— Вад просив переказати, що відтепер він — тільки мій! На тебе, Софко, він більше й не гляне! А ще в нас увечері побачення. Біля однієї акації в скверику!
Господи, вже хоч би не біля акації! Яка гірка, яка підла зрада!
— Ти чого сумна? — наспів через хвилину Дмитрик. — Хочеш, проведу тебе додому? Поділишся своїми бідами. А ще я давно хочу, щоб мене хто поводив містечком і розповів про нього…
— З радістю розповім, що знаю, — усміхалась не то в Дмитриків, не то у Вадимів бік. І вони рушили в парі через парадний хід. Залишивши Завадчучку й Кулаківського фіолетовіти від заздрості.
Було б дуже добре, якби дорогою не стрівся їм Сашко. Чого його носить вічно по цих ближніх вулицях? Ні, все відбулось пристойно: зустрілись, познайомились, розійшлись. Вони з Дмитром — своєю дорогою, Сашко — своєю… Ніхто й не думав когось ображати, але… але в Софійчиній душі чомусь тяжко шкребли коти. Чого б то? І нарешті, добив Софійку наразі… той-таки дядько Сергій! Він прийшов до тата питати, чи немає в того записів «Місячної сонати»!
— Сніжана вже замучила мене, — пояснював. — Подавай «Місячну сонату» і годі! Без неї вона, мовляв, погано почувається!
Як? Її прагматична тітонька, окрім того, що вивчила колись двох художників, тепер ще й музику полюбила?! «Місячну сонату»?!
Люди добрі! Якщо хтось бодай щось розуміє в цій головоломці, терміново поясніть Софійці! Бо в неї, їй-богу, розколеться обв’язана рушником голова!
77. Прощання із замком
— Сашку, ти не подумай, будь ласка, нічого такого…
— Про тебе й того твого новенького? Я й не збирався щось думати!
— Як? Ти навіть не ображаєшся?
— За що? За те, що ти без вагань готова була його душу проміняти на Казимирову? Та він же не в кращому становищі, ніж я!
— Атож, ми з ним просто… сидимо за однією партою!
На Сашковій точці шумували вітри і пролітало запізніле жовте листя. Сам продавець кутався у благеньке пальтечко, Софійка поправляла ковдрочку в Ростиковому візочку.
— Та й у його очах я не побачив глибини почуттів! — додав раптом хлопець.
— Чого-чого не побачив?
— Глибини почуттів! — Сашко зашарівся. — Він занадто чемний, занадто гладенький, щоб., щоб любити!.. Зате отой рудий красунчик — не безпечний! Ти остерігайся його, Софійко!
Теж іще психолог! Он баби Валі радив остерігатись — і чим закінчилося? Тільки сорому набралась, а цей горе-порадник вийшов сухим із води!
Любити, бачте, Дмитрик не здатний! Вадима, бачте, остерігатися!.. Зрештою, вона прийшла сюди не сваритись. А сказати, що завтра Сніжана з Пустельником уперше вирушають до замку і хочуть узяти Софійку й Сашка за екскурсоводів.
Звичайно, Сашко готовий!
Тітонька Сніжана літала замковими сходами, як навіжена. Вона прагнула залізти в найменшу шпарку, і дядько Сергій час від часу виловлював її з вельми небезпечних ділянок.
— Господи, я наче віднайшла тут свій другий дім! — захоплювалась тітонька. — Я наче проживаю тут якесь нове життя! Здається, усе це я колись бачила!..
Вона з ліхтариком облазила весь підвал, поривалась особисто перевірити, чи справді напівзавалений підземний хід закінчується десь аж по той бік ставка. В хащах довго шукала залишки клумбочок, які, на тітоньчине переконання, мали б тут зберегтися. З острахом зазирала в круглі заґратовані вікна колишньої псарні, довго нишпорила в шафі, задивлялась на ванну…
— Тут начебто жив колись хтось дуже вразливий і хтось дуже нещасний! — постійно повторювала Сніжана, чим до сліз зворушувала свого Пустельника. Що вже казати про Сашка й Софійку, які тільки здивовано перезирались?!
— А тут наче сталося щось жахливе! — щулилась у колишній Маріїній кімнаті.
На вежі Сніжана довго милувалась краєвидами й бідкалась, що забула всі вивчені у школі вірші. Мовляв, тут вони звучали б так доречно!
У вітальні все не могла відірватись від рояля: білий! Ціле життя мріяла про такий! Для лікарняного інтер’єру — як навмисне зроблений! Ще ж якби хто вмів зіграти зараз на ньому «Місячну сонату»!..
— Вважайте, це ви вже попрощались із замком на цілу зиму! — розправляючи вуса, догідливо пояснював зачарований Сніжаниною красою Вітин тато.
— Як це — попрощались? Я із цим дивом щойно познайомилася! — заперечила тітонька.
— Навесні замок буде вже іншим. Одягнеться в риштовання і почне перетворюватись на прекрасного принца!
Ще не чула, щоб Вітин тато розмовляв так поетично!
— Може, наше село після цього почне процвітати? Якщо в ньому й не з’явиться окрема лікарня, то в таборі відпочинку чи в санаторії точно знадобляться медичні працівники. Запрошуємо!
Ого, як розтав! Е, видно, недарма Віта контролювала батькові телефонні дзвінки!
Софійка і Сашко й собі озирнулись на будівлю. Добре чи погано, що такого замку, як нині, вони вже не бачитимуть?..
— Як гарно, що ти змалював його таким, як він є! — вдячно усміхнулась до чоловіка Сніжана.
Дорогою додому тітонька з загадковим виглядом дістала з рукава тонкого пагона з корінням.
— Як добре, що я вирвала на башточці дубочка, — хвалилась, — все одно будівельники не дали б йому там рости!
— Дубок? Як ти його дістала? Що ти з ним робитимеш? — не міг вийти з дива Пустельник.
— Спочатку посаджу в горщику на вікні, а навесні пересаджу надвір! — Сніжана раділа, як дитина. — Хай завжди нагадує мені про цю чудову поїздку!
78. Місячна соната-3
Одного разу, коли Софійку зморило і звалило на подушку після нерівного поєдинку з алгеброю, у двері подзвонили. До квартири, наче справжній сніговий вихор, увірвалась тітонька. Слідом, загадково усміхаючись, ступав Пустельник. Тітонька внесла великого торта, дядько Сергій ззаду волік ще цілу торбу гостинців.
— Святкуємо, друзі мої! — Сніжана вхопила на руки Ростика й закружляла з ним по кімнаті.
— Тобі не можна піднімати важкого! — марно вигукував Пустельник.
— Дітей можна! — сріблясто сміялась тітонька. — Уявіть собі, сьогодні в лікарні мені сказали, що у нас із Сергієм буде дитина! Досі ніяких ознак, ми вже й переживали. А тут раптом — чотири місяці! Неодмінно хлопчик!
— Так що, Ростику й Софійко, чекайте братика! — сяяв щастям дядько Сергій.
— Я вже й ім’я придумала! — Сніжана збігала до магнітофона, поставила касету з «Місячною сонатою» і продовжила:
— Назву Сергієм, на честь його батька!
«Мого батька звуть так само, як і мене», — наче обухом ударили Софійку колишні Казимирові слова.
— Ти чого наче сонна? — Сніжана посмикала племінницю за хвоста.
— Та… алгебру вчила…
— Молодчинка! Ось Ростик із Сергійком підростуть, то і їх будеш з математики підганяти!
«Вас візьмуть до мене за гувернантку!» — зазвучало у вухах.
— Бо ж навряд чи у таких нематематичних батьків, як ми з Сергієм, дитя любитиме цифри!
«Ніколи не любив алгебри!..»
— Цікаво, на кого він буде схожий? — замріяно питав Пустельник, викладаючи на стіл святкові наїдки. — Буде чорнявим, як я? Чи білявим, як матуся?
«Знайдеться між чорним і білим…»
— І до чого матиме здібності? — долучилась мама. — До медицини? До малювання?
«Матінка в білій сукенці!» — це ж про Сніжанин білий халат! «Той Павлик — як мій тато!» — це ж про Пустельника, який теж не розлучається з мольбертом!
Сніжана вихором крутилась із Ростиком по кімнаті.
«Моя мама — це ж сніг, ви знаєте!..»
Звучала «Місячна соната». На плиті кипів чайник, шкварчали наїдки, пахло смакотою.
Софійка збуджено крокувала туди-сюди, пестила стривожену Чорнобілку, яка вмостилась на її плечі.