— У нашої Софійки — побачення.
Ой леле! Побачення! А вже пів на восьму! Поки вскочила у святкового костюма, поки добігла до заповітного місця… Звичайно, там уже нікого не було! Вадим — не Сашко. Він до безконечності не чекатиме. Гордий. Це Софійка зосталася ні з чим! І все через того Фадійчука!
Але чого не врахувала? Чому так ганебно помилилась із тим перевтіленням?..
— Я ще пам’ятаю тебе в цих чобітках! — Тітонька, намагаючись утішити племінницю, дістала з шафи старе взуття. — А незабаром їх носитиме Ростик! — Сніжана пригорнула напівсонного малюка.
Невже?.. Ні, ні і ще раз ні! Софійка замахала руками й заплющила очі. Ростик? Ні! Мало які чоботи бувають на світі?! Тітонька понесла вкладати малого, а Софійка все не погоджувалась із новим відкриттям. Адже якщо речі в шафі мають сенс, то всі фотографії теж красномовно вказують на їхню родину…
«Так» — підтвердила газета, на яку випадково тицьнула пальцем.
Ні! І намисто, в якому колись виходила заміж Софійчина, а отже, й Ростикова мама…
Ні! Ні! І коробочка від парфумів… І навіть те поїдене шмаття — належало теж комусь із їхнього роду…
Ні! Ні! Ні! їх заливали сусіди… У мами є біла сукня… Софійка до певної міри — Ростикова гувернантка…
Але вона зовсім не зобов’язана доводити до кінця справу з Дашківським! Вона взагалі вже не поткнеться ніколи до Леськовичів! Подумаєш: якийсь привид мучитиметься в замку чи й зовсім зникне з лиця землі!..
Та й цілком допустимо, що Ростик любитиме алгебру! Хоч ніхто з їхньої родини не має симпатії до цієї науки… І тато в них — не гладкий!.. Правда, недавно мама дорікала, ніби він уже починає поправлятись…
— Це поки ти вдома була, — тато відмовив. — А тепер знову завдяки твоїм зошитам доведеться на духовний харч переходити.
Імена? Тато зветься Славик, брат — Ростик… Святослав і Ростислав: нічогісінько спільного!!!
Ні! Ні! Ні!..
66. Два викриття
Софійка так любить братика! Вона зовсім не бажає міняти його юну шестимісячну — хай і вредненьку — вдачу на жодну іншу!
Що ж робити? — гарячково шукала відповіді, бовтаючи ложкою в супові. Коли ж висьорбала чашку живлющого рятівного чаю, думки трохи прояснились.
А коли баба Валя цього ранку прийшла забирати малого до себе, ще жахніша думка пронизала дівчинку. Баба — відродження прародички Гонорати, яка заповзялася знищити нове втілення Казимира! Слід було йти в атаку. Виклично зупинилась перед бабою.
— Ану, признайтесь: ви ж таки приховуєте щось про той Леськівський замок?
— Е-е-е… Дитино, та що ти таке видумуєш? — невинно закліпала сусідка.
— С-с-софійко, с-с-схаменис-с-сь! — благально шипіла мама.
— Або ви кажете зараз самі, й ми мовчатимем, або я викрию вас перед усім будинком!
— Але ж, дитинко…
— Софіє!!! — вигукнула мама вже загрозливо.
— Кажіть, бо Ростика вам більше не бачити, як власних вух!
— Ну, все, все, умовили! — позадкувала стара. — Ввечері приходьте до мене і все дізнаєтесь!
— Господи, що дізнаємось? Це ви обоє серйозно? — перелякалась мама. — Я зателефоную, щоб замінили уроки… Ні, я, пані Валю, вам, звичайно, довіряю, але… З Ростиком побуду сьогодні сама…
Все! До замку більше — ні ногою!
Як тепер поглянути в очі Кулаківському? Як вимолити прощення за свій учорашній злочин перед хлопцем?
Але Вадим підійшов першим.
— Ну, ти й буквоїдка, ну, й зануда! — докірливо зиркнув з-під чуба.
— Ваде, я перед тобою дуже…
Але той не дослухав:
— Подумаєш, причалив на якийсь четвертак пізніше! Після школи кимарнув трохи, а потім дружбани підрулили, башку закумарили… Коротше, поки пригріб до акації, ти вже й здиміла. Облом було підождати?
Ах, так?! То кавалер сам зволили спізнитись? А вона, дурна, бідкалась, переживала!..
Залишалось хіба що розреготатись…
67. Прокол
— Вибачте мені, дітки, простіть… — Баба винувато металась перед мамою і Софійкою. — Бог свідок: не хотіла, ненароком вийшло… Хто ж знав, що ти, Софійко, така розумна?..
Господиня поклала перед своїми прокурорами альбом зі світлинами і вказала на ту, де стояли дві скромно вбрані, убогі дівчини:
— Осьо, познаходила спеціально! Вона — та, що правіше!
— Хто?
— Таж моя двоюрідна! Зі старшою сестрою — рідною моєю бабцею!
— Гонората — в свитині? — не зрозуміла Софійка.
— Та не Гонората ніяка! Як на духу признаюсь вам, діточки: збрехала! Родичка моя — не господиня замку! Захотілось мені, старій, дурній, у пани пошитись… Насправді ж бабця мої в замок на службу найнялись! Нянькою до паненяти їхнього! Ні як пани звалися, ні як жили вони, ні як служилося бабці, нічого більш не знаю. Навіть кіт Фантик — і той не Ганнин був, а хазяйчин!..
— Ганна? Улюблена нянька Завтрашнього? Себто — Казимира Дашківського?
— І чи улюблена — теж не знаю. Одне точно: родичка моя — ніяка не пані, ніяка не Гонората… Отака я: з мужиків репаних, куди мені межи панство?!. І вас, інтелігентів, я справді не достойна! Простіть, якщо зможете…
То бабин секрет — лиш у такій дрібниці?!
— Це ви нам вибачте! — припала до старої мама, вмудряючись при цьому свердлити Софійку вбивчим поглядом. — Ми тут не все зрозуміли, понавидумували казна-чого! Вже й не знаю, як вас просити, скільки вам платити, аби не відмовились і далі глядіти малого!
Вони ще там перепрошувались, а Софійка шкідливою мишкою вислизнула з сусідчиної квартири: що ж, бувають і невеличкі проколи, не все ж тільки гладенько та гладенько!..
68. Ще один прокол
Софійка приховувала навіть од себе, що вже настав початок жовтня. Подумаєш — ще один невеличкий прокольчик! Подумаєш — газетна фраза про істину, яку будуть «мати на початку жовтня», трохи не справдилась!..
До того ж у їхній родині свято: увечері вирушають на день народження до тітоньки Сніжани. Дідусева розповідь про цей день і про те, як тітоньчине ім’я «впало з неба», стала вже легендою, яку теж варто відсвяткувати.
Тому поява Сашка сьогодні була зайвою. Але куди вже дінешся від цього одержимого?
— Софійко, то як діємо далі? — з ходу сипонув проблемами. — Ти не забула, що вже початок жовтня? Та й Завтрашній уранці телефонував, питав, як справи.
— Ой, та в нас поки що суцільна плутанина! — підступала здалеку. — Он і в газеті підказка була якась туманна: «Із трьох кутків поставити однакових, а вийти з четвертого боку».
— Туманна, кажеш? Чом же ти раніше мовчала? Трьох моїх сестер поставити по чотирьох кутках замковища!.. Ото поставимо та й вивеземо спокійно заповітну коробочку з Леськовичів! А тоді підсиплемо твоєму Дмитрикові…
— У тім-то й річ, що Дмитрикова кандидатура відпадає! — видихнула нарешті.
— Як це?
— Так! Алгебру він любить, он що!
— Стривай-стривай! Якщо алгебри не люблю я… то й новим пристановиськом для Дашківського мав стати я?!
— Ти також уже відпав, — буркнула Софійка. — Ростик мій тепер найбільше підходить!.. І чобітки, і всі фотографії з шафи, і нова газетна підказка — все вказує на наш рід… Навіть баба Валя, як колись її родичка Ганна для Казимира, підробляє для Ростика нянькою! — переказала пригоду з сусідкою.
— Оце новини! Чудово! Тепер нас уже ніщо не зіб’є з потрібного шляху, — засяяв хлоп’як. — То на коли плануємо вилазку в Леськовичі?
— Невже ти не розумієш? — схлипнула. — Я не хочу міняти Ростика навіть на найкращих та найшляхетніших принців! А тому кидаємо цю затію і більше до неї ніколи не повертаймось! Чого мовчиш? — перепитала здивованого Сашка.