Видно, бабуня вдруге «вдарилась у філософію», бо Софійка знов перестала її розуміти. Ех, якби можна зафільмувати сон, щоб потім розгадати його за кращих обставин!.. Старенька ж тим часом, тяжко зітхнувши, вела далі:
— …А погибель мого дорогого благовірного така ж сама спіткала, як і Лева Симиренка… Він власною кровію… Ох, досі відзивається тая біда, наче ножа міні тим усадили в серце, ще й повертують ним… Але, дякувати Господу, оминула мене судьба князів Острозьких, Галшки Гулевичівни, Раїни Вишневецької, Василя Тарновського та багатьох инших!..
Видно, згадки і поспіх її втомили, бо вона замовкла, щоб віддихатись. По паузі продовжила:
— Піди в музей, попроси Елеонору, хай позволить тобі попрацювати в архівах, там зоставила я чимало деяких писань і паперів. Вона зачне перечити, бо ти малолітня, а ти їй мовиш: се Хазяйка наказала!
— Хазяйка — це ви, бабусю? — вперше спромоглась на слово Софійка.
— Так мене люде звали до глибокої старости. А музейники так узивають і донині. Так от, попрацюєш із архівом, а там сама будеш ви діти…
— А як же з крадіжкою? Ви так нічого й не порадите Пустельникові? — спохопилась Софійка.
— Ох, доцю, коби-то міні позволено відати все, що хотілось би! Коби-то міні позволено було вимовити усе, що відаю! Утім… Передай Пустельникові, що, коли все набуде гласности, один пейзаж об’явиться там, де ти вистроювала хатку з білою дівчинкою!..
Пробив годинник, Софійка встигла остаточно усвідомити, що спить, відчула навіть, як упирається коліньми у стінку шафи. Бабуся поспішно-ніжно поцілувала Софійку в голову:
— Сон кінчається! Хоч обійму тебе на прощаннє!
— Дякую Вам, Хазяйко! — Софійка, геть зворушена, пригортається до цієї затишної і водночас величної жінки (ковдра зовсім ізсунулась, у спину холодно). — Ми ще побачимось, еге ж?!
— Як Біг дасть, цвіточку мій, як Біг дасть!..
Софійка, не розплющуючи очей і не тямлячи, у якому світі перебуває, натягувала на спину ковдру, як бабця даленіючим голосом гукнула навздогін уже й зовсім щось незрозуміле:
— Ага, ще одне, дитинко!.. Глядіть, невістки моєї не лайте, не зобиджайте! Не з доброго дива стала вона такою. Хто не побував у її шкурі, не зрозуміє… Я її прощаю!
16. Лабіринт!
Лабіринти марились тепер Софійці всюди.
Найбільше докучав той, що зостався в голові після ночі. Купа незнайомих прізвищ, присмак жасмину в роті, чиясь невістка, таємнича хатка з білою дівчинкою… Цим усім конечне (о, вже й слівцями бабчиними заговорила!) треба з кимось поділитись, і добре, що сьогодні навчання починається другим уроком, дорогою до школи можна забігти до Сашка і все йому…
…Проте в Сашковій хаті ані душі. Звісно, дівчата в школі, а він, скоріш за все, десь у шефа на побігеньках! «Чебурашка», «ні шарму, ні стилю», — черв’яками полізли в голову Ірчині фрази. Чого ж іще було від нього чекати? Тільки лабіринт порозкопуваних канав у дворі…
Поділитися з Лесею? Але загадковий лабіринт її безмежного інтелекту сьогодні ігнорував Софійчину присутність, ніби не вони вчора удвох здійснили ту майже геройську вилазку на Поштову! Радзивілка була така поглинута вчительськими поясненнями й підручниками, що Софійка навіть підступитись до неї не зважилась. А вже було понадіялась на щиру дружбу!..
Про Ірку й говорити нічого: сьогодні вона сама була натуральним лабіринтом. Припхалась уся в якомусь суперновому стилі. Хачапурі називається. Чи хара-кі-рі? Харі-крішна?.. Юка-хара! Е ні, кара-юкі! Словом, очі підведені під китаянку, хвостики підв’язані бантиками під фарфорову ляльку, манжети в горошок, наче в жука сонечка, черевички — як ратички… Завадчучка переможно стріляла завуженими очицями по хлопцях, різноколірними нігтями вказувала-демонструвала елементи вбрання здивованим однокласницям, а губками-сердечком — чемно відгавкувалась від учительських доскіпувань. Ну як воно в неї виходить, га? Таки ж уміє потрапити в центр уваги!
А тут іще й замість математичної задачі суцільний лабіринт! Дмитро Іваненко щось укотре відписує Ірці, тож допомогти нікому. Як на те, вчителька Оксана Олегівна, нахваляючись, що математика — мати всіх наук і що вона дозволяє людині оперувати поняттями абстрактними замість понять реальних, яких може просто не виявитись напохваті, зазначила, що без математики, мовляв, і лабіринту не побудуєш.
На уроці ж зарубіжної вчителька якраз пригадала письменника Умберто Еко, який зробив лабіринт основою роману «Ім’я троянди»…
Знак, що пора діяти!
«Біла дівчинка»… Сніжана? Вже не дівчинка!.. Вірка, Надька й Любка? Біляві, але їх аж цілих три! Віта золотиста, Ірка вже другий тиждень як брюнетка…
Гаразд, біла дівчинка почекає: за Хазяйчиними словами, вона вступить у гру, коли справа розкрутиться. Займемось іншим.
«Спочатку шукай за подібністю»… «Потрапили в кріпацтво так само, як і козаки Симиренки»… «Нажили багатство на тому ж, що й предки Євгена Чикаленка»…
На великій перерві пішла до шкільної бібліотеки.
— Ой, навряд чи щось є… — похитала головою бібліотекарка. — Ці ж Симиренки й Чикаленки були заборонені…. Чула, дещо про них уже й видано, але до провінційних шкіл не дійшло… Брак фінансування, ви ж розумієте…
Бібліотекарчина промова аж надто скидалась на виправдальну промову музейниці щодо Мокренка! Так, наче на цих загадкових людях і досі лежить тавро злочинців…
Бібліотекарка довго порпалась у — хай не умберто-еківських, але теж плутаних — лабіринтах книжкових шаф. Повернулась із сіренькою книжечкою:
— Щось є, уяви собі! «Зелене сонце», Савчука Олекси… Знаєте, її до вас ніколи й не питав ніхто… Ще 1982 року, а як новісінька, геть не торкана!
— Дякую!
На наступних уроках нетерпляче ковтала книжку. Знайшла небагато. Козак Степан Симиренко «після двадцятилітнього перебування на Запорізькій Січі приїхав у Мліїв» і «оселився на хуторі, поблизу річки Вільшанки, оженився, збудував греблю й водяного млина, посадив вишняк». Про його ж сина Федора тільки й сказано, що «потрапив у кріпацьку неволю, але згодом викупився, розбагатів, почав учити дітей…». Чому потрапив? Як викупився? А потім учителювати взявся чи що?
— Вадиме, в тебе є п’ятдесят коп, мені на ватрушку не хватає?! — демонстративно перелічувала розписними нігтиками свої мідяки Ірка. Софійка зачиталась і не помітила, що вже перерва!
Завадчучка просить ніби Кулаківського, а насправді — вся гучність сюди, в бік Іваненка, який сидить оце поруч.
— Гм… Пардон, але якраз… — мляво зазирав у кишені Вадим. — Якраз останні башлі на домашній інтернет пішли, з клубом тепер довелось зав’язати!
— Щур ти і жмотяра! — кокетливо насупилась Ірка й через весь клас: — Дмитрусю, а в тебе?
— Дві гривні стане? — з готовністю витягнув гроші Дмитро.
Софійка від зневаги аж загубила рядка.
— …Бери й ні в чому собі не відмовляй! — пожартував Дмитренко.
— Ум-м-м, спасибі тобі, мій хороший! Цьом-цьом! — витягнулись до Дмитрової щоки губки-сердечко.
Софійка не мала бажання бачити, як шаріється Іваненкова щока, скоренько заглибилась у «Зелене сонце».
— Слухайте анекдот! — долітало Вадимове. — Один чувак захтів стрічатися з якось там подругою. А вона, типу, питає: «А в тебе Мерседес є?» — «Нема». — «А двоповерхова вілла?» — «Нє». Ну, а та фізя його й послала, типу: пішов сапати вазони!
— Ха-ха-ха! — догідливо сміються вірні Вадові ад’ютанти.
— Та ша, ще ж не доказав! Удома, значить, чувак розказує про облом свому батяні. А той і заявляє: «Нічо в тебе з нею, типу, не вийде. Бо, допустим, якщо свого „бенклі“ продаси — то три „мерси“ купиш. Але зносити від шостого по третій поверхи вілли я не дозволю!»
Ага, ясно, чому Вад не зміг позичити 50 коп! Це для його статків занадто малі гроші! — Софійка марно зосереджувалась на книжці.
— Все, вже можна сміятись! — гигикнув Вад і команда слухачів зірвалась реготом.