14. Це вже щось!
Для початку вирішила підходити здалеку. Не ставити питання руба, а потрохи-потрохи по-вивідати про Завтрашнього усе що зможе. Гляди, щось і з’ясується! Та й узагалі, чи не видумав хлопець проблеми сам? Стільки прожити в темряві й самотині — чия психіка витримає?
Правильний діагноз — це, як мовиться, вже половина лікування. Хай, наприклад, розкаже про своє дитинство, розвіється, виллє душу, покаже Софійці решту замку і таке інше.
— Ключ! Минулого разу ми з пресвітлою Софі зовсім забули про ключ! — загукав Ян-Казимир при зустрічі й простягнув Софійці різьбленого приіржавілого ключа. — Я перевіряв: балконні двері відмикає чудово!
Спокійно, спокійно! Не збитися з думки! Зараз важливі не двері, а…
— Шафа! — обірвала на півслові господаря. — Які ще речі є у шафі?
— Нічого, Софі! Тільки тріски й облущене покриття! Вони давно усе забрали. Забрали б і ключа, якби випадком не впав у щілину. Забрали б і шафу — на розпал, якби не моя поява в тісній кімнатці!
Отже, нічого? Це — нічого! Це ще нічого не значить! Є ж іще Софійчина шафа. Вона може підказати що-небудь?..
— Панна чимось заклопотана? В панни щось трапилось?
— Га? Ні! Усе гаразд! Ведіть мене, паничу Завтрашній, до нових замкових вершин!
— Софі хоче полізти на вежі?
— Можна й туди!
Вони подряпались крутющими спіральними сходами.
— Поруччя — дубове. Ще не одне століття витримає! — хвалився якістю. — А ось — бак для води, цілісінький. От лиш під час війни в котрусь із труб поцілив снаряд — тепер західна стіна постійно мокріє, що не доведе до добра!
— А ви, бачу, хазяйська дитина! Певно, помагали будуватись?
— Я? Що ви! Коли завершували дім, я ще в пелюшках лежав. Просто нас сусіди часом заливають. От би і їм таку надійну систему!
— Сусіди? — насторожилась. — А хто ваші сусіди?
— Ну, найближчі до нас — Цвітковські: вони в Лукашах мешкали. Зараз виліземо нагору, звідти побачимо те село. А інші — геть далеко, бо довкола — все батькові землі.
— Тоді як же ті сусіди могли вас заливати?
— Заливати? Ви про що, панно Софі? Заливалися вони хіба самі: горілкою та винами, коли приїздили до нас у гості.
— Але ж ви сказали «заливали»! Система, кажете, в них ненадійна!
— Ненадійна система, бо якби надійна, то досі б панували. А так — от зараз поглянете! — ні від маєтку Цвітковських, ні від якогось іншого сліду не зосталось!
Поки Дашківський вилазив на дах, аби звідти подати руку Софійці, вона швиденько дістала із сумочки заповітний блокнотик і на чистій сторінці записала:
«Сусіди нас часом заливають».
Здається, для першого разу непогано.
15. На даху
Ось і оглядовий майданчик. Огороджений ажурним парканчиком. Просто на найвищій вежі, над сірою бляхою покрівлі.
— Там, де іржаві латки на даху, — то вже недавно перекривали. Здалось їм, що краще буде, — пояснив Дашківський. — Нове пропало, стара ж бляха — досі як нова!
Стала на повен зріст і ахнула. Довкруж безконечні простори! Парк, схожий на ліс, хатки й табір із купальнями!.. Далі — неозорі поля в смугастих перелісках, якесь село…
— А там, на самому небокраї, може, наш Вишнопіль? — замружилась до обрію. Дивовижа: самого замку майже нізвідки не видко, а з нього!..
— Може бути, прекрасна панно! Не знаю, на скільки миль видно (ніколи не любив алгебри). Але знаю, що недарма військові облюбували замок: видно все на світі!Саме звідси я помітив вас уперше, мила панно! На колишніх купальнях, зроблених татком для моєї матки! Спершу вас навіть за русалку сприйняв!
— Ота вимощена каменем стежечка в травах — теж робота вашого татка?
— Так, для її ранкових прогулянок.
— Він, мабуть, дуже кохав свою дружину?
— Можливо, — ухильно відповів Ян-Казимир.
Ти ба, не хоче признаватися? Соромиться? Не довіряє?
Він же перевів на інше:
— Я подовгу люблю сидіти на вежі. Це прискорює час.
— Прискорює час?
— А ви не знали, люба Софі? — Завтрашній примостився на баштовому зубцеві, на сусідньому запропонував сісти Софійці. — Чим вище — тим швидше, це ж зрозуміло! Тут я можу просидіти хоч і цілий день, а здається — ніби одну годину.
— Ви хочете сказати, що внизу…
— Так-так, Софі! Ви помічали, як повільно йде час у підвалі? Там побудеш хвилину — а наче цілих півдня!
Еге ж, коли бродили з Вітиним татом по підвалу, гадала, що минула ціла вічність!
— Це видно навіть на перший погляд, — продовжував. — Стільки всього вже поміняли на даху: і покриття, і цеглини у вежах… А в підвалі — все як і було! Час там стоїть, а тут — летить. А на ставку, і взагалі поза мурами замку, час іде ще скорше. Він — як вітер, що обвіває замковище, майже не чіпаючи його самого. Тут він мовби зупинився. І я разом з ним…
Знову — про наболіле! Софійка співчутливо потисла Казимирові руку: все буде гаразд, мовляв. І вкотре помітила: його тіло мовби і є, але, коли натиснути на нього міцніше, — то наче повітря..
— Я — ніби те деревце, — показав на дубочка, — ніколи не стану розлогим і крислатим, але ж і вирвати мене можна хіба разом зі стіною…
16. Ще один дарунок
На гуртку Софійка намагалась подолати натюрморт, любовно виставлений Любою Савівною. І думала тяжку думу. Пам’ять підсунула їй недавні Казимирові слова. Ні, те, що на даху він мовив: «Не знаю, на скільки миль видно», — підозри не викликало. А те, що сказав далі… «Ніколи не любив алгебри!» Для його десяти років — наче трохи зарано? Софійка й то вчитиме цей предмет лиш із вересня (хоч уже має до нього відразу), а він…
Здається, Казимир знову сказав щось дивне, сам того не помітивши! Може, це промовляє у ньому його справжня суть? Майбутня суть?
Що ж це виходить? Сусіди заливають квартиру… І Софійчину також, відколи переселились, горішні сусіди уже один раз залили! Не любить алгебри!.. І Софійка не любить! Виходить, що й Софійка може бути Завтрашнім? Ой люди до-о-обрі! Чи не тому той нещасний і поривається так до неї, що знайшов у «панні»… себе?!
В цю мить Павлик тихенько підійшов до Софійки і простягнув якийсь аркушик.
— Не думай, що дуже ціную твої здібності, але… Просто ти єдина, хто, як і я, придивлявся до нього. Чи схожий?
З малюнка на Софійку дивились… очі Привида! У ту мить, коли вперше побачила його у вікно.
— Мов живий! — Софійка геть забула про ворожнечу. І про те, які тяжкі підозри мала щойно стосовно Яна-Казимира.
— Справді? — зашарівся Павлик. І схаменувся: — Могла б і підколоти! Бо аж незвично!
Та Софійці було не до жартів і не до підколок. Її навідала шикарна ідея.
— Що хочеш в обмін на цей малюнок? — запитала рішуче.
— Ти маєш на увазі, щоб я тобі його подарував? Будь ласка, забирай!
Еге ж, розщедрився! Аби потім знов дорікати!
— Ні, просто так гостинців я не приймаю. У мене є трохи кишенькових грошей. І папка з акварельним папером. І коробка з фарбами. Що візьмеш?
Павлик геть розгубився і не знав, що казати.
— То що, питаю?
— Я ж сказав: ні-чо-го!
— Але я не можу взяти задарма!
— Ну, то не бери! Порви його, спали, із’їж! Тільки відчепись! — Павлик облишив малюнок, ухопився за голову й вибіг.
Ну, хіба не псих?!.
17. Чистота і бруд
— Єзус Марія! Як я змарнів, як погіршав за останні десятиліття! — вдивлявся у Павликів малюнок юний Дашківський.