культура!.. Кожну вільну часину тут броджу і ніколи з порожніми руками не вертаюсь, ніколи не вертаюсь!
— Ви — музейник? Археолог?
— На жаль, ні! Точніше, непрофесійний музейник-археолог. Так би мовити, любитель. Краєзнавець місцевий. Може, читали в газетах дослідницькі замітки такого собі пана Віктора Гарбуза?
— Гарбуза? Щось пригадую! А в мене дядько Сергій, а тепер і тітонька — на прізвище Кавун! Ми часом не родичі? — перевершила себе в дотепності. — Ви б ще з моїм дідусем Ягодою познайомились, він теж любить виводити цікаві теорії про минуле!
— Бо хтось же мусить досліджувати колишнє, якщо наші музейники та археологи тільки й знають, що скаржитись на нестачу коштів! Та ця ж білокрилівська культура — унікальна, такої ніде нема, ніде більш нема! В іншій державі створили б на її основі науково-дослідні інститути й туристичні центри! — продовжував чоловік. — А в нас…
— Ну, Білокрилівський ліс я бачу, але де ж культура? — встряв у розмову й Сашко. Не надто мудре питання, але воно й Софійку дуже цікавило.
— А ось і вона, ось! — Дідок вихопив з-під снігу череп’яного кружечка з дірочкою всередині. — Будь ласка, старовинне прясельце! Чіпляли його на веретено, до прядки, щоб нитку переважувало! Погляньте, з узорами!
Пан Віктор зішкріб нігтем залишки землі й листя, і на прясельці проступили хвильки та ромбики. Діти завмерли: відколи немає того, хто це робив, а річ — ось вона! Війни, катаклізми, вік… Скільки вона пам’ятає! Найдавніші речі, які вони з Сашком бачили досі, — Катрусині стрічки чи Казимірів медальйон, а тут!..
Відчуття карколомніше, ніж від лету з гори на лижах: мовби війнуло подихом віків.
— А ви питаєте, що загубив? — переможно розвів руками дідок. — Пізнаєш це диво — на все життя заразишся вірусом пошуку! Це лиш квіточки: тут і не таке знаходив, ой не таке! У мене вже не квартира — склад білокрилівської старовини! Глянути на камінь з їхнім тотемом — русалкою — хочете?
— Дуже! — гукнула Софійка, бо ж туди і намірилась.
Але вгорі на них чекав ще один сюрприз: русалка власного персоною! На скелі стояла Росяниця Підлісняк у найпримітнішому з усіх бачених Софійкою спортивних костюмчиків. У найкрасивішій зеленій шапочці, з-під якої виглядав краєчок кістяного гребеня та звисала густюща коса. Стояла і з цілком невинним виглядом поправляла кріплення своїх супермодних пластикових лиж, на фантастичній зелені яких поблискувала назва найкрутішої фірми.
— Софійко? Яка щаслива несподіванка! — хлюпнула гарячим шоколадом.
— Пр-р-ривіт, — Софійка крізь зуби.
— А це біля тебе?..
— Сашко, — холодно представила хлопця. — І краєзнавець Віктор Гарбуз! Ну, все, у нас тут спра…
— Приємно познайомитись! Я — Рося Підлісняк! — Росавина усмішка сяйнула ще білосніжніше. — Ви, пане Вікторе, умієте зазирати в глиб століть? Можна сказати, мандрівник у часі?
— Трохи є, трохи є! — Дідусь розквіт і зашарівся, відчувши однодумицю.
— Страшенно цікаво! — атакувала Рося. Та погляд її став ще зеленіший, коли зупинився на Фадійчукові. — А ти, значить, Сашко? Гідне ім'я для такого сильного хлопця!
— Дя… дякую! — незвичний до компліментів, Сашко аж заточився на лижах.
Знайшла сильного!
Рося ж не відводила від нього очей і сумно-замріяно зітхнула:
— У ваш час… тобто у наш… сильних чоловіків не густо!
— Спасибі на доброму слові, дитино, спасибі! — квітував і пахнув пан Віктор. Хоч Рося при цьому дивилась — ще й дуже пильно! — ох, не на нього.
— Але ж ти його вперше бачиш! — не втрималася від легкої шпильки у Росавин бік.
Рося відповідала замислено, так і не одриваючи погляду від хлоп’яка:
— Ні, тебе, Сашку, я вже бачила над Кам'янкою: отам, біля мосту. Бродив із жердиною вздовж річки, такий зосереджений, що й не помічав, як я за тобою стежу! А в день карнавалу ти стояв під вікнами нашого біологічного кабінету…
— Де ж той камінь, пане Вікторе? — Сашко, паленіючи від надмірної уваги, різко перевів на інше.
— Так-так, діти, ходіть-но сюди!
Чоловік рушив до знайомого вже Софійці каменя. Позмітав сніг, дістав з нагрудної кишені окуляри й насадив на носа…
— Гм! Нічогісінько не розумію… Нічогісінько не розумію! Камінь той самий… Але де… де русалка?!
«Оно біля вас!» — глузливо подумала Софійка і наштовхнулась на грізний, мов кинджальний блиск, Росавин позирк. «Замкни губи-губища…»!
— Скільки благав наших достойників, високих мужів од науки перевезти його до музею!!! Русалка була отут! Ту то був хвіст!.. Гм, і немає ж слідів шліфування! Ага, ось! — Пан Віктор показав на єдину смужку. — Лишилась тільки лінія, що позначала воду! Дивно, дуже дивно!
— Ви певні, що той малюнок справді давній? Може, він стерся від снігу й дощів? — дивувався Сашко.
— Чи я певен? Та йому біля трьох тисяч років! — аж образився їхній новий знайомий. — Білокрилівці вірили в русалок, понавидумували їх і лісових, і річкових, і польових — усяких! Тобі смішно, дитино? — докірливо глипнув на Росяницю, яка хіхікнула при слові «понавидумували». — Я знаходив їхні статуетки. А ця, на камені, була, гадаю, одна з головних богинь!
— А чому ця культура зветься білокрилською? — запитала Софійка. — До чого тут білі крила?
— Культуру називають за місцем першої знахідки! Ніхто вже не скаже, як звались ті люди ні справді, ніхто не скаже!
Росяниця лукаво усміхнулась і вже мовби зі бралась заперечити.
— Підвищення і близькість річки вказують на те, що це місце було в них жертовником, — продовжував краєзнавець.
Але тут обізвався Сашко:
— Ви балакайте собі, а я з'їжджу донизу, пошукаю лілей!
— Лілеї? — спохопилась Росава і помчала навздогінці. — Зажди! Я знаю, я бачила, де вони є!
— Але ж вона була, була, була тут! — хапався за голову пан Гарбуз. — У мене ж і фотографія десь є з тим наскельним зображенням! Археологам доводиться стикатися з містикою мало не щодня, мало не щодня!
Мабуть, він і далі розповідав би щось цікаве, але завважив Софійчину неуважність.
— Що ж, пригоду з каменем візьму на мушку, а зараз — до своїх пряселець!
— Ми з вами ще неодмінно побачимось! — пом’якшила прощання Софійка.
Дідок же подибав у глиб лісу.
Софійці й справді вже було не до нього. Вона, зціпивши зуби, дивилась услід стрункій і спритній постаті. Їздить же, зараза, наче… не русалка, а… повітруля якась! Літає — не їздить! Повітруля наздоганяла Сашка — її, Софійчину, останню майже приватну власність…
13. Невдала розмова
Самотньо стояла на вершині.
«І цей зник, повіявся! Як той безсовісний і зрадливий Вадим-дим!» — зітхаючи, потягла носом: навіть тут їй мариться запах його цигарок! Дожилася, долюбилася, називається!
За хвилину з-за іншого боку гори виборсалась неоковирна істота. Безпомічно спирається на палиці, а лижі роз’їжджаються в різні боки — ну, корова на льоду, та й годі!
— Чор-р-рт! Ратиці, блін, відкину на такій здибанці! — бурчала істота… найкоханішим у світі голосом.
— Вадиме, ти?!!
Невже покинув свій інтернет і нарешті вволив Софійчину мрію про спільну лижну прогулянку?
— Софко?! — й собі здивувався Кулаківський. — Роська й тебе сюди затарабанила?
Ах, он воно що! Роська! Це заради тієї відьми нещасний опустився до лижних ретро-забавок! А коли вона, Софійка, запрошувала!..
— Ні, я з Сашком! — відповіла якнайнезалежніше.
— А, це з тим… та мовчу-мовчу! — Кулаківський заточився, але вчасно підперся палицями. — Тільки щось не бачу його з тобою! Оно внизу мою Роську охмуряє! Ух, якби не ці ідіотські протези, натовк би тому додикові гризло! Реально показав би, як чужих подруг відбивати!..