Так, де це вона читала?
…Не набагато більше дізналась і про смерть Хазяйчиного чоловіка, який загинув так само, як Лев Симиренко. «Ворожа куля влучила Симиренкові у саме серце», — коротко, як сам постріл, повідомляли останні сторінки. Отже, Хазяйчиного чоловіка було вбито… Як це поможе знайти викрадені картини?
Невже спробувати через інтернет? Зараз віртуальна мережа якось більше асоціювалась із міліціантами, штрафами й протоколами… Звернутися б до Дмитра, але після того, як він остаточно підпав під Ірчині ратички, тобто, впав у Софійчиних очах…
Краще вже через Кулаківського, який онде, лівіше од Софійки, невинно позіхає під вікном… «Тримайся все лівого та лівого»… Ні, Вадова роль у Софійчиному житті ще не вичерпалась! Що, коли діяти через нього? Колись же сам запрошував її на пару позависати в неті!..
17. Консенсус предикатів
Ледве дочекалась кінця останнього уроку, ледве стримувалась, щоб не побігти до Вада, який сонно згрібав із парти книжки до рюкзака.
— Ваде, мені треба дещо знайти в інтернеті… Чи не можна попроситись на твій комп’ютер?
— В принципі можна, але не зараз. — Вадим защібнув блискавку рюкзака й ліниво перекинув його через плече. — Бо в мене якраз миша здохла, а за нею — клава з мамою… Приповзай через днів так… три… п’ять… днів через дев’ять!
— Господи, та як же це? — Софійка зблідла й так і зсунулась на стілець, біля якого стояла. Он чому хлопець такий пригальмований цілий день! А вона гадала сонний… А вона гадала скупий!
— Коли це сталось? — видихнула.
Не знала, хто така Клава (це в неї була прабабця Клава, у роду ж Кулаківського такої не пригадує), але мама… Так, Вадим виростав здебільшого з бабусею, так, батьки згадали про нього тільки недавно, але ж, яка не є, все одно… Вадим, певно, од горя чи не вперше й назвав її так лагідно: мама… Бо то все мазер, мутір чи маманя!
— Та днів із п’ять уже! — Кулаківський понуро сплюнув і собі приземлився на кришку парти.
Значить, уже й поховали… Скоро дев’ять день відзначатимуть… Чого ж це в школі ніхто нічого не знає, людоньки?.. Бо таки ж мужній: нікого не хоче вбивати своїм горем!
— Це ж треба: тільки поєднались — і таке! — голос от-от мав зірватись на плач. — Яка причина? Од миші позаражались якимось вірусом?
— Нє, ну віруси — це само собою. Їх наче перед тим і забомбили. Мишу ж я просто ненароком бухлом залив. Потім клавка заглючила, за нею і мамка зависла…
— Чим-чим залив?
— Ну, бухлом, — Вадим знітився. — Портв’ячка якраз гахнув трошки і пробірку перекинув…
Софійка не стала запитувати, якому це портв’ячкові теж довелося постраждати і що за препарати були в пробірці (отрута, боронь Боже? Чи щось противірусне?): голова й так гула від почутих страхіть.
— Співчуваю… Переказуй рідним мої найщиріші співчуття… Як же тепер будеш жити?
— Як-як: майстер всі башлі здер, але обіцяв перемонтувати за два тижні, вже п’ять днів пройшло, через дев’ять, кажу ж, приходь, комп буде готовий!
— Ко-о-о-омп? Комп'ютер тобто? — Софійка зачула щось не те. — То Клава твоя — (не зважилась питати про маму), — жива?
— Соф, ти що, сьогодні вродилась? — Вадим зупинився й витріщився на неї, як на дванадцядку у власній контрольній. — Чи на сонці перекумарилась? — Приклав їй долоню до чола (треба визнати, приклав дуже ніжно). — Клава — це ж клавіатура! Мама — материнська плата в комп’ютері! Ну, а миша — вона миша і є!
Сміятись чи плакати?
— От тобі й лабіринт словесний! — пробурмотіла сама до себе Софійка. — Що попалась, то попалась!
— Що? — не розчув Кулаківський.
— Ну, я кажу, що лабіринт…
І тут Софійку напоумило скористатися фразочкою, котру задля сміху колись завчила з якоїсь мудрої книжки: — Я кажу, що «консенсус, досягнутий діалектичною матеріальною класифікацією загальних мотивацій у парадигматичних зв’язках предикатів вирішує проблему удосконалення формуючих геотрансплантаційних квазіпуслістатів всіх кінетично корелюючих аспектів»!
…Ух, аж самій ледве духу вистачило! Що казати про бідного Вадима, який од несподіванки не тільки говорити, а й дихати забув!
18. Велике чаювання
Увечері було не до інтернетів: Софійка та її батьки приймали Вірку, Надьку й Любку, а також їхню маму й Сашка, які їх привели. Дівчачих речей було не так і багато, але Сашко припер іще мішок картоплі й відро моркви — щоб «квартирантки» господарів не об'їли. Сашко-Вірко-Надько-Любчина ж мама принесла ще теплих пирогів із ревенем, а Софійчина скоренько поставила чайник.
На столі у вітальні вмить виклалися три купки підручників та зошитів, на полицях — троє люстерок, три гребінці й купа білих бантів, шафи заповнились одягом (серед них Софійка впізнала і свій, віддарований колись дівчатам), а на дивані й розкладачці прослалися три постелі. Сестри неймовірно тішились із такою чудової зміни обстановки, вони були готові просто вибухнути захопливим вереском, але Сашко немилосердно спиняв їхню радість суворими поглядами. Леле, натуральний тобі сімейний диктатор! Вийди за такого заміж — та й писнути не смій! Ні-і-і, куди йому до найдемократичнішого в світі сім’янина, до лагідного й прекрасного… Господи, про що тільки вона, Софійка, посміла думати?!
— Софійко! Стели у вітальні святкову скатерку! Мама гукає — ось про що треба думати!
— Дівчата, ану гайда поможіть мамам! — командує Сашко, і близнючки слухняно біжать до кухні. Вони залишаються вдвох.
— Софійко, нам треба поговорити…
Зробив відкриття! Хіба ж не сам винен у тому, що балакати їм уже давно нема коли?
— Ти на мене сердишся? — легенько взяв її за руку.
— Ти що! Побачать! — висмикнула долоню з його шорстких мозолястих пальців. Узяв моду: тільки що — за руки хапатись!
— Значить, сердишся… — похнюпився хлоп’як. — Але я хотів тобі сказати… Так, у нас зараз непростий період… Я вліз у ремонти, в тебе також — ті музейні картини, і кінець чверті, й мої дівки на голову…
— Та чого там, усе гаразд, — в’яло буркнула Софійка й полізла до шухляди по скатерку.
— Я ж розумію, що не все! Тобі важко… Але повір: це минеться, до червня кінчу з роботами, і ми зможемо…
— Вірю. Візьми он за той край, будь ласка, — стала розстеляти обрус.
— Ні, я ж бачу, ти все просто так говориш… Щоб мене заспокоїти… А насправді…
— Та поможи розстелити, врешті-решт!
Сашко незграбно потягнув кінці й затупцяв коло столу.
— …А каналізацію твою, повір, я дуже шаную! — забрала в нього скатерку й розіслала її сама. — І тебе, можна сказати, жалію… Щиро, всім серцем…
— Жалієш? — Сашка наче шпигонуло. — Хто жаліє, той… Той не любить!
Що? А це що за дорікання?!
— Увага, чай! — всунулись у двері з тацею Вірка, Надька й Любка. Кожна з них намагалась утримувати якнайбільше почесної ноші, тому піднос із чашками розгойдувало, мов на хвилях.
— Не треба мене жаліти! — ледь чутно, крізь стиснені зуби видавив Сашко.
— Сюди ставмо! — вовтузились біля столика сестри.
— А я кажу — сюди! — Надька.
— Мені першій дали тацю! — Любка.
— А я чашки брала! — Вірка.
Гур-р-р-р!.. Дзень!.. Тарах!
Засмикана таця повалилась на підлогу, хлюпнувши навсібіч гейзером чаю і цукровим салютом.
— Новий сервіз! — тільки й встигла видихнути Софійка.
Але білі фаянсові черепочки (навіть цукорниця не вціліла!) вже вигойдувались на паркеті.
Зависла ніякова тиша.
— Ви… ви… — не знайшов слова поблідлий Сашко. — Так і знав! Ех!
Він хотів ще щось сказонути, але тільки похитав головою і спішно покрокував до виходу.
— Ти куди? — вигукнули хором близнючки, Софійка й обидві мами, що надбігли на шум.