— Що, запала вже на того бомжика? Щось не можу вдуплити, чим же він тебе купив? Дірявими штаньми чи допотопною мобілкою?
— Сашко — мій друг! З дитинства! — мусила вступитися за Фадійчука.
— А я хто? Мені, прикинь, западло бути в прольоті! Я, знаєш, крутіший і навороченіший за того здихлика! Хочеш, куплю тобі на лотку якогось хавчика? Пачку чіпсів? Чи коробку цукерок? Чи…
— …віддаси мені гроші за коралі? — ляпнула й одразу пошкодувала.
— Ах, ти так? — зиркнув з-під чуба. І вже готовий був іти геть, але зупинило благальне Софійчине:
— Вибач, я не хотіла!!!
— А якщо не хотіла, то плюнь на ту висюльку! Плюнь і розітри!
— Гаразд! Я вже плюнула!.. — промимрила жалібно.
— Та й стара моя питає постійно, чого не приходить та проноза, що прокляття зняла. Підсіла на тебе, відьмачка! Коротше, якщо ти до мене щось маєш, то приходь сьогодні о сьомій під нашу акацію!
Вадим поспішив уперед, а Софійка зосталась посеред осінньої алеї приголомшена і з повною душею золотого листя.
«Нашу акацію»?..
63. На порозі перевтілення
Коли Софійка остаточно змучилась, вибираючи вбрання на сьогоднішній вечір, у двері подзвонили.
Сашко влетів до кімнати з широко розплющеними очима:
— Збирайся! Ідемо! Мій шеф у справах проїжджає сьогодні через Леськовичі! Туди й назад! Я домовився, щоб нас підкинув! І магнітофона з записом «Сонати» позичив! На батарейках, не треба й розетки! Бери коробочку і вперед!
— Зачекай, але… Я не можу сьогодні… В мене важлива…
— Якщо немає кому посидіти з Ростиком — прихопимо з собою! Я попередив шефа, що в тебе може бути дитина!
— Але…
— Що є важливішим за визволення нещасного? Ти ж тільки про це й мріяла!
— Стривай, ти ще не все знаєш…
— Розкажеш дорогою! Шеф чекає унизу в машині!
— А… а ми встигнемо до сьомої? До пів на сьому?
— Встигнемо, встигнемо! Біжім!
Сашко встановив магнітофон у кутку Ганниної кімнати. Софійка повимітала з шафи павутиння й пил.
— Прошу дуже Софі не перестаратись: там є цінні думки! — не то жартував, не то ридав Дашківський.
Обоє розуміли його стан. Адже нарешті настало те, чого чекав століття.
— Ну, ще тиждень-другий я міг би пождати… — Привид швидко закліпав. — Бо якось так раптово…
— Тримайтеся, друже! — Сашко прикидався незворушним. — Усе буде гаразд!
— Ви певні, що хочете цього, Казимире?! — не витримала Софійка й кинулась до Завтрашнього. Хапала його в обійми, а він танув у неї під руками. Цілувала в щоки, але на вустах — лиш солоний присмак…
Вони плакали обоє: дівчинка і напівпрозора тінь. Метались, тягнулись одне до одного, і здалеку могло здатись, наче вони танцюють. Тим паче, що тепла й сумна мелодія вже заполонила кімнату: Сашко ввімкнув магнітофон.
— Годі, Софійко, годі… моя хороша! — Сашків голос теж зрадливо тремтів.
Бідолашний, він же не відає всієї правди, він же не знає, чим обернеться для нього Софійчин план!!!
— Сашку!!! — Це вперше озвалась до нього так ніжно, так сердечно. — Сашку!.. — сама не помітила, як на мить притулилась і до нього, як цьомнула в запалу щоку.
— Ти чого? — спалахнув од зворушення й несподіванки.
Як сказати? Ні, вже що буде:
— Казимире, пора до шафи! Гучніше музику!
Мелодія розливалась і справді наче розривала серця. Вона вирувала, і панувала, і вбивала, і воскрешала!
Коли нарешті втихла, то Софійці здалось, що і її вже розмело на порошинки.
Не дивно, що від Яна-Казимира взагалі нічого не зосталось. Бо ж хіба звались Яном-Казимиром ті пилинки, що дівчинка мітелочкою змахнула зі стінок? Дбайливо зсипала до паперового пакетика (в поліетилені ще задихнеться) і, не закриваючи його, заховала в коробочку від парфумів.
У шафі зоставалась тільки самотня привидова, чи пак Софійчина, мобілка. Не зважилась її взяти. Може, колись… від нього ще пролунає дзвінок?.. І медальйон. Його таки забере, на згадку!
— Здається, все… — Притулила коробочку до грудей і… поволі зсунулась на дірявий паркет.
— Вимкни вже ту музику… — ще спромоглась махнути рукою. Бо світ ніби й досі коливався у такт мелодії.
64. Чергова несподіванка
Отямилась від плюскоту води.
— Нарешті! — Сашко хлюпав їй в обличчя водою з якоїсь колби. — Добре, хоч дощ учора пройшов: з-під ринви начерпав!.. Як ти?
— Нормально… А де… Казимир?.. — і вмовкла, зауваживши в руках коробочку від маминих парфумів.
Отже, сталось. Вигляд коробочки відразу повернув до тями.
Тепер якось перемістити її в Сашка. Розчинити у колбі? Навряд чи забажає випити дощової води. Якби все не так раптово, то підготувалась би, прихопила із дому пляшку мінеральної. Чи бодай усе гарненько втовкмачила б йому.
Бо зараз навряд чи Сашко здатний її зрозуміти.
Далеко від дороги почулися сигнали авто.
— Шеф гукає! Вперед! — потяг дівчину до виходу.
— Давай… хоч попрощаємось…
— Навіщо нам прощатись, коли ми зараз удвох їдемо до Вишнополя?
— Із цим замком… із… Прости мені!..
Вхопила Сашка за комір, на мить рвонула його до себе… Після сьогоднішнього поцілунка він, певно, сподівався чогось подібного… Натомість різким рухом вона запхала коробку хлопцеві за пазуху, в останню секунду відкривши її. От тепер усе! Казимирова душа повинна злитись із Сашковим серцем…
— Отже, до машини? — запитала отетерілого Фадійчука.
Але той лиш перелякано мацав свої груди і живіт. Сорочка на ньому надималась і купчилась, наче перед злетом. Перевтілення — це й справді непросто!
— Що ти мені підкинула? — заойкав.
— Що зі мною? Куди я попав? — пролунав із Сашка ще один голос.
Господи, невже все закінчиться звичайним роздвоєнням особистості? Невже від сьогодні нещасний говоритиме двома голосами?!.
Але з-під Сашкового одягу вже випручувався… Дашківський!
— Матка Боска, панно Софі! — Привид аж охрип від шоку. — Нащо ви мене так пом’яли?
Завтрашній набув своїх попередніх форм, хоч продовжував фиркати й обтріпуватись. Лиш страшенна блідість його обличчя тепер виказувала пережите.
— Казимире??? — в унісон прокричали Сашко й Софійка.
Той обвів друзів повеселілими очима.
— Як мовила моя нянька, що се було, що сі стало? — спромігся на жарт. — Пам’ятаю точно, що розмістився в коробці. Спочатку — тісно, потім — наче так і треба… Але тоді мене кинули в щось чуже! Прошу дуже, я ледве вирвався!..
— Як? Хіба ви не повинні підселитись у Сашка? — дивувалась.
— Не зважайте, Завтрашній! — усміхнувся й Сашко. — Це Софійка після того, як зомліла, ще не прийшла до тями! Вона переплутала мене з…
— Ні, я нічого не маю проти: Сашкова душа справді велика, самовіддана й містка! Сашкова душа світла! — виправдовувався привид. — Але ж явно не моя!..
Вдалині знову посигналило авто.
— їдемо? Чи спробуємо ще раз загнати Казимирів дух до коробки? Нам же треба відвезти його до справжнього власника! — запитав хлоп’як.
— Даруйте, але я волів би… трошки побути на повітрі: оговтатись, поміркувати… Якщо ви не заперечуєте, звісно…
— Тоді ми вирушаємо! — Софійка зовсім не проти була покинути це зачароване місце. — Я вдома дещо обмізкую… Коли що — ключі від балкона маємо, а мобілка — в шафі! До скорої зустрічі!
65. Нові підозри
Ледве встигли до машини: Сашків начальник уже починав гніватись і хотів рушати.
— Я звик, що ти, як правило, дотримуєш слова! — дорікнув підопічному.
Добре, що вдома якраз була тільки Сніжана. Сиділа з малим: батьки пішли в гості. Вона все пояснила на свій лад: