Звісно, мама не знала і того, що хлопчина й опісля щоразу приходив до її кімнати, сідав у крісло й дивився на неї. Тільки не пив кави, бо Ні пити, ні їсти вже просто не міг. Наступного ранку Марія пожбурила філіжанкою Гонораті в голову. Цим припинила раз і назавжди своє кавування. Напевно, з тяжкої туги за сином.
28. Причина
— Тепер ви задоволені, панно? — Завтрашній повернувся до Софійки. Затремтів, захлипав і нарешті гірко заридав. Надворі тієї ж миті заклекотіла достигла за довгий спекотний день гроза.
Софійка обхопила привида за плечі й не знала, чим утішити:
— Все буде гаразд, милий Казимире!
— Що гаразд, Софі? Нічого не гаразд!
— Не плачте! Я впевнена, Марія Фіртич… Дашківська потім глибоко шкодувала, що так обминала вас своєю увагою!
— Я навіть не знаю, як склалось її життя після від’їзду в Польщу!
— Хочете, ми напишемо туди листа? Ви знаєте тамтешню адресу? Я завтра ж принесу папір і ручку!
Завтрашній трохи заспокоївся. Але сльози ще текли по його блідих щоках.
— Ну, годі! — витерла ті ефемерні сльози своїм носовичком. — Повірте, мама вас любила!
— Досить, люба Софі! — Хлопчина звівся на рівні. — Я-бо знаю, що не любила. Нітрохи не любила! В тому й уся трагедія: вона не любила й не хотіла мене! Ніхто не ждав мене в цьому світі. Я не мав народитись! Ви знаєте, яке це горе — бути нелюбою дитиною?..
Софійка не знала.
— Саме це причина всіх моїх нещасть, саме тому вештаюсь у шкурі привида! Лякаю людей і себе самого!.. Я — мов те нікому не потрібне деревце на башточці!..
Гроза теж припинилась, і Софійка згадала, що давно має бути в таборі. Попросила провести Її донизу.
— Проте листа ми все ж напишемо: це ви файно придумали! — ледь-ледь усміхнувся на прощання.
Напишуть, якщо панич так цього бажає.
Бігла навпрошки, тому встигла вскочити у палату якраз перед своїм, уже рідним, «НатАлінО-ляДашІлонаРитом». Виявляється, усі десь перечікували грозу, тож прийшли зі ставка лиш тепер. Зненацька обступили Софійку:
— Як твоє здоров’я?
Здоров’я як здоров’я, чом це вони питають? Ах, нога! Справді, нога! Болить, що ж їй іще лишається? З такою-бо раною!..
29. На етюдах
Пощастило, як у казці! Павлик умовив Любу Савівну повести його на етюди до замку. І запитав, чи не хоче й Софійка випробувати свої художні таланти.
Алла Іванівна дуже ввічливо запитала, чи у вчительки малювання всі вдома, якщо не боїться після тієї пригоди рушати до замку. Та відповіла, що до «Місячних сонат» звикла, а нічого поганого від привида ніхто не зазнавав.
На радощах Софійка забула мольберта. Гречно відмовилась від Павликових пропозицій і сказала, що, поки вони малюватимуть, поблукає довкола. Сама ж тихенько відімкнула балконні двері й шаснула всередину.
— Панна принесла конверта? — зустрів її Завтрашній.
І пам’ятає ж!..
Що ж, якщо причандалля для малювання вона могла не взяти, то письмове приладдя, звичайно ж, прихопила.
Завтрашній переклав польською завбачливо складену Софійкою чернетку. Поки натужно виводив літери (рука геть відвикла!), дівчинка двічі виходила надвір перед очі художників. Люба Савівна теж знудилася за етюдами на природі і малювала з насолодою, тож Софійки не дуже-то й пильнували.
Ян-Казимир наполіг, щоб у кінці, постскриптумом, додати й таку фразу: «…Досі перед очима той день, коли Марія з Тадеушем назавжди покидали замок. Тадеуш вдягнений у чорний дорожній плащ. На Марії — золотиста сукня, оздоблена хутром. Вони сідають у своє авто (на той час Дашківські вже мали й машину), яким доїдуть до залізничної станції в Лукашах. Тадеуш озирається, наче хоче запам’ятати все. Марія голосно, якось аж сердито, наказує швидше рушати».
Отже, сьогодні вирушить до Польщі тоненьке, але дуже зболене послання. Мовляв, так і так, досліджуємо історію Леськовичівського замку, що досі височіє в селі. У зв’язку з цим розшукуємо нащадків панів Дашківських. Що знаєте, повідомте на адресу таку-то в місті Вишнополі. З поміткою: «Для Софійки».
— Приємно бачити вас таким радісним! — співчутливо глянула на просвітлілого Завтрашнього.
— Так бардзо складно все виклали! — аж підстрибував хлоп’як. — Панна — диво! Та й мій постскриптум гарний! Ця лірична замальовка з матінкою в білій сукенці!..
— В білій? Ви ж казали: в золотистій!
— Ну, а я ж про що? В золотистій, звісно! Я не міг сказати білій! Білих і не любила вона! Пояснювала, що білі сукні їй нагадують якісь бридкі хлопські сорочки з країни її дитинства.
Атож, хутко Маруся Фіртик виросла зі своєї справжньої шкури! Полиняла, мов змія! Трохи згодом уже Софійка розповідатиме одну казочку. А поки що, здається, настав час відкрити правду: про ту Маріїну загадкову країну. Зараз-зараз! Ось тільки ще раз покажеться на очі пейзажистам. І занотує в блокнотику ще одну фразу: «Матінка в білій сукенці».
30. Кучеряві папірці та вовчі лапки
Пейзажі — і в Люби Савівни, і в Павлика — вийшли такими гарними, що в Софійки аж руки засвербіли від бажання й собі так малювати. Лиш одним, теж симпатичним, етюдиком Павлик був незадоволений. Уже хотів викинути, як Софійка попросила замальовку для себе. О, до шафи полізе не з порожніми руками!
Хай повертаються до табору, а Софійка ще забіжить на пошту, вкине листа. Ні-ні, то нічого, що запізниться на обід!
Тепер не дбала про конспірацію: навряд чи працівники зв’язку утнуть по-польськи. Поштарка ж, наклеюючи марки, навпаки, підозріливо обдивилась конверт.
— Доцю, хіба в наш час ще пишуть так кучеряво? — запитала в Софійки.
— То я, тьотю, так старалась, щоб польські літери були схожіші! — залепетала.
— Ну, я розумію, що це закордонний: але ж такий почерк?! — не вгавала пронозлива жіночка. — Це мені щось нагадує… А-а-а! Здається, в дідовій хаті на горищі схожі папірці валяються! Мої дідо писарем працювали, доцю! В замковій економії, там, де ото щоночі блукає прив… де ото башточки й алейки! Дідо були запасливі: все, що пани викидали, додому стягували. То я частину попалила, а трохи позоставалось… Отака точно каліграфія, їй-богу!
— Ой тьотю, а як би мені ті папірці побачити? — аж застрибала від нетерпіння.
— Що ж, якось приходь сюди — принесу!
— А… — Софійка згадала казкового вовка, який, поклавши одну лапку, намірявся покласти й другу. — А мені до тієї хати можна? Разом із вами, звичайно!
— Гм… Хіба ж тебе, доцю, з табору відпустять?
— Відпустять, відпустять!
— Ну, якщо тобі так хочеться… Гм, польська мова… Якби й мої до навчання такі охочі! Зайдеш завтра ввечері по мене додому: оно, третя хата, сині вугли!
— А… а сьогодні можна?
…Коли вовчик поклав на воза і четверту лапку, йому ввічливо дали відсіч…
— А картоплю, доцю, хто ниньки за мене копатиме? А біля худоби хто повправляється? — докірливо усміхнулась поштарка.
Ох, того завтра ще спробуй діждати!
31. Коронний номер
Знову телефонувала Вадові. Уже приготувалась до звичного «поза зоною», як…
— Алло?
Леле! Його голос! Дивно, як, почувши, не впала з високої металевої драбини!
— Альо?! Хто це? — наполягав коханий голос.
— Е… я… е-е… Софійка!.. — гарячково відімкнула телефон.
Світ поплив перед очима й покотився десь у безвість. Людоньки, це був він! Він! Він! Він!
Як вона перелякалась, як незграбно відповідала! Як різко обірвала зв’язок!